Глава 4.2

Дорогу додому пам'ятаю погано, не помічаю нічого, що проноситься перед очима. З силою стискаю клатч на колінах, бажаючи щоб мої припущення виявилися грою уяви.

- Приїхали, - врізається в думки голос Максима. Я розгублено дивлюсь на нього. Приводжу себе до тями, видавлюю вдячну посмішку.

- Дякую, Максиме.

Смикаю за ручку дверей і здивовано дивлюся на чоловіка, який виходить за мною.

- Проведу тебе до дверей, ніч все ж таки на вулиці, а у вас не комплекс із особистою охороною, - він окидає поглядом нашу дев'ятиповерхівку.

- Це зайве, - я щільніше кутаюсь у пальто, але вітер пробирається через тонкий капрон і я починаю тремтіти ще сильніше.

Стук моїх підборів виразно чути в тиші під'їзду, як і важкі кроки Максима. Він піднімається за мною і лише коли я закриваюся на ключ зсередини - йде.

Варто мені опинитися в квартирі, навіть не роззуваючись, я біжу до вітальні. Мені чомусь здається, варто мені відкрити сейф, як тут же з'явиться чоловік і застукає мене за цим.

Ключа на попередньому місці немає, і я починаю психувати. Перевертаю всі ящики в столі, поки потрібний предмет не падає з дзвоном на паркет.

Тремтячими руками вставляю ключ у замкову щілину сейфа. Майже не дихаю. Серце в грудях так б'ється, що голосне тук-тук віддає у вуха. Я провертаю ключ, прикриваю повіки на кілька секунд, намагаючись заспокоїти нерви, що розбушувалися. Нехай усе буде не так, як я собі надумала. Будь ласка, господи!

Відчиняю маленькі дверцята і моє дихання рветься. Відчуття, що з кімнати різко викачали весь кисень. Коробочки із сережками немає. Я не вірю своїм очам. Безглуздо зізнаватись, але я сподівалася. До останнього сподівалася, що запізнення чоловіка на день народження було дійсно пов'язане з роботою, що дорогий годинник йому подарували колеги, що сережки, які були на Ганні лише збіг.

Але це ніякий не збіг.

- Господи ...

Я опускаюся по стінці на підлогу. Ховаю в долонях обличчя й гадки не маю як далі з цим жити. За що? Чому? Звичайно я не застала їх у ліжку, і може я все не так зрозуміла, але я чудово знаю, що не варто будувати із цього приводу ілюзій.

Але хочеться.

Я підводжуся з підлоги і мчу до коридору, де залишила телефон. Ноги підгинаються на високих шпильках, і я мало не падаю. Не з першого разу вдається зняти блокування на телефоні. Схлипи раз у раз вириваються з мого горла. Я дихаю ротом. Рвано і жадібно. У пальто жарко в квартирі, але я не маю часу його зняти. Я хочу додзвонитися до Івана, скажу, що мені дуже погано, щоб приїжджав. Він приїде, приїде і тим самим доведе, що між ним і Ганною нічого немає.

Але чоловік не бере слухавки. Не відповідає навіть на повідомлення. Минає година і я розумію, що треба прибратися у вітальні, повернути все на місце. Лягти спати і вдати, що все гаразд.

Ні, не так. Спочатку зібрати речі, а потім лягти спати. Поїду до батьків за місто, приведу голову до ладу, а потім повернуся і поставлю питання Іванові в обличчя. А зараз не можу навіть бачити його. Перед очима вони з Ганною цілуються в його кабінеті і сміються з мене.

Проходить не менше години, коли я лягаю нарешті в ліжко. Навіть не змиваю макіяж. Сумка з речами у шафі в коридорі. Заснути точно не вдасться, тож проспати вранці не боюсь. Я лежу в темряві і прислухаюся до кожного шороху, але чоловіка немає. Він приходить лише о четвертій ранку. Роздягається, скидаючи одяг прямо на підлогу, і завалюється поряд зі мною на ліжко.

Від нього несе потом і жіночими парфумами. Я кривлюся. Відвертаюся від нього і закриваю долонею рота, щоб не вирвався черговий схлип. Беззвучно реву в подушку і коли на годиннику нарешті шаста ранку, а Іван міцно спить, при цьому хропить на всю кімнату, я тихенько покидаю спальню, одягаюся, хапаю сумку та ключі від машини. На кухні залишаю записку, що їду за місто, брешу, що бабусі стало гірше, і покидаю квартиру.