Глава 2.2

Варто вийти на вулицю, як в обличчя вдаряє холодний вітер, волосся розлітається в різні боки і я стогну, тому що моїй зачісці, здається, кінець.

Таксі чекає на нас вже біля будинку. Іван відкриває для мене задні дверцята автомобіля, сам же влаштовується поряд із водієм. Я сумно зітхаю, хотілося, щоб він був поруч. Дістаю з сумочки дзеркальце і приводжу в порядок волосся.

Ресторан розташований у центрі міста, народу має бути чимало, Тарасова всі люблять. Людина він душевна, та й начальник справедливий. Упевнена, хлопці будуть за ним сумувати.

- Макс має бути десь тут, - каже чоловік, розплачуючись із таксистом. - Пропонував забрати нас на своїй машині, але я не хотів його смикати, все ж таки він в іншому кінці міста від нас живе.

- Він з дружиною буде?

Чоловік знизує плечима. Я смикаю за ручку двереі і виходжу назовні.

- Просто це дивно, ми стільки років знайомі, а дружину його жодного разу не бачили. Вона в нього точно є? - Сміюся я.

Чоловік різко повертає голову на мій бік. Обводить мене пильним поглядом. Щуриться, ніби підозрює в чомусь.

- Ти щось останнім часом надто часто про його дружину питаєш, - звучить наче докор.

Я спантеличена такими заявами.

- Це ревнощі чи що? – сміюся, бо звучить абсурдно. Але вираз обличчя Івана надто серйозний, щоб розцінити це як жарт. - Збожеволів? Просто потоваришувати з нею хотілося, а то вона в нас якась примарна виходить.

- Подруг не вистачає, чи що? – невдоволено бурчить чоловік. Не розумію чому раптом така реакція на невинне і цілком логічне питання.

На щастя, розмову продовжувати не доводиться, бо до нас підходить Максим. Але осад у душі залишається неприємним. Я повинна була вже давно звикнути до нападів ревнощів чоловіка, та й якій жінці не леститиме якщо чоловік все ще ревнує її, це ж значить що боїться втратити, але Самойлов це вже перебір. Та й взагалі, дратує.

- Добре виглядаєш, Вікторіє, - каже Максим і я натягнуто посміхаюся йому у відповідь, бо хватка на моїй руці стає сильнішою.

- Дякую, - кажу собі під ніс, опускаючи очі на підлогу. Лише скандалу з чоловіком не вистачало, щоб зганьбитись на публіці. Тому веду себе тихо та скромно. Дістало все.

Чоловік із Максимом про щось перемовляються, я ж йду поруч повністю у своїх думках. Іван відчиняє переді мною двері і пропускає першою. Ми залишаємо речі в гардеробній і слідуємо за адміністратором у зал. Тут світло і грає ненав'язлива музика. Тарасов у центрі уваги, до нього підходимо в першу чергу.

Обмінюємося люб'язностями та побажаннями, а потім займаємо вільні місця за столом. У залі вже багатолюдно, я майже нікого не знаю, тому з цікавістю спостерігаю за людьми, розуміючи, що мій чоловік з ними працює.

- То що, на вихідних на рибалку? - Запитує чоловік у Максима.

Я різко повертаю до нього голову.

- Гей, якщо ти не забув, у нас річниця в неділю, я думала ми всі вихідні разом проведемо. Можна за місто до СПА-центру поїхати.

- Ми й так з тобою щодня проводимо разом, сонечко, - обіймає мене за плечі Іван і сміється. – Дай чоловікам нормально відпочити. Ти ж знаєш як мало у нас вільного часу з Максом, навіть відпустку нормально взяти не виходить із цією роботою.

- Можемо взяти з собою Олю, на дачі лазня є, чим вам не СПА-центр? – пропонує Максим, але чоловікові ця ідея явно не сподобалася.

- СПА-центри свої нехай із бабами відвідує, а у нас  відпочинок для справжніх чоловіків буде.

- Гаразд, удома ще поговоримо, - ціжу крізь зуби, відпиваючи зі склянки сік.

- Ну, сонце, ну не ображайся, ти ж знаєш, як рідко видається можливість вибратися кудись?

– Ось тому я й хотіла з тобою вихідні провести.

- Мені потрібна перезарядка, від роботи мізки вже киплять. А в неділю в обід буду вдома, клянуся. Придумаємо щось, сходимо кудись. Ну, не ображайся, ти ж знаєш, як я кохаю тебе.

Він цілує мене у скроню, але гіркота нікуди не дівається. Зал заповнюється гостями, Тарасов виглядає щасливим, всі вже напідпитку. Я відволікаюся від поганих думок та беру участь у розмовах, атмосфера свята підхоплює і мене.

- Тут не зайнято? - Навпроти нас зупиняється блондинка в чорній обтягуючій сукні з привабливим обличчям. Кладе руку на спинку стільця. Я особливо не звертаю на неї уваги, тому що розмовляю із дружиною співробітника чоловіка, яка сидить поряд зі мною.

- Не зайнято, приєднуйся до нас, Аню.

Дівчина відсуває стілець і сідає навпроти мене.

- Спізнюєтеся, капітане Антонова, - голос Макса змушує мене звернути увагу на дівчину. Я думала вона чиясь дружина, а виявляється також в органах працює.

- Дівчата не спізнюються, а затримуються, - відповідає вона солодким голосом, стріляючи очима в Самойлова, а потім зупиняється на мені. – Я – Ганна, а ви, напевно, дружина Івана.

- Так, мене ... - я різко замовкаю, тому що натикаюся на сережки у вухах Ганни, що переливаються на світлі. Такі самі сережки, які купив Іван. - Мене Оля звуть, - насилу видавлюю з себе, а в самої серце почало битися  з шаленою швидкістю.