6

Усе почалося раніше, аніж очікувалося. В житті доволі часто так трапляється, коли із затамованим подихом чекаєш якоїсь дати чи події, знаєш, що вона обов’язково відбудеться, проте однаково виявляєшся непідготовленим. Хоча, Володя встиг підготуватися. Тривожної валізи не складав, а старезного потертого наплічника утрамбував. Сон утік, пішов гуляти більш привітними домівками, тому Володя мав купу часу, аби обміркувати кожну дрібницю, котру сховав на дні давнього побратима. Разом вони пройшли не один кілометр, а у безлічі кишеньок завжди знаходилися приємні сюрпризи.

         Володя сидів на ліжку, впер лікті в коліна, пальці склав у замок, притулився підборіддям і дивився у вікно – там, за шибками, у сірості страшного ранку, кипів казан страху, паніки, невизначеності. Здригалася земля. Звична буденність, дріб’язкові клопоти та чвари зійшли нанівець, гул сирен та вибухів звів життя мільйонів до спільного знаменника, за яким найдорожче вкладалося в долоню.

         Поруч Володі, на ідеально застеленому ліжку, впокоївся телефон, а телевізор, підвішений на стіні, розривався повідомленнями, ведучі захлиналися страхом: невиспані, без макіяжу, подекуди навіть із розтріпаною зачіскою – вони нагадували маленьких представників сарани, які летять у невідомому напрямку. Володя ж очікував дзвінка. Першими будуть або Артем, або мама. Не встигла думка повністю оформитися в очевидне, як дисплей спалахнув, а похмурість стін заяскравіла вокалом Тараса Тополі.

Першою стала мама.

- Алло.

- Сину…Сину… Війна! Війна! – голосила в слухавку ненька.

- Так, - спокійно мовив Володя. – Тому ви не панікуєте, заносите в льох воду, сірники, свічки, щось з їжі, теплий одяг і чекаєте, коли я дам нові вказівки.

- А ти?!

- Ви ж знаєте…

- Не йди! Благаю, молю… Сину! Ти ж у мене один!

- Мамо… - його голос здригнувся, не виходило стати кременем, коли відчай матері рвав серце. Коли він підписав контракт та подався на схід країни, вона також голосила і просила його схаменутися, але впиракуватості Володі не позичати, крім того єство уже рвалося в бій, єдине, що стримувало – це час. Ще занадто рано, військкомати зачинені. – Якщо подзвонить Степан, не кажіть, де я.

- Чому? – хлипала Тамара Василівна, а для сусідів та рідні просто Тома.

- Бо він не зрозуміє…

- Він твій брат.

- Я вже невпевнений.

- Що ти таке кажеш, Володю?!

- Правду. - На другій ліній спалахнув дзвінок від Артема, що спонукало закінчувати беззмістовну бесіду. Матір осягне правдивість слів сина, просто для цього знадобиться час. – Мамо, закінчуймо. Я ще подзвоню. І не хвилюйтеся, я повернуся живим та здоровим.

Він поспіхом вибив дзвінок, мерщій вклинюючись до розмови з другом. Нутро миттю збунтувалося, вимагало звісток, які б заспокоїли наполохану знервованість.

- Кажи! – гупнув Артему.

- Ти ще вдома?

- Так.

- На мене не чекай, треба спочатку дівчат вивезти. Захар вивозить своїх, потім повернеться. Ти павербанк взяв?

- Взяв.

- Теплі речі?

- Є.

- В разі чого, ключ від моєї квартири захований над одвірком, там щілина… Намацаєш, якщо знадобиться.

- Дякую. Куди везеш дівчат?

- Ще нікуди. Впираються, не хочуть. Але до батьків точно відвезу, а там буде видно, - Артем потягнув паузу, зітхнув протяжно і з жалем проказав. – Ти мав рацію. Треба було заборонити Яні прилітати.

- Уже нічого не вдієш, - Володя скрушно хитнув головою, мазнув долонею по мармизі і прикрив втомлені очі. Образ засмаглої дівчини в чорному костюмі заполонив під’юджену свідомість.

- На жаль… Зустрінемося… Сподіваюся, ще в цьому житті.

Володя не став бовкати підбадьорливих дурниць, начебто вони йдуть красти сливки до сусідського садка, тому, якщо їх зловлять, то не страшно. Це війна, а вона тотожна смерті та каліцтвам. Там вмирають ніким невизнані герої. І їх забувають. Така природа людська, тому що потрібно жити далі. А з горем просто змиритися.

- Бережи дівчат і пильнуй свою дупу. Тільки в танк більше не лізь.

- Я піду в артилерію.

- Ага, мрій.

Артем засміявся, журливо, з відтінком безвиході, яка буває лиш у того, хто давно змирився зі своєю доленькою.

- Набери мене, коли будеш на позиції.

- Добре. Бувай, Танкісте.

- Бувай, Оселедцю.

Вони відключилися одночасно. Зайві слова поміж двома дорослими чоловіками – це вже блюзнірство. Тягучий осад в серці вкрадливими мацаками страху розростався по всьому єстві. Не бояться лиш дурні та хвальки, а здоровий глузд підказував Володі, що просто не буде.

Страх горнутиме пригоршнями, смерть ходитиме слід у слід, жах зробиться одвічним союзником паніки. З часом усе це притупиться, а нині тільки починає розквітати.

Гортаючи телефонну книгу, він зупинився на номері, на який давно не дзвонив через власні дурощі. Володя украв щастя сам у себе. Причім безглуздо якось, по-дитячому.