5

23 лютого 2022 року, Київ

         У кабінці ліфту смерділо сциками, а приглушене світло підігравало похмурому настрою двох чоловіків, які щойно виконали напрочуд непросте завдання. Їхній керівник, заодно друг та кум, завжди підкидав їм найскладніше, найделікатніше. Цього разу Захар відправив їх брати будинок заступника голови комітету однієї поважної організації, діяльність якої вийшла за рамки правових норм настільки, що привернула увагу не тільки представників законопорядку, а й кримінальних авторитетів. Саме вони звернулися до кремезного, двометрового Гожого з проханням відрядити своїх гавриків у закуток для багатіїв, аби діяльність комітету залишилася у правових нормах, а заступник більше не відкривав рота. Зрештою, так і сталося, однак почуте від нього сильно вразило Володю, як і Артема. Останній відразу віддзвонився Захару, в декількох словах передавши суть мовленого.

- Завтра вам усім кінець! – яро шкірився огрядний чолов’яга. З роз’юшеного рота стікала кров, падала на світлу сорочку та паркет, а в кутку вітальні завивала перелякана дружина. – Більше вас не буде! Прийдуть нові… Ідіоти! Ви нічого не вирішуєте.

Артем зиркнув на побратима, поміркував декілька секунд над почутим і спитав:

- Хто прийде?

-  Рятівники! Вас знищать. Вам кінець. Убивай! – ринувся на Артема, підхоплюючись на ноги. – За мене помстяться.

Хто має виконати ритуал помсти, у чолов’яги ніхто не поцікавився – ситуація на кордоні із сусідніми країнами добряче загострила інтуїцію та інстинкт самозбереження. Велике лихо уже стукало в їхній дім, практично стояло на порозі, очевидного не розумів хіба той, хто ніколи не нюхав пороху, або не хотів вірити у найгірший сценарій розвитку власного майбутнього. Найбільші та найхитріші щурі покинули корабель, дрібним залишалося вигрібати за себе й за них.

         Володя чудово розумів, що він у всій цій катавасії найдрібніше щуреня, врешті, як і Артем та ще декілька хлопців, що приїхали з ними, однак, маючи неопосередкований стосунок до військової справи, знав, куди лежатиме його шлях у разі чого. І тоді маленькі щуренята боронитимуть корабель, завдяки їм він триматиметься на плаву.

- Тут цікава переписка… - пробубонів Володя, переглядаючи вміст телефону їхнього візаві.

- Віддай хлопцям, хай техпідтримка перевірить, - спокійно проказав Артем, не спускаючи пильного погляду з чолов’яги, який знову осів, коли не вдалося спровокувати непроханих гостей на різкості й дурниці. Не злякалися. Погрози не подіяли. – А цього… Ну, ти знаєш…

Вони покинули багатий дім. Розкіш рвалася з кожного кутка, пишність оздоби зачаровувала, але не вражала, принаймні цих хлопців. Їхня доволі специфічна робота вимагала холоднокровності, беземоційності, професіоналізму та повну відсутність жалю. Інколи доводилося бути карателями. Не завжди з власної волі, проте їх попереджали, коли брали на роботу. Всі, хто потрапляв під крило Захара, автоматично отримували захист та квоти на будь-яких рівнях соціальної і правової підтримки, натомість мусили виконувати покладені завдання без зайвих питань, тим паче претензій.

Володі в цьому плані було легше, принаймні втішав себе цим, адже сім’ї не мав, перед дружиною не відчитувався, за дітей не хвилювався. І страшенно півнячився цими досягненнями, глузував із побратимів, які встигли обжитися нащадками і другими сварливими половинками.

Проте, цієї осені спробував ділити квартиру з жінкою. Ніна з’явилася у його житті випадково. Вигулювала собачку в парку, та зірвалася із повідця і вибігла на проїзну частину. Володя у той момент повертався із крамниці, зловив страшного волохатого звіра, що міг спокійно поміститися в кишеню куртки. Потім довідався про породу даного представника чотирилапих – померанський шпіц. Ця волохата оказія звела їх з Ніною і розлучила, бо любов до пса виявилася сильнішою від любові до чоловіка. Принаймні, Володя цим себе втішав, бо, насправді, Ніна пішла через відстороненість. Вона була занадто хорошою для запального Оселедця. Поступалася у всьому: прала, готувала, кохалася так, як хотілося Володі, посміхалася його насупленим бровам і малювала свої дизайни. Ніна працювала дизайнером у рекламній агенції. Добре заробляла, мала квартиру і авто, але чомусь два місяці терпіла витребеньки дурисвіта, який прагнув підмінити одне відоме поняття багатьма невідомими. Щем у серці не сковував груди, коли він дивився на Ніну, а усвідомлення власної нікчемності та непоступливості прийшли запізно – Яна поїхала. І Ніна пішла. Він не тримав. Зібрала валізу, забрала шпіца і тихенько зникла. Жодної претензії чи невдоволення. Попри свою поступливість, вона поважала себе і знала, що гідна любові чоловіка, але справжньої, щирої. Володя цього дати не зумів, не вистачило хисту, тому що весь змарнував на дурощі. Лиш от мама сильно переймалася, що синові уже тридцятка, а він досі холостякує. Старшого давно скували обов’язки сім’янина, брат Володі, Степан, жив у Ханти-Мансійську, спілкувалися вони рідко, якщо так можна було сказати. Дзвінок один раз на рік. Зазвичай, дзвонив брат, від Володі поступливості не дочекаєшся, після подій чотирнадцятого року його вернуло від усього, що мало стосунок до сусідів. До того ж, армійське минуле змусило повернутися у лави збройних сил. Володя пішов контрактником, правда у перерві встиг відучитися на кухаря. Клалися до цього діла руки. Навіть у ресторані попрацював, але з кулеметом виходило краще. Хлопці називали його «Соколине око», оскільки, практично, ніколи не промахувався.

Із Степаном вони ніколи не говорили на слизькі теми, брат навмисно їх оминав, мав роботу зварювальника на заводі, доволі сито влаштувався, адже теща володіла невеличким бізнесом, подарувала доньці квартиру, зятю автівку, тому для нього Володя і матір надалі лишалися бідними, забутими родичами, які в принципі й не вартували уваги, але були гідними дзвінків.