Розділ 2.

Петро лежав і дивився на дівчину що читала книгу. Вибір був досить дивним — "Собор" Олеся Гончара, він знав цей твір, бо бабця — вчителька української літератури часто змушувала його читати книги, але це точно не те що він очікував побачити у руках Світлани. Вона швидше схожа на тих, хто читає любовні романчики і вважає це вершиною літератури. Можливо з неї вийдуть люди? Ну або хоч ілюзія на один день.

— Світлано, ми вранці будемо в Одесі, ви забронювали собі готель?

— Ще ні, але щось придумаю, не хвилюйся, я з'явлюсь куди потрібно вчасно.

— У мене знято номер на двох на тиждень, і якщо вже ви моя дівчина для усіх, я гадаю, буде логічним щоб ви мешкали у цьому номері. А після весілля я одразу поїду назад, тож ви зможете залишитись до кінця бронювання. Номер оплачено, тож це буде моя плата за допомогу.

— Петь, я все розумію, у тебе проблема і все таке, але жити з тобою в одному номері я точно не буду. Ти вибач, але я погоджувалась лише на роль супроводжуючого, а не на повію. Живи собі у своєму готелі сам, а я не загублюсь. — байдуже відповіла дівчина не відриваючись від книги. Петро очікував чого завгодно — істерики, заперечення, крику, але не спокійного викладення своєї думки.

— Я попрошу на рецепції змінити номер на двомісний з окремими ліжками. Після весілля ви вільні і можете виїхати щойно ми прибудемо назад, але до виїзду на реєстрацію шлюбу  Ви — моя дівчина і житимете у одному номері зі мною. Це не обговорюється. Приставати, чи спати з вами я не збираюсь. Ви вибачте, але ви не у моєму смаку.

— От і чудово, — поглянула вона на нього, — бо для тебе, Петре, я та хто ніколи у житті з тобою не те щоб у одне ліжко не ляже, а навіть не погляне як на чоловіка. А тепер вибач, я читаю. І тобі раджу, можливо тоді зрозумієш, що причина твоєї самотності у тому, що ти — козел самовдоволений!

— Знаєте що, Світлано?! — він встав на ноги і підійшов упритул до полиці на якій лежала дівчина. Та відклала книгу, обережно поклавши між сторінками закладку, і підняла обличчя на нього.

— Знаю, Петре. Тобі не подобається коли люди говорять те, що розходиться з твоєю думкою. Але так вже влаштований світ. Тобі потрібно, щоб я була закоханою дурепою на один день і всю дорогу ти ламаєш голову ким би мене виставити перед своїми друзями, і я згодна на це, бо ти допоміг мені. Але керувати мною і принижувати мою людську гідність я тобі не дам. Про те, що я окрім всього ще й дівчина, ти теж не подумав, коли сказав, що я не в твоєму смаку. І справа тут зовсім не в тому розглядаю я тебе, як потенційного сексуального партнера чи ні, а у тому що жодна дівчина не повинна чути такі слова. Ти міг сказати що я цікавлю тебе як людина, або я є приємною та цікавою особистістю, проте ти не розглядаєш мене як потенційного партнера для романтичних стосунків, але ти обрав саме таке принизливе формулювання, тож я попрошу тебе замовкнути, і дати мені спокійно дочитати цю бісову книгу, поки я не заштовхала її тобі у горлянку! Те, що я дівчина з села не дає тобі права ставитись до мене зверхньо!

Чоловік застиг на місці намагаючись зрозуміти чи не почулось йому усе це. Світлана ж спокійно встала і вийшла з купе, зачинивши за собою двері, мов це не вона щойно відчитала його як школяра. Він сів на своє місце і потупився на закриту книгу. Якось не збігається усе це. Її манера спілкування на початку, її зовнішність… і її словниковий запас коли вона злиться. Та ще й аргументовано. Сам ж козел, винен! Дівчина не винна, що він думав дупою, а не головою. А тепер, ще й розмовляти, мабуть, не захоче і правильно зробить. От лише як тепер пережити цю добу? І головне — що зробити з дівчини? Ким вона може бути щоб і їй не було складно і щоб перед знайомими не соромно?