Один з тихих днів

  Після спійманої грози, Bielańsko-Tyniecki Park Krajobrazowy, стало чимось на кшталт місця, яке дарувало хвилини духовного спокою і так сильно нагадувало рідні пагорби, які я досліджувала у дитинстві. Я пам’ятаю, як бігала околицями села, перестрибуючи яри і вірячи, що у них живуть феї та тролі (думаю, що я в це вірю до сих пір), обіймала дерева та збирала дику суницю, плела вінки з маків, ромашок та медуниці. Цей парк дещо нагадує мені те яскраве та тепле місце з дитинства.

  Мені напрочуд пощастило з погодою того дня і я вирішила побувати у тих місцях, куди ще не дотягнулося моє серце.

  Дійшовши до частини парку, яка називалася Bielańskie Skałki, ноги самі собою зупинилися. Щось магічне відчувалось у повітрі. Пташки співали так голосно, що не було чутно міську інфраструктуру. Здавалося, що я знаходжуся посеред казкового лісу.

  Наразі, це заповідник створений для того, щоб захистити особливий трав’яний покрив у Вельському лісі. Підійшовши до краю стежки, я присіла, щоб доторкнутися до молодих травинок. Вони довірливо та лагідно стелилися поміж пальців, наче знайомилися зі мною, коливаючись від легенького вітерцю. Такій довірі неможливо не посміхнутися, неможливо нею не зачаруватися.

  Заповідник був створений у 1957 році та займає площу майже у 2 гектари. Здавалося, що якщо звідкись вигулькне гном чи фея я, взагалі, не здивуюся. Було б у цьому щось напрочуд природне для цієї місцевості. Запах молодої трави лоскотав ніс. Я встала і направилась далі по стежинці.

  У якийсь момент з права від мене поміж дерев почали вимальовувати силуети кам’яних стін, створених невгамовною людською сутністю, то були стіни монастиря камальдулів. Тож, я вирішила заглибитись у ліс трохи далі прокладеної туристичної стежки, щоб подивитися на частину Congregatio Camaldulensis Ordinis Sancti Benedicti, Congregatio Eremitarum Camaldulensium Montis Coronae. Усередину мене звичайно не пустили, тож я просто пройшлася вздовж стін монастиря.

  Раптом переді мною швидко та беззвучно промайнула якась велика тінь. Від несподіванки я наступила на вологу гілку і послизнувшись сіла у м’яку траву. Декілька хвилин сконцентровано вдивлялася у дерева, намагаючись зрозуміти, що то було, але ліс і надалі перебував у тиші та мирі. Все йшло згідно свого природного порядку.

  Вставши та направившись до стежки, відчувала шкірою, шо на мене хтось дивиться, але страху не було. Тому я вирішила, що то був якийсь птах, а погляд мені тільки здається, бо навколо ні душі, а напередодні я дивилася фільм жахів (Так-так, я саме та людина, яка подивившись фільм жахів, де все дійство відбувалося у лісі, йде до лісу. Не знаю чому, можливо, таким чином я доводжу собі, що то все просто вигадки. Важко чесно відповісти на це питання.).

  Задумавшись над причинами та наслідками своїх дій, я не помітила, як опинилася перед великим яром. Переді мною земля, каміння, трави та дерева сплелись у щось на зразок воріт. Ця конструкція справді нагадувала невеличкі ворота, прохід до чогось. То була вже земля заповіднику під назвою Panieńskie Skały. Я стояла перед «Воротами Вольського Дола». Я доторкнулася лівою рукою до воріт. На декілька секунд кольори стали пастельніші, а вітер доніс звуки жіночих голосів.

  Ім’я цьому природному утворенню дали монахині-норбертанки. Проходячи крізь них, у 1241 році, монахині ховалися від золотоординського нашестя на Краків. Жінки, які посвятили своє життя богові, втікали від зґвалтувань та смерті, від зла та наруги над собою, від болю, чужого гніву та ненависті. Вони ховалися у яру та невеличких скельних печерах. Це місце – прихисток, який створила зама природа. Укриття від фізичного, психічного та духовного паплюження дикими людозвірами тих часів.

  Раптом у мені з’явилася чітка дія. Таке відбувається досить не часто. У мене наче влучила стріла зі світла, яка заполонила весь простір у моєму маленькому серці. Я доволі рідко молюся, в принципі. Винятково у моменти, коли починаю захлинатися у відчаї та страхові, але в той момент. Я притиснула руки до серця і шепотіла те, що мені приходило у голову зовсім не задумуючись, слова наче лились із глибини мого єства.

  Я молилась.

  Молилась за тих дівчат, жінок та дітей, які опинилися на окупованій території.

 Щоб їх оминула злість, ненависть та хіть рашиських солдат, щоб від них відвели голодні погляди людозвірів у військовій формі, які забули про свою людяність, моральність та духовність.

  Щоб у них був надійний сховок від зла та болю.

  Щоб вони ніколи не були у цьому світі самотні.

  Щоб святі відвернули від них той страх та лють війни.

  Щоб їх ніхто і ніколи не зміг спаплюжити.

  Щоб вони завжди залишалися гарними, сміливими та коханими.

 Щоб усім людозвірів їх зло повернулося сторицею, за понівечених та зґвалтованих, за вбитих та скалічених.

   Щоб тим людозвірам повернулась кожна сльозинка пролита через них українським народом морем.

  Не знаю, як довго я стояла і шепотіла все те, але коли слова закінчились, я з усіх сил намагалася представити, як цей посил справджується. Не знаю чому все те сталось. Можливо від того, що недалеко звідси стоїть жіночий монастир, а у протилежній стороні раніше була дерев’яна церква Пресвятої Діви Марії – покровительки та захисниці жінок. Закінчивши, я спустилася у той яр, яка видалася ущеленою, пройшла трохи по «Стежині Грабовського», а далі відкрилися майже вертикальні скелясті схили. Я стояла, тримаючись за каміння і дивилася униз. Вітер, ніби то згадав про свої прямі обов’язки та зривався гулом униз та верх, намагаючись забратися під одежу, куйовдив волосся.