Глава 13.3

Я клопочу біля плити, коли вхідні двері відчиняються і чується брязкіт ключів. Макс повернувся. Стає хвилююче.

Я швидко витираю очі, щоб він не помітив, що знову плакала і починаю помішувати картоплю. Тримати обличчя перед ним дуже складно, але розкисати не хочу. Не потрібна мені його жалість у погляді. І так він досить бачив і знає про мій шлюб, що так раптово почав розпадатися. Це принизливо.

- Смачно пахне, - Максим завмирає на порозі, тулиться до одвірка і схрещує руки на грудях.

– Я вирішила приготувати вечерю. Ще салат буде. Мий руки, я зараз, - короткий погляд на нього, натягнута посмішка, і знову до плити відвертаюся.

Трохи нервуюся, перебуваючи у чужій квартирі. Хвилююся, що могла кудись не туди залізти чи щось не те взяти.

Я накриваю стіл на двох, ми з Максимом один навпроти одного сідаємо. Він виглядає втомленим і виснаженим. Він уже встиг переодягнутися в домашній одяг: біла футболка та спортивні штани.

Максим бере вилку і починає їсти

- М-м-м, смачно.

- Це просто смажена картопля, - видавлюю з себе вдячну посмішку. Сама я напружена до краю. До цього моменту їсти хотілося жахливо, а зараз у горло нічого не лізе.

- Знайшла щось по квартирі? Якщо треба разом підемо подивимось, - він обдаровує мене коротким запитальним поглядом і повертається до їжі.

– Обдзвонила сьогодні кілька агенцій, але перед новим роком складно щось знайти. Всі або вже не в місті, або ціни вдвічі більші за ринкову, - приречено вимовляю я. Це я ще опускаю той факт, що грошей в мене нема. Паспорт залишився вдома. Картки банківські – вдома. Я від шоку та страху вибігла у чому була, добре хоч телефон здогадалася схопити і куртку.

- Точно, пару днів перед Новим роком залишилося всього.

- Мені завтра на роботу треба вийти, запис із самого ранку. Манікюр перед святом – важливий жіночий ритуал, - ніби вибачаючись, кажу я, бо натякаю на те, що швидше за все мені доведеться ще на день затриматися в нього.

- Давай тоді так зробимо: я тобі машину залишу, якщо підвернеться варіант якийсь, ти їдь і дивися.

- Зачекай, а якже ти?

- За мною службове авто заїде, не хвилюйся. Якщо в тебе нічого не вийде знайти – залишишся у мене на свята. Або до батьків можу відвезти. Де планувала Новий рік зустріти?

- Ми ... ми з Іваном до його батьків збиралися, - гіркота знову підступає до горла.

- Ясно. Загалом, подумай, я тебе не жену. З Іваном я поговорив, він стримає свій запал.

Я зітхаю. Потім колупаю у своїй тарілці їжу, ховаючи погляд від Самойлова.

Трохи пізніше, коли я починаю прибирати зі столу, він відбирає у мене тарілку і каже:

- Я в змозі завантажити посудомийку, йди спати лягай. На тобі немає обличчя.

Я киваю йому на знак подяки і роблю як він велить. Зариваюся під м'яку ковдру, вдихаючи аромат чужої оселі, чужої постільної білизни. А потім думаю про чоловіка і плачу, плачу, плачу.