*2*

Наступний ранок зустрів мене лагідними проміннями сонця. Сповнена сил й бадьорості, я вискочила з намету, пробігла уздовж пляжу, пірнула в теплі хвилі Чорного моря та дозволила собі розслабитись й поплавати досхочу.

– Привіт русалкам, – почула я позаду насмішкуватий голос.

– Привіт, Нептуне, – не залишилася в боргу я. – Пашка? – Здивувалася я. – Ти що тут робиш?

– Тебе виловлюю. Я вже хвилин п'ятнадцять як з берега спостерігав за тобою, а зараз вирішив приєднатися. Водичка сьогодні прекрасна!

– Так, це точно.

– Ну, що, наздоганяй! – Він розвернувся й поплив у бік берега. Мені нічого не залишалося як слідувати слідом. Але тут у мені прокинувся дух змагань, я вирішила, що мені треба досягти берега першою. І я пірнула під воду. У такий спосіб у мене виходило рухатися швидше. А вода точно класна. Тепла. Прозора. Я розплющила очі. Камінчикі, мушлі, дрібних рачків і рибок було добре видно.

Але ось і берег. Виринаю. Пашки на березі ще немає.

– Попалася, – надто інтимний шепіт на вушко, й на мою талію лягли його вологі, але напрочуд теплі долоні.

Я спочатку розсердилася від такого нахабства й навіть хотіла обуритися, але його ніжний голос ввів мене в стан ступору і легкого запаморочення.

– А ти добре плаваєш. Витончено. Справжня русалонька.

Я обережно повернулася, так що тепер ми стояли, дивлячись один одному в очі. Руки він прибирати не поспішав, а я не наполягала. Не помічала я відпочиваючих, що вже теж почали виходити з наметів. Поправила рукою бретельку купальника, що злетіла.

– Я виграла, – раптом сказала я.

– Значить із мене бажання, – посміхнувся чоловік. – Чого ти хочеш?

Я задумалась. Знову прислухалася до себе і виявила, що розум і душа вирішили посперечатися, чого ж попросити. Душа і невідомо звідки почуття благали про поцілунок. З чого знову такі дивні думки? Це вчорашнє шоу так чи діє все-таки повітря тут особливе? А може, я справді раніше просто не помічала в ньому того самого, єдиного і неповторного?

Розум намагався довести, що це все емоційний порив і йому не можна піддаватися.

У результаті розум переміг і після кількох хвилин роздуми, я сказала:

– Капучино та омлет.

Пашка дивився на мене здивованим поглядом:

– Що?

– Це моє бажання. Зараз я хочу капучино та омлет.

– Ах, це. Таке бажання не береться до уваги. Це й так зрозуміло. Нам потрібно поснідати. У тебе є час, поки ми їдемо до Судака, придумати бажання. А я буду твоїм добрим чарівником.

***

За вікном автобуса миготіли скелясті гори та виноградники. Після виїзду з Щебетовки краєвид різко змінився – гори стали вищими й крутішими, дорога петляла між ними наближаючи нас до найромантичнішого та найкрасивішого місця Південно-Східного Криму. Я замріяно прикрила очі. Ще трохи, і я зможу знову побачити на власні очі ці бухти та краєвиди Нового Світу. Недаремно ці місця давні греки називали не інакше як Парадаїз, що у перекладі означає «рай».

Я притулилася щокою до вікна, розглядаючи долини, що зараз мелькали за ним. Захоплювало дух від краси пейзажів, трохи заклало вуха від зміни висот. Кілька хвилин, й ми у Судаку. Тут ми вийшли, щоб погуляти середньовічною фортецею, доторкнутися до веж й стін, які збудували тут ще у чотирнадцятому столітті генуезці.

Звичайно, я не вперше була у Судаку. Були часи, коли ми майже кожен камінчик досліджували тут. Середньовічне місто мене зачаровувало, і нехай від нього зараз залишилися лише фортечні мури, залишки консульського замку, храм, колодязь та нещодавно почалися розкопки житлових будинків. Тут панувала якась незрозуміла атмосфера, яка ніби переносила нас на багато століть назад.

По території фортеці розгулювали лицарі в обладунках, розгорнулася торгівля ремісників (теж у відповідному одязі), була навіть кузня, гончарна майстерня та багато всього цікавого. Цими днями тут проходив щорічний лицарський фестиваль «Генуезький шолом», який зібрав усіх любителів історії на рольові ігри.

Пашка потягнув мене з площі нагору, на видовий майданчик біля підніжжя пагорба, де стояв Консульський замок. Звідси відкривався чудовий краєвид на Судакську бухту.

– Яка краса! – я сперлася на стіну й звісилася вниз.

Звідси було видно Судак, як на долоні: будинки, будівлі, пляжі. Невеликі хвилі накочували на берег й відразу ж відступали залишаючи на піску білу піну.

– Я знав, куди тебе вести, – усміхнувся Пашка. – Я люблю саме цей майданчик. Тут майже немає вітру, на відміну від Дівочої вежі, а краєвид не гірший.

– Так, ти маєш рацію. Мені тут також подобається!

Пашка перехопив якогось хлопця, встромивши йому в руку фотокамеру й підійшов до мене, обіймаючи за талію. Хлопець зробив кілька знімків нас на тлі Судакської фортеці та затоки.

– Дякую, – кивнув Пашка. – Ідемо вище?

– Давай! Я спочатку чинила опір, пам'ятаючи про те, скільки нещасних випадків вже було там. Але Пашка запевнив, що ми будемо обережні та на край не підемо, й взагалі просто доторкнемося до стін, а не поліземо по ним наверх. Я подумала та погодилася. Тим більше про цю вежу складено таку гарну легенду, нехай і сумну. Поки ми йшли до вежі, Пашка вирішив мені її нагадати: