Краківські щоденники

До вітру

   Вийшовши з підземного царства, я вдихнула на повні груди. Навіть те, що на вулиці не було сонця не змінювало того факту, що тут все ж було на багато тепліше, ніж в підземеллях біля мертвих та живих. Побувавши під землею мені невимовно захотілось піднятися як можна вище, щоб вітер забрав усі тяжкі думки та подарував легкість суджень.

  У цей момент мене потягнуло до найвищої точки на площі – Маріїцького костелу. На сьогодні храм називається Kościół archiprezbiterialny pw. Wniebowzięcia Najświętszej Marii Panny (Архіпресвітеріальний костел Взяття на небо Пресвятої Діви Марії). Цей католицький костел готичної архітектури перебудовувався та добудовувався багато разів. На самому початку він був дерев’яним, але знищеним в результаті татарських набігів і надалі повставав з попелу, як фенікс. Навіть зараз, незважаючи на відсутність вогняних променів, костел ніби палав від будь-якої краплі світла, яка встигала пройти крізь хмари-вату. Найвища вежа частіше отримувала вогняні краплі, ніби підпираючи своїм куполом сіре тяжке небо.

  Я зупинилася біля входу в базиліку. Біля самої землі дзвеніли кандали. Сильний вітер підняв пил та пісок, крізь який проступив фрагмент історії. Раніше кандали висіли вище, на рівні людського зросту. У них побували сотні душ винних та невинних, темних та світлих, чоловічих та жіночих, дорослих та дитячих. Кандали надівали на шию засуджених так, щоб ті не могли лягти, сісти, випрямитися, встати на коліна чи якось відійти від місця свого ув’язнення. Люди зі спотвореними від болю та безвиході обличчями охороняли вхід до святого місця.

  У 1962 році Базиліка отримала від Ватикану титул Basilica minor. Титул надається тільки особливим храмам самим Папою Римським або Конгрегацією богослужіння і дисципліни таїнств, якому Папа делегує свої повноваження, відповідно до декрету «De Titulo Basilicae minoris» від 9 листопада 1989 року. У цьому місці при певних вимогах може бути дарована повна індульгенція, священники вдягають особливе вбрання, в богослужіннях і процесіях використовується тинтиннабулум (як на мене нагадує грифіндорську парасольку).

  Перетнувши поріг, я потрапила до царства краси та розкоші. Найпрекраснішим у всьому вбранні був вівтар. Чарівний Великий вівтар, який був виготовлений до свята Успіння Пресвятої Богородиці (15 серпня 1489 рік). У нього також є своя маленька історія – про подорож по великій воді. У вересні  1939 року, під час Другої Світової війни, вівтар демонтували і на баржі сплавили по Віслі в Сандомир. У жовтні 1939 року німецька влада все ж знайшла його та перевезла до Німеччини, де він базувався у підвалах Нюрнберського замку, а 30 квітня 1946 року вівтар повернувся на своє місце у Краківському храмі.

  Доторкнувшись до його світла, я пішла до сходів, які ввели на найвищу вежу - Хейналіцей. Поки я піднімалася, стіни з каменю розповідали стару легенду, яка була чи то насправді, чи то вигадана у світі примар. В якийсь момент будівництвом двох веж займалися два брати-каменярі. На початку все було добре, але за декілька років старший брат зрозумів, що вежа його молодшого брата набагато вищою за його. Він знав, що вежа його молодшого брата мала стати сторожовою. Саме через це вона мала бути вищою, щоб бачити усе навколо, а друга башта мала бути нижчою, щоб не закривати кругозір, але заздрість брала своє. Старший брат, також, хотів, щоб його башта сягала неба та бога.

   Одного ранку старший брат узяв ножа та направився до молодшого. Як в усіх трагічних історіях гнів, злість та заздрість заполонили серце і застелили туманом очі старшого брата. Він наніс смертельний удар прямо у серце своєму брату. Не зумівши справитись з жахом від скоєного, старший брат вирішив добудувати вежі. У день закінчення будівництва він узяв того самого ножа і підіймався по тим самим сходам, що і я у той день. Він був сповненим тремтіння та впевненості у правильності свого рішення. Він боровся зі страхом та почуттям провини. Він читав молитву і був радий від того, що скоро його біль закінчиться. Дійшовши до самого верху, він став на підвіконня і встромив у свої груди того самого ножа. Він помирав летячи донизу з найвищої сторожової вежі, яку будував його молодший брат. Летів дивлячись у небо і благаючи у своїй голові про зустріч з молодшим братом, щоб вибачитись, перед тим, як провести вічність у пекельному вогні за вбивство. Хейналіцей заввишки 82 метри, тож за декілька секунд падіння перед його очима промайнуло все його життя та друга вежа висотою всього на всього 69 метрів.

  Наверху вітер завмер. Не було навіть звуку. Сторожова вежа була наповнена привидами. На підвіконні сидів Trebacz z Krakowa. З цієї вежі стражники слідкували за відкриттям та закриттям міських воріт і сповіщали про це городян звуками труб. Коли одного разу до стін міста підійшло татаро-монгольське військо і один зі стражів-трубачів побачив ворогів і підняв тривогу. Не звертаючи увагу на зливу стріл, під яким опинився, він знов і знов сурмив у трубу, щоб городяни мали більше шансів на виживання, попереджаючи місцевих мешканців по облогу. Поки одна зі стріл не пробила йому горло…

  З тих пір, протягом вже декількох сторіч на честь Trebacz z Krakowa, кожну годину на вежі відчиняється вікно і сурмить труба – її протяжна нота обривається на декількох останніх нотах. Мелодія плаче чотири рази на всі чотири сторони світу, звеличуючи подвиг героя.

   Спускаючись вниз, я тихо наспівувала ту сумну мелодію, яка назавжди прив’язала трубача до вежі, для вічної сторожі кордонів старого міста від загарбників.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше