Глава 7

Я підливаю з ковшика води на каміння, пара підіймається вгору, тіло розчервоніле і розпалене. Обмотую рушник навколо талії і сідаю на лаву. Довго не витримую. Витершись насухо і одягнувшись, вибігаю надвір і мчу до хати.

Максим якраз у коридорі шукає в кишені куртки телефон, який розривається дзвінкою мелодією.

- Іван дзвонить, - каже мені, приймаючи дзвінок, я ж завмираю. Серце пропускає удар, усередині назріває паніка.

Перший порив – висмикнути з його рук телефон і викинути за поріг. Але все що можу – стояти стовпом і, немов у сповільненій зйомці, спостерігати за тим, як він підносить смартфон до вуха.

- Мене тут немає, будь ласка, - кажу пошепки і складаю долоні у благаючому жесті.

Брови Максима здивовано повзуть вгору.

- Так? - Він приймає виклик і дивиться на мене. Серце в грудях гуркоче наче божевільне.

Я вже прокручую в голові дорогу до траси, там можна зловити попутку чи автобус. Головне подалі звідси.

У кімнаті абсолютна тиша, звук на телефоні досить гучний, щоб чути уривки фраз мого чоловіка.

- … мусила вже бути у батьків, але зараз четверта година, її телефон вимкнено.

Я чекаю, що Максим мене видасть. Адже це логічно. Вони з Іваном найкращі друзі, та й чоловіча солідарність як ніяк. Але Самойлов мене вражає.

- Я дзвонив їй вранці, запитати чи ти прокинувся вже після вчорашньої гулянки, вона до подруги їхала, а не до батьків, і скаржилася, що з телефоном щось не те.

Я полегшено видихаю і прикриваю повіки. Він мене не видав. Не збрехав що гадки не має де я, але й не сказав правду. Розумію, що це егоїстично: ось так тримати в невідомості Івана та ще й батьків…

Господи! Батьки! Вони напевно божеволіють від хвилювання! Іван же їм весь телефон обірвав. Я збиралася подзвонити їм вранці і попередити, але зламана автівка сплутала всі думки і плани. 

Я швидко знімаю взуття та біжу до кухні. Включаю телефон і відразу ж на нього сипнеться купа повідомлень. Я знаходжу у телефонному довіднику матір.

- Алло? – її голос звучить схвильовано. - Ольго, з тобою все добре?

- Так, мамо, пробач мені що змусила хвилюватися. Зі мною все гаразд, я на тиждень поїду до подруги, ти тільки Іванові не говори нічого, добре?

- У вас щось трапилося, дочко? Іван місця собі не знаходить, шукає тебе.

- Щось трапилося, так, - вимовляю, прочистивши горло. - Я потім все розповім. Але ти не хвилюйся, зі мною все нормально. Це між нами двома, - з запалом запевняю її.

- Добре, Олю, але ж ти знаєш, що можеш до нас з татом приїхати будь-коли. Якщо не хочеш, щоб Іван знав де ти, ми нічого не скажемо йому.

- Дякую, мамо, але мені треба подумати. Я відключу телефон, тож не хвилюйся, - вимовляю, розуміючи що поки з мамою розмовляю, Іван уже двічі встиг мене набрати.

Ми прощаємось і я знову відключаю телефон, потім повертаюся і застигаю. У дверному отворі стоїть Максим і, судячи з його виразу обличчя, нічого хорошого на мене зараз не чекає.

- Що це за дитячі ігри, Олю? – тон його голосу змушує мене зіщулитися.

- Це наша з Іваном справа, Максиме, - вимовляю з натиском, даючи зрозуміти, що не збираюся з ним ділитися нічим.

- Ти розумієш що вчиняєш як маленька дитина, Олю? Тікаєш з дому, не попередивши чоловіка, і ховаєшся від нього. А Іван, між іншим, хвилюється.

- Та хай хоч здохне від хвилювання! - Не витримую і скрикую я. З очей бризкають сльози. Я обіймаю себе за плечі і відвертаюсь від Максима.

Я чую, як він важко зітхає і робить кілька кроків до мене.

- Послухай, я не знаю, що у вас там відбувається, але це не привід поводитися ось так. Іван хвилюється. Ви дорослі люди, ці образи ні до чого. Не думав, що ти можеш бути такою: влаштувати виставу, щоб чоловік хвилювався.

Його слова злять мене. Я знаю, як виглядаю в його очах.

- Ти гадки не маєш що відбувається, Максиме. Тож не тобі мене засуджувати.

- Ти маєш рацію, але втекти і сховатися від Вані, щоб він місця собі не знаходив, теж не варіант.

- Не хвилюйся, подзвоню я твоєму Вані, - випльовую з роздратуванням. – За машину мою не дзвонили? Ще не готова?

Дім Макса, та й саме його товариство, тепер не здаються мені затишними та заспокійливими. Хочеться втекти. Ось тільки без машини далеко не дійду.

- Ні, до ночі зроблять, але в темряву не найкраща ідея їхати кудись.

- Я тоді зачекаю. Яку кімнату я можу зайняти? - між нами натягується струна незручності.

- Ходімо, покажу.

Я упираюся поглядом у спину Макса і йду за ним. Він відчиняє  двері в одну з кімнат, і пропускає мене всередину. Кімната невелика, з одномісним ліжком біля стіни. Я хапаюся за ручку дверей, але перш ніж закрити їх, сама не знаю навіщо тихо промовляю:

- Іван зраджує мені. З вашою капітаном Вороніною.

І прикриваю двері, привалившись до неї спиною.