*Здогадка*

Прокинувшись наступного ранку, я почувалася набагато краще. Рана ще не повністю загоїлася, але жахливе гудіння в голові зникло і я могла мислити ясно. В квартирі було дуже тихо.

У вітальні я знайшла Марка, який мирно спав на дивані, а на кухні було чути як хтось миє посуд.

Крісті уже хвилини три терла одну тарілку, поки помітила мене у дверях.

• Ти прокинулася! Як ти? Хочеш чогось? – заторохкотіла подруга.
• Спокійно, я в нормі. Де всі?
• Тео поїхав на роботу, а близнюки пішли пояснювати діду чому тебе немає вдома уже третій день. А Марк не захотів нікуди йти, поки не переконається, що  з тобою все гаразд. У нього страшенне почуття провини, - відповіла подруга, риючись у холодильнику. – Тут нічого немає. Чаю?

Крісті зробила нам чай і ми кілька хвилин сиділи в тиші. Я знала, що  вона хоче багато про що запитати, але не наважувалася це зробити. А я не була впевнена що знайду на всі її питання відповіді.

• Ти нас дуже налякала, - нарешті озвалася дівчина.
• Я знаю. Ми не думали, що все закінчиться так. Мені треба поговорити з Марком.
• Він змінився, - раптом мовила Крісті, з цікавістю поглядаючи на мене.
• Що ти маєш на увазі? – я вдала наче не розумію про що вона, але приховати щось від подруги майже неможливо.
• Те як він хвилюється за тебе, це дивно якщо брати до уваги, що ще місяць тому він би з радістю тебе  прибив.
• О, повір це не змінилося. Просто щоб розгадати цю загадку, ми потрібні один одному. Все просто.
• Хм…. Ніііііі…… тут щось інше, - дівчина загадково посміхнулася і мені трохи стало лячно від того, які плани могли зародитися в її голові.

Марк досі спав. Він виглядав таким втомленим і таким….. красивим. Боже, про що я думаю? Це все Крісті зі своїми домислами.  Я тихо підійшла до дивана і потрусила Марка за плече, але мене проігнорували.

• Марк…. – нуль реакції. Я знову його потрясла, але він навіть не поворухнувся. Це  ж як міцно потрібно спати?

Довелося задіяти важку артилерію. Я відійшла на кілька кроків, а тоді легенько подула на хлопця. Невеличка завірюха розбудить будь кого. Марк підскочив наче навіжений. Його погляд став блукати кімнатою поки не наткнувся на мене.

• Більше так не роби, - він тикнув у мене пальцем і впав назад на диван.
• Ти не хотів прокидатися, - знизала плечима я. – Поговоримо?

Марк просто кивнув і всівся зручніше на дивані, я присіла біля нього.  Кілька хвилин ми просто дивилися в різні сторони і мовчали. Було так дивно не перебувати в стані війни, до якої ми звикли. Все просто перевернулося з ніг на голову. Ми вляпалися в добрячу халепу і не знали як з неї вибратися.

• Як ти…..?
• Хто ти…..? – заговорили ми одночасно і це трохи розрядило обстановку.
• Говори першою, - поступився Марк, я і так зрозуміла що він хотів сказати.
• Я в нормі, дякую. Вогонь в твоїх очах? Що це? Ти казав що це не темна магія, але така сила не притаманна білим магам.

Хлопець усміхнувся, він теж не здивувався запитанню.  Він розвернувся до мене, наші коліна стали торкатися і в мене аж мурашки пішли по шкірі. Я несвідомо відсунулася від нього, але місця на дивані було не так уже й багато. Марк помітив мої маніпуляції, від чого його посмішка стала ще ширшою.

• У нашій сім’ї існує одна легенда. Мій, скількись там разів прадід,  вбив цербера і омився у його крові. Через це у його жилах стала текти «пекельна кров», тобто він підкорив собі пекельне полум’я. Його нащадки не успадкували чорної магії, але у деяких поколіннях проявлялася ця вогняна сила. Але з усіх своїх предків тільки я успадкував реальну вогняну міць, тільки у мене в очах з’являються ці вогники.
• Як у цербера…, - перебила його я.  – Але як таке можливо? Ти не можеш залишатися білим магом і при цьому мати ДНК сторожового пекла.
• Схоже у нас набагато більше спільного ніж ми того хочемо. Обидві наші сім’ї прокляті, - Марк сказав це таким тоном, наче це нормально. Але це не так.
• Не мели дурниць. Це не прокляття, просто якийсь генетичний збій, - огризнулася я.
• Серйозно? Таке твоє пояснення? Генетичний збій?  Я що по твоєму, якась комп’ютерна програма?
• Нуууу…. Знаєш, давай про наші сімейні аномалії поговоримо іншим разом. Краще поговоримо про те, як ми опинилися в такій задниці? – чесно, я сама від себе не очікувала такого формулювання, але це слово найкраще описувало нашу ситуацію.

Марк замислився. Усе це було дуже дивно. Марк навмання вибрав ту божевільню, ніхто не міг знати точний час коли ми там будемо, бо хлопець теж вибрав час спонтанно. Це ж яке везіння потрібно мати, щоб випадково обрати магічну тюрму, де стався збій системи.

• Про що ти думаєш? – хлопець пильно на мене дивився. – Думаєш, я все це спеціально підлаштував?
• А ти віриш у такі співпадіння? На нас там чекали, - мені не хотілося його в чомусь звинувачувати, але у випадковість було важко повірити.
• Знаю, все це виглядає дуже підозріло і я б на твоєму місці теж б винив себе. Але я справді не маю до цього ніякого стосунку, - я знала хлопця всього кілька місяців, але чомусь я вірили йому, хоч у мене не було для цього жодних причин.
• Тоді хтось усе дуже ретельно підготував, тому що знати де і коли ми будемо не можливо. Хіба що …. – здогадка раптом спала мені на думку. Це єдиний варіант.
• Це хтось передбачив, - Марк дійшов того ж висновку.
• Але навіть провидець не може точно знати що буде, він бачить кілька варіантів майбутнього, а воно швидко міняється якщо людина міняє якесь із своїх рішень. А якщо нічого не вирішено, то провидець і не побачить нічого, - я ніколи не мала справи з провидцями чи оракулами, але я багато читала про їхні вміння. Їхня сила нестабільна, бо майбутнє має здатність швидко змінюватися.