Безхвостий Голубок

Якось на шкільному подвір’ї молоденькому Голубку хлопчик Петько відірвав хвоста. Взяв собі пір’я на костюм індіанця і втік. Боляче стало Голубкові. І не лише від того, що хвостика в нього забрали, а від того, що він довірився, а хлопчак так його образив. Журився Голубок, але нічого не вдіє. Вирішив жити, як раніше. Але не вийшло...

Уже наступного ранку, коли він хотів було піти поснідати, на його шляху стали старші голуби.

– Ти куди йдеш? – грізно спитали вони в юнака.

– Хочу пошукати собі поживи. Я там бачив, одна бабуся насипала нам хліба.

– Не тобі, а нам! – і зареготали.

– А чому не мені?

– Ти подивися на себе! Безхвостий! – сказав один із голубів. – Хочеш соромити наш рід таким своїм виглядом? Іди десь і не з’являйся нікому на очі. Бо сміятимуться. У нашій зграї не місце для таких, як ти.

– Але ж я... Я голодний... – зітхнув Голубок, розраховуючи на співчуття.

Проте маститим голубам не було до того діла. Вони були лише сторожами закону, і де вже там до милосердя?

Голуби розвернулися і пішли до накиданого хліба, біля якого юрмилася зграя голубів, пострибували горобчики.

Бідолашний Голубок залишився того ранку без поживи. Адже була пізня осінь, і він не знав, як знайти собі їжу. Сумно пішов на інше подвір’я з надією, що його приймуть в іншу зграю. Проте жодна зграя не хотіла приймати до себе птаха. А горобці, бачачи такого негарного голуба, хихикали і кепкували з нього.

„О Боже, – із сумом подумав Голубок, – невже тепер мені взагалі немає ніде місця без хвоста?”

І гірко заплакав. Сидів на холодній землі й плакав. Раптом почув біля себе голос:

– Не плач, Голубочку. Не плач, любий.

Голубок озирнувся і побачив біля себе гарного Ангелика. Він дуже здивувався і не міг промовити й слова.

– Ти дуже добрий, – продовжував Ангелик. – Тому з тобою таке трапилося. Часто коли ми робимо якісь добрі вчинки, отримуємо за те невдячність. Ось ти довірився хлопчику, погодився з ним пограти, а він тебе обманув. Ти не кинувся битися зі старшими голубами, а просто підкорився і пішов… У тебе золоте серце. Я міг би подарувати тобі хвостика, але ти швидко забудеш про все це, виростеш і станеш таким же немилосердним, як старші голуби. Усе легко отримане важко цінувати. Тому ти маєш сам здобути собі хвоста…

– Але як? – спитав Голубок.

– Добре, розповім тобі. Слухай.

Ти маєш потрапити в Темний ліс – це далеко звідси. Аж в Іспанії. Але інакше – нема як. У тому лісі ростуть веалові дерева. Їхні плоди мають цілющу властивість. Коли ти їх покуштуєш – у тебе знову буде хвіст. Ось що я поки можу сказати. Бажаю тобі мужності в путі. Бувай, друже!

І Ангелик полетів до неба, на якому відкрилося вікно блакиті.

Голубок сумно дивився йому услід…

Наступного дня він вирушив у дорогу. Хотів летіти – але не вийшло: без хвоста не дуже то й політаєш. Пішов Голубок по холодній землі. Де-не-де траплялися йому хлібні крихти. Чи крупинки каші. Ніде його не хотіли приймати – глузували з негарного птаха.

Він ночував, ховаючись у кущиках. Ще до схід сонця вставав і продовжував свій шлях.

Якось зайшов до лісу. І натрапив на зграю вовків. Злякався Голубок, думав, що вже доведеться прощатися із життям. Але вовки лише посміялися з безхвостого птаха.

«Краще б вони мене роздерли», – гірко думав Голубок.

А в одному місті побачив на смітнику сороку. Вона шукала рештки їжі. Хотів було теж пошукати собі там їжі, так сорока гнівно накинулася на нього:

– Іди геть, безхвостий! Що ти тут забув? Хіба ти птах?! Ти ж навіть літати не можеш!

Голубок розумів, що нікому не потрібен. Весь світ здавався йому сірим і похмурим. Він був дуже самотній. Ні з ким було навіть словом перемовитися – всі відверталися і тікали від нього. Але десь глибоко в серці Голубка жевріла надія, що в нього знову буде хвіст і його приймуть.

Він ішов різними країнами. Проте всюди на птаха дивилися з відразою.

Інколи Голубкові доводилося ночувати на снігу, коли зовсім не було де примоститися на ночівлю. Часом не було їжі, і навіть води не було: все замерзало – і озера, і ріки. Тоді він роздзьобував лід і їв його. Або ж просто ковтав сніг.

Голубок багато встиг побачити, перш ніж дістався Іспанії. І таки дійшов. Він був дуже радий. Надія росла, і серце билося все гучніше й гучніше.

Але як йому знайти веалові дерева? І в кого питати?

Блукав Голубок, не знаючи, що йому, бідолашному, робити. Аж раптом зустрів одну яскраву пташку, яка сама поцікавилася:

– Хто ти, друже? Звідки прийшов?

Голубок здивувався, що з ним заговорили.

– Я – Голуб. Прийшов сюди здалеку. Мені на батьківщині один хлопчик відірвав хвоста. І ніхто не хотів тримати в своїй зграї безхвостого птаха – вигнали мене. А я зустрів Ангелика, який порадив сюди прийти. Сказав, що тут ростуть веалові дерева, плоди яких здатні зцілювати. Якщо я їх покуштую – то в мене знову буде хвіст.