Підземне місто

   Бувають дні, коли здається, нібито єдине твоє місце у світі, десь глибоко-глибоко під землею. Заглибитись кудись подалі, де буде спокійно, де сам стіни будуть світитися внутрішнім сяйвом. Якоюсь енергією, яка може підтримувати щось усередині. Коли немає відчуття опори; відчуття, що ти стоїш обома ногами на чомусь, що не зникне, не перетвориться на попіл, не щезне, коли буде найбільш необхідним у житті. У такі моменти, хочеться бути найближче до чогось стійкого та живого.

  Думаю, люди дуже залежать від землі не тільки фізично (бо земля дає людям їжу через хліборобство та скотарство), а й духовно (так само, як всі стихії природи).

***

   У той день мені певно дуже потрібно було заземлення. Під площею Glowny Rynek знаходиться одна з філій Краківського музею – Rynek Underground Museum. Більша частина знаходиться на сході площі. Загалом підземелля займає площу понад 6000 м2, з них археологічний заповідник – майже 4000 м2. Офіційно його відкрили 24 вересня 2010 року.

   Спускаючись донизу довгими сходами, під куртку пробирався вологий холодний вітерець. Саме такий гуляй-поле завжди зустрічається у підземеллях. Чомусь саме цей факт додає певної магічності у такі місця. Наче відчуваєш подих самої землі. Велетня, одного з язичницьких богів, котрий певно заснув після того, як кількість віруючих зменшилося у багато-багато разів.

 В кінці сходів мене чекала постійна виставка «Сліди європейської ідентичності Кракова» - мультимедійне видовище. Вже на останній сходинці з’являється чарівне відчуття причетності до стародавнього життя Кракова.

   Мене заполонила атмосфера середньовічної ринкової площі: звуки, запахи, голограми та 3D моделі старих будинків, сенсорні екрани. Здавалося, що все навколо дихало магією середньовіччя. Навколо крутилися експонати тих часів: монети та кераміка; знаряддя праці; чарівні орнаменти, в яких переливалися тисячі переплетінь з ниток та металів; засоби гігієни; залишки бруківки; наконечники татарських стріл, які колись горіли жагою крові під золотоординськими пальцями; одяг і взуття тих часів; коштовності та чудернадські ґудзики найрізноманітніших форм (мене трохи збили з пантелику трикутні ґудзики з інкрустованими у них темно червоними рубінами).

  Не буду приховувати, що мені дуже сподобався старий середньовічний водогін. Ніколи до того моменту не помічала за собою любові до сантехнічних робіт, але певно якісь гени все ж присутні, бо я хвилин дванадцять вивчала ту візеренкову споруду зі старою гідравлікою.

  Якась частина мене заполонила повільність та сум від огляду рештки спаленого поселення, яке колись давно знаходилось тут. Це вже друге місце у цьому місті так, чи інакше при свячене вогню.

  Загалом вся експозиція знаходиться на глибині чотирьох метрів. Тож це не досить глибоко, щоб зловити паніку через знаходження під землею, але досить глибоко, щоб відчути сили землі, що протікають між крупинок піску, глини, чорнозему та каміння.

   Там починається друга частина підземелля - середньовічне кладовище.

  Я не дуже полюбляю кладовища, тим більше підземні. Є в мене розуміння, що там завжди дуже голосно та багатолюдно. Для одних це спокійні місця, для інших щось на кшталт місць сили. Хтось відчуває гармонію на давніх місцях захоронення, вірячи у те, що там накопичується енергія та відкриваються портали. Але для мене, то місця хаосу. До речі, найспокійніші кладовища ті, де поховані монахи чи істині священнослужителі. Там переважно не так гучно розмовляють.  Тож, я не була впевнена, що мені туди потрібно та вирішила не тікати в останню мить. Можливо гучні розмови, які не дадуть почути власні думки, що крутяться на повторі, було саме тим, що мені було потрібно у той момент життя.

   Впродовж майже 200 років тут спочивають залишки понад тисячі померлих: скромних братів; міщан, але також представників великих краківських династій – Велопольських, Яблоновських, Морштинів, Шембеків. По тому, як сплять мертві можна дізнатися про їх життя. Знатні особи спочивають у чомусь схожому на саркофаги та крипти, а прості люди у домовинах (їх там близько 70 осіб). Братів-монахів клали просто на землю, присипаючи нижню частину піском, а під голову клали поліно. Останні виглядали, як живі мерці з кінопрокату.

  Через винятковий мікроклімат залишки зберігаються у цілком муміфікованому стані. Особливо чтяться там залишки отця Севостіяна Воліцького, які спочивають у скляній домовині (і тут не здорова асоціація з казками пішла). Знайшли тут свій спочинок Францішек Шембек, Можковський та Скальська – фундатори монастиря францисканців-реформаторів. Поховання, як прояв пошани.

  Також, у 1812 році тут мали поховати воїна наполеонської армії. Зголоднілий і змарнілий, він прийшов до під мури міста і помер у монастирському лазареті. Монахи, які його ховали, вклали йому до рук шаблю та гвинтівку.  Поховання, як прояв милосердя.

  Поруч з із ним спочиває графиня Доміцелла Скальська – знатна дама, яка зазвичай жила в Парижі, але в один момент вона повернулась до Кракова і почала виконувати служіння при храмі. Вона сиділа поруч нього ще будучи світською дамою, потім приходила після богослужінь у храмі. У них був зв'язок, про який було відомо тільки їм. Вони бачились у снах, проводячи довгі бесіди та обмінюючись колючими фразами. Не думаю, що то було кохання чи щось на кшталт цього. Це було єдинство душ, але вона знала, що їх розділяли роки, століття і навіть світи. Перед смертю вона заповіла увесь свій маєток монахам і наказала поховати її поруч з домовиною наполеонівського солдата. Поруч із тим, кого вона знала так довго і так добре. Поховання, як прояв відданості.