Крига між нами

*Таємна змова*

Канікули як завжди були нудні. У магічному світі ніхто не розумів чому смертні так полюблять зимові канікули і свята, тут такого не святкували і не любили. Тому майже всі канікули я проводила у Крісті. Діду не подобалося, що мене майже не було дома, але зараз у нього були більш важливіші справи.

Вигнанці, ті, хто відмовився жити у суспільстві, почали завдавати багато клопоту і шкоди. Їм набридло жити у тіні, на межі вимирання. Вони вирішили нагадати про себе і відвоювати собі трохи влади. Вони таємно пробиралися у важливі державні будівлі і влаштовували диверсії. Дід якось обмовився що, можливо, вони хочуть розпочати революцію.

Революції боялися всі, особливо наш теперішній правитель. Він уже більше п’ятдесяти років на престолі і чудово виконує свою роботу. Але останні три роки він хворіє і прогнози цілителів невтішні. А от спадкоємця в нього немає. Його єдиний син загинув дванадцять років тому і більше спадкоємців немає. За владу розпочнеться справжня війна.

Але зараз я переймалася зовсім іншим. Весь час я проводила у ТИТАНІ, рилася у архіві, шукала все що допомогло б мені розгадати цю загадку із таємним братством.

Нажаль результатів було мало, я знаходила лише офіційні згадки і історичні документи. Більше нічого не було, наче хтось усе стер.  В решті-решт у мене залишилося лише одне. Це найдурніше з того що я коли-небудь робила, але вибору не було. Мені потрібно відкрити ту схованку у кабінеті Даніеля.

  • Тео, потрібна твоя допомога, - якось у вечері я увірвалася до кімнати хлопця.
  • Що ти знову натворила? – поцікавився хлопець, відставляючи ноутбук у бік.
  • Нічого… поки що. Але збираюся, - я залізла до нього на ліжко і стала чекати поки він вирішить допомагати мені чи ні.
  • Я про це пожалію. Що потрібно? – нарешті вирішив хлопець і я цьому дуже зраділа.
  • Ти вже не можеш відмовитися, ти погодився, - сказала я, знаючи, що коли він почує мій план, то не захоче мені допомагати.
  • Добре, - погодився хлопець, але уже не так впевнено.
  • Мені потрібно дещо позичити, але так, щоб про це не дізналися, - пояснила я .
  • Ти мала на увазі, що тобі потрібно дещо вкрасти? – перепитав Тео. – Ти в курсі що це протизаконно?
  • Я не буду це красти, просто позичу на деякий час, а потім поверну. Допоможи, будь-ласка, - я постаралася зробити дуже жалісний погляд. Але схоже він не допомагав, Тео вагався. – Ти пообіцяв.

Далі я слухала як друг жалівся на те, яка я погана, доведу його, такого хорошого, до в’язниці. Але він все таки погодився.

Мені потрібна була печатка Даніеля, яка і відкривала схованку. Я ніколи не звертала на неї уваги, мені здавалося що це звичайний перстень, але  потім до мене дійшло що зображення на ньому не схоже на родинний герб, а нагадує символ братства. 

Тео зробив копію печатки, мені ж залишалося її поміняти на справжню.  Це було найдурнішим що я коли-небудь робила у своєму житті, та відмовлятися від задуманого було уже запізно. Мені потрібно дізнатися усе про це братство і знайти тих, хто хотів вбити нас два роки тому. Щось підказувало мені, що все це взаємопов’язано.

З усім цим хаосом який я влаштувала сама собі, канікули пролетіли дуже швидко. До академія я поверталася вся на нервах, мій план був дурним і я це розуміла, але шляху назад уже не було. Тео намагався повернути мені здоровий глузд, але дуже швидко здався, сказавши, що моє місце в психушці.  Я не сперечалася.

  • Я радий, що ви повернулися з канікул, - заговорив директор, як тільки-но зайшов до аудиторії. У його голосі явно звучав сарказм.  – І я дуже радий, що ви всі здали екзамени.

Я не втрималася і тихо розсміялася. Ага, радий. Особливо він «задоволений» моїми результатами. Я так і бачу, як він розлючено рве мій бланк з оцінками.

  • А ось і перший доброволець, -  я не одразу зрозуміла, що Даніель звертався до мене. Схоже, не так уже й тихо я сміялася.  – І як ти тільки екзамени здала?

Питання було явно риторичне. Усі в класі засміялися, та мені було байдуже. В мене з’явився шанс втілити свій план в реальність.  Я встала зі свого місця і підійшла до директора. 

Даніель пояснював мені, що потрібно зробити та я не слухала. Я обдумувала як усе провернути. Кілька хвилин позору і в мене буде справжній перстень і покарання на додаток.

  • Ти зрозуміла? – запитав директор, закінчивши пояснювати.
  • Вибачте, що? – я зробила невинний погляд, а тоді ніби випадково перечепилася за ніжку стільця і полетіла на директора.

У директора була хороша реакція, він швидко мене впіймав, але коли його руку оповив холод, він випустив мене і я гепнулася на підлогу.

  • Ідіотка, що ти зробила!!?? – кричав директор, струшуючи зі своєї руки лід.
  • Вибачте, я не хотіла. Я ще не навчилася добре контролювати свою силу, - виправдовувалася я, піднімаючись з підлоги. В правій руці я тримала його каблучку. В мене вийшло.

Я довго тренувалася на Тео, поки навчилася виконувати цей трюк. Директор нічого не помітив. Він був страшенно розгніваний, мені навіть здалося, що він мене зараз приб’є.  

  • Сідай на своє місце! Про твоє покарання поговоримо після уроку, - гаркнув чоловік. До кінця уроку всі сиділи дуже тихо і навіть старалися не робити різких рухів. Директор був страшенно злим.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше