Розділ 3.

Потяг прибув на вокзал з разючою точністю до хвилини. Світлана все ще не розмовляла з ним, тож Петро уже встиг вигадати собі чорт знає що, побоюючись що після виходу з вагона, дівчина розчиниться у натовпі прибулих і кине його самого віддуватись за свою брехню.

— Якщо загубимось — я стоятиму всередині вокзалу під великою круглою люстрою. Її ти точно побачиш, Петре, а я буду прямо внизу. Там ще вихід у місто. — спокійно сказала Світлана і взявши валізу у руки, вийшла з купе.

За кілька хвилин він і справді загубив її з чорною волізою у натовпі таких-же туристів, чорт! Не могла придбати якусь кислотну валізу, щоб її було здалеку видно? Звідки вона взагалі знає про ту бісову люстру? Він був тут по роботі мінімум п'ять разів на рік, і жодного разу не звернув уваги на люстру чи взагалі вокзал. А вона.. невже збрехала?

І справді, стояла посеред великого залу, задерши голову догори і дивилась на люстру, посміхаючись, мов мала дитина. Він підвів голову і побачив, що вона була справді гарна і візернучата, потрібно частіше задирати голову і дивитись довкола, бо так можна усе життя пропустити. Підійшовши до дівчини, він узяв з її рук валізу і попрямував до виходу.

— Я можу сама її повезти.

— Якщо хтось з моїх знайомих побачить це — будуть запитання, — сухо відповів він, хоч це і не мало значення. Ну побачили-б, сказав би, що вона — феміністка і за рівні права. Але він хотів їй допомогти. Надто вже вона була дивна, але цікава, тож хотілось їй допомогти.

Світлана мовчала. Мовчала всю дорогу до таксі, мовчала в таксі. Мовчала навіть в холі готелю, коли їм повідомили, що вільних номерів з двома ліжками немає, мовчала поки вони піднімалися ліфтом до номеру і мовчала, коли він зачиняв двері. Та щойно картка-ключ опустилась у відсік для увімкнення електрики в номері, Світлану нарешті прорвало, і Петро зрозумів, що найбільша катастрофа людства трапилась точно не у 79 році, коли сталось виверження Везувію, а зараз. 

Зараз планета може втратити молодого, розумного і скромного, перспективного і привабливого айтішника, тобто його. І уб'є його Світлана зі Жмеринки.

— Ти! — вона ткнула у нього пальцем. — Жалюгідний, брехливий і відбитий на всю голову імбецил! Я пам'ятаю про нашу домовленість, але чорт забирай! Такого в домовленості не було! Ти — спиш у ванній, а я — в ліжку! Якщо на мене ще раз поглянуть як на великого і могутнього Петра+1, то я видеру тобі серце через грудну клітину. На рецепції навіть не запитали мого імені та документів, отже і ставлення як до повії!

— З чого ти це взагалі взяла?

— Бо, мій дорогий і вельмиповажний Петре+1, у нормальних готелях саме так і роблять. Запитують паспортні дані другого гостя, який заселяється до готелю! Якщо ти не знав.

— Це де ж таке роблять у твоїй Жмеринці?

— Йди нахрін, Петю! У ванну, дуй у ванну! Мені переодягнутись потрібно! А ще краще — погуляй годинку, я хочу душ прийняти з дороги.

— Та вже ні. У ванну так у ванну. Тобі потрібно — ти і йди. А мені голі дівки ніколи не заважали!

— То ти диви як заговорив! Тобто львівський джентльмен, залишився у Львові? Географічна прив'язка?

— Ти де таких слів нахапалась?!

— Петре, — вона суворо поглянула на нього. — Я повторюю востаннє: якщо я з села, це не означає що я — дурна!

— Вибач.

— Гуляй, Петю. Гуляй годину.

Чоловік гримнув дверима і вийшов, прихопивши запасну картку. Нехай викупується, бо він і зайвої години в її компанії проводити не може. Бісить. Чорт, як же бісить цей її характер! Як же бісить вона уся! Якась не правильна, якась надто стандартна і сіра. Ну не повірить ніхто у те, що він закоханий у неї, бо не у його стилі це усе. Ну яке кохання? Вона більше підходить якомусь сільському хлопаці, а не йому. А йому підходить довгонога модель білявка, котра чорти б її дерли, полетіла з якимось Еріком! Ерік? Що в біса за Ерік? Як так можна дитину взагалі назвати?

За своїми роздумами, він дійшов до кав'ярні і зрозумівши що востаннє їв ще у Львові, вирішив випити кави з сендвічем. Сівши за столик, він побачив компанію дівчат: молоді, прекрасні, довгоногі та з великими грудьми — ось його типаж. Але ризиковано було шукати супутницю тут, вона могла бути знайомою його колишньої, і тоді ситуація була б жахливою. Допивши каву і поснідавши, він уже хотів йти… але згадав що в номері на нього чакає Світлана, яка теж, мабуть, не відмовилась би поснідати. Чорт! Взяв на свою голову! Замовивши їй два круасани з собою, він вирушив назад. Увійшовши у номер, чоловік побачив на ліжку аркуш паперу. Світлани ніде не було. Валізи видно теж не було. Чорт! Втекла?

Він підняв папір і прочитав декілька рядків, виведених акуратним почерком:

"Якщо нам потрібно на весілля — я повинна виглядати відповідно. Повернусь до 13 години. Сукню купуватиму в пастельних тонах, тож підбирай свій образ відповідно. Можеш зупинитись на класичному чорному смокінгу, придбай запонки з вставкою смарагдового кольору, я одягну смарагдові сережки, це має гармонійно виглядати. З приводу грошей не переймайся, я сама в змозі придбати собі одяг та взуття.

Світлана"

Він здивовано перечитав записку. Дівчина мала рацію, хоч і з села, та не дурна. Геть не дурна, якщо оперує такими термінами. Лише звідки у неї гроші на пристойний одяг і взуття, якщо вона навіть не подбала про житло та квитки? Ай, чорт із нею. Сказала що є, отже є.