Казка про стареньке фортепіано

Жило-було в одній квартирі стареньке Фортепіано. Ніхто не знав, коли воно з’явилось, бо всі були значно молодші за нього. Коли воно було ще юним та сповненим енергії й життя, мабуть, мало багато гарних якостей: корпус був зроблений з червоного дерева, а струни його були срібні. Тоді воно співало, радуючи всіх витонченістю й красою звуку. Але час залишив багато ран на тілі доброго інструмента. Фортепіано тяжко захворіло і вже не могло так чудово співати. Воно часто фальшивило, а часом і зовсім замовкало, не маючи сил вимовити якийсь звук.

Господарем фортепіано був хлопчик, на ім’я Данилко. Його батьки віддали сина в музичну школу навчатися музики. Сам Данилко не любив музики. Але був слухняним, тож, мусив учитися. Стареньке Фортепіано любило хлопчика і знало його з народження. І тому терпіло всі ті уколи й удари, яких маленький музика завдавав йому, навчаючись грати нову пісеньку.

Кожного ранку Фортепіано всміхалося Данилкові, а хлопчик – йому у відповідь, бо знав, які муки терпить його добрий інструмент заради нього.

Минали дні, місяці, роки. Данилко все ріс, продовжуючи навчатись хитромудрого мистецтва. За цей час він полюбив музику. І в цьому була чимала заслуга вірного друга Фортепіано. Данилко став хорошим юнаком, який чудово грав різноманітні мелодії, помалу починаючи складати музику сам.

Усе б так і тривало, якби одного разу не сталася одна подія.

У Данилка був день народження. Йому виповнювалось 16 років. Батьки влаштували хлопцю чудове свято. Друзі, родичі, однокурсники – усі прийшли привітати юнака з повноліттям. Приїхав і його дядечко з Америки. І, знаючи про захоплення племінника музикою, привіз із собою дорогий подарунок – електронне піаніно. Як же зрадів Данилко, побачивши його!

Довго тривало святкування. Веселилися й раділи близькі та знайомі хлопця. Сам Данилко вистрибував і пустував, наче дитина. Тільки-от стареньке Фортепіано стояло в темній кімнаті у кутку і сумно зітхало. Воно розуміло, що тепер Данилко ніколи не сяде поруч і не привітає своїми пальчиками його клавіші.

Воно знало, що вже старе й немічне і що ніяк не зрівнятися йому з новим і модним електронним піаніно. Фортепіано гірко заплакало, так що навіть в одному місці на його тілі утворилася тріщинка...

Наступного ранку Данилко вперше за багато років не сів біля свого друга. Він був засліплений радістю, і навіть не помітив старенького Фортепіано. Вставши з ліжка, він кинувся туди, де стояв дядьків подарунок. І заходився досліджувати його можливості. Побачивши, яке чудове піаніно, Данилко усе грав і грав улюблені мелодії. Награвшись удосталь, юний музика кудись поїхав з друзями.

А його батьки тимчасом стали міркувати про те, що їм треба звільнити місце у квартирі. Трохи подумавши, вирішили вони позбутися старенького Фортепіано, адже тепер, на їхню думку, воно було не потрібне. І, не довго зволікаючи, винесли його під під’їзд будинку: беріть, мовляв, хто хоче. Була зима, і стареньке Фортепіано промерзло до трісочки. Воно журилося й плакало, сумуючи за своїм добрим господарем.  Але ніхто не бачив тієї журби і не хотів допомогти. Стареньке Фортепіано простояло до вечора.

А ввечері повз під’їзд ішла одна самотня жінка. Вона була завжди одна і зазнала багатьох смутків. Тому, коли побачила Фортепіано, пожаліла його і, покликавши на поміч сусідів, забрала до себе додому.

А Данилко, повернувшись пізно, навіть не помітив, що його друга не стало. Він ліг у ліжко й солодко заснув.

Прокинувшись наступного дня, Данилко сів біля піаніно й довго грав, насолоджуючись тим, як гарно струмениться мелодія на новому інструменті. Він пригадував різні твори, із заплющеними очима відтворював найскладніші фігури. І так було щодня.

А його старенький друг у той час мешкав у самотньої жінки, що дуже любила музику, проте сама грати не вміла. Фортепіано добре почувалося в цієї добродійки, але йому було сумно. Дуже бракувало друга…

Жінка вечорами милувалася Фортепіано, а коли хтось навідувався, просила пограти для неї.

Невідомо, як би закінчилась ця історія, коли б не трапилося дещо…

До Данилка приїхали родичі із села: тітка, дядько та двоюрідна сестра Оксана з дочкою Нелею – дівчинкою шести років.

Неля, забачивши піаніно, одразу кинулась до нього. І поки господарі готували частування, дівча шалено стрибало й гупало по клавішах.

Після обіду гості попрохали Данилка заграти для них. Але тільки юнак торкнувся клавіш – почулося сумовите ревіння, як від вмираючого звіра. Піаніно було зламане.

Нелю суворо покарали, а піаніно здали в ремонт на два тижні.

Данилко дуже засмутився…

Через кілька днів після того, прокинувшись уранці, юнак відчув непереборне бажання грати. Якась думка освітила обличчя юного музики, і він підійшов до того кутка, де раніше стояло стареньке Фортепіано…

Хлопця немов струмом ударило. Як він досі не помітив, що його друга нема? Данилко визирнув у вікно: білий-білий сніг закутав, ніби шубою, подвір’я. Серце защеміло від болю.

Від батьків юнак дізнався, що вони залишили Фортепіано біля під’їзду. Данилко миттю вдягнувся й вискочив надвір.

З неба повільно сипався сніг. Сніжинки ніби завмирали на льоту. Було тихо. Біля під’їзду порався двірник.

– Пробачте, – звернувся Данилко до двірника. – Чи не бачили ви тут старенького Фортепіано?