Крига між нами

*Сумніви*

Я вибігла з дому, навіть не знаючи, куди йти. В голові була така каша, що я ледь могла думати. На дворі уже стемніло. Я просто йшла навмання. Вулиці були майже порожніми. Повстання продовжувалися, тому у ночі було небезпечно гуляти самотужки, навіть якщо володів магією.

У моєму житті все і так було дуже заплутаним, а тепер все стало просто жахливо. Я не хотіла, щоб чиїсь життя залежали від мене. Я не та людина, яка може когось врятувати. Я навіть власних батьків врятувати не змогла.

Батьки. Хто зміг проникнути в ТИТАН щоб дістатися до них? Що відбувається? У що вони вплуталися, що їх хотіли вбити?

Поки в моїй голові роїлися всі ці питання, я й не помітила, як опинилася на території академії. В тім, в цьому нічого дивного не було, це була єдина дорога в цьому світі, яку я знала ідеально.

Я могла б податися до друзів, але тоді доведеться розповісти і їм цю історію, Крісті одразу ж запідозрить що зі мною щось не так, а я не вмію приховувати від неї щось, але і розповідати те, про що дізналася теж поки не хочу. Спершу самій потрібно з цим змиритися.

Тож я просто блукала подвір’ям академії, тут було так тихо і спокійно, аж не звично. Я не збиралася заходити, але якимось чином опинилася всередині, перед дверима зали симуляцій.

Я не сподівалася, що дівчинка з’явиться переді мною, але як тільки я переступила поріг кімнати, вона стояла і дивилася прямо на мене, так, ніби чекала саме мене.

  • Цього разу жодних загадок? – не знаю чому, але саме на це я і сподівалася. Вона кивнула, а тоді підійшла до мене і взяла за руку.

Спершу я не змогла нічого розгледіти через яскраве світло, але як тільки очі призвичаїлися, побачила, що досі стою у тій же кімнаті, але маленької дівчинки уже не було. На її місці стояла дівчина, одягнута у просту білу сукню, на її руках красувалися золоті браслети, але мені вони чомусь здалися кайданами.

  • Гарні, так? – поцікавилася вона, помітивши, куди я дивлюся.
  • Вони, наче, кайдани, - озвучила свої думки. Дівчина усміхнулася. Здавалося, що вона мого віку, але в її очах можна було побачити тягар навіть не років, а століть.
  • Навіть найпрекрасніше, може бути тюрмою, - прокручуючи браслет на руці, мовила вона. – Але ти права, цього разу обійдемося без філософії.
  • Коли ти говорила, що я життя і смерть водночас…. Ти ж знала про прокляття?
  • Це твоя доля, ти не повинна її боятися і уникнути її ти теж не зможеш.
  • Але я не хочу, щоб через мене хтось помирав! – я не втримала свого гніву, кілька льодяних шпичаків встромилося у підлогу.
  • Хтось все одно помре. Буря насувається і прийшов час тобі обрати сторону, - вона говорила це таким без емоційним тоном, що мої шпичаки могли і до неї дібратися.
  • Я не розумію про що ти говориш? Яка буря? Ти про повстання? Про те, що хтось хоче відкрити пекельну браму? – вона кивнула. – Але до чого тут я?
  • Ти особлива. Маги дуже рідко народжуються із змішаною магією. Ти ніби-то міст між добром і злом. Поки ти не обрала сторону, дехто може заволодіти тобою і зробити цей вибір за тебе.
  • Тобто, заволодіти? Ти про одержимість?
  • Смертні часто вживають цей термін, - посміхнулася дівчина. – Так, схоже на це. Думаю, хтось доволі могутній хоче використати тебе як нове тіло для себе.

Більшої дурні я в житті не чула. Мені не хотілося вірити, що хтось захоче заволодіти моїм тілом. Для чого? Що такого важливого має статися?

  • Це якась маячня, - заперечила я. Тільки даремно сюди прийшла. Треба йти звідси, поки знову не почула ще однієї дурниці про своє «призначення».
  • Можливо, зараз ти спантеличена. Розумію, на тебе купу всього навалилося, але будь обережною з тими, кому відкриваєш душу.

Я не стала більше слухати її. Не знаю ким вона була: духом, закляттям чи витвором моєї уваги, але я більше не хотіла  розгадувати цієї загадки. Можливо, найкращим варіантом буде просто здатися. Забратися геть із цього світу, забрати батьків, знайти якесь безпечне місце у світі смертних і шукати реальний спосіб повернути їх. Можливо, якщо я просто зникну звідси всі ці проблеми зникнуть також. Я просто вдам, що їх ніколи не існувало.

Це була велика спокуса, отак усе покинути. Здатися і втекти. Я була здатна на це, точно була здатна. Але….

Якби я себе не обманювала, я цього ніколи не зроблю. Не зможу… я слабачка, яка не може просто так втекти. І я й гадки не маю, що з цим усім робити.

На горище я дісталася, навіть не думаючи про те куди іду, знову. Мої ноги  просто вели мене кудись без мого відома. Коли я увійшла, перше що побачила це свічки, розставлені по всій кімнаті. Від їхнього світла на стінах вимальовувалися химерні тіні, я не одразу зрозуміла, що одна з тіней належала людині.

  • Що ти тут робиш? – чоловічий голос вивів мене із трансу.

Марк. Я вже й не сподівалася, що він зі мною знову заговорить.

  • Це ти що тут робиш? – йому навіть не потрібно було відповідати. Я помітила, що він трішки змінив тутешній інтер’єр.

Увесь мотлох було звалено під однією стіною. Стіл, крісло і більшість підлоги було завалено якимись паперами, книгами і артефактами. Диван, який ми знищили минулого разу, зараз був майже цілим і схоже, що на ньому хтось навіть спав.

  • Чого ти тут? – на це питання я таки хотіла знати відповідь. Але Марк не поспішав відповідати. – Ти тут ховаєшся?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше