Розділ 5.

Петро.

Уже 13.50, досі ані її, ані дзвінка не було. У мене теж немає її номера. Тепер я злюсь уже на себе і на адміністратора готелю, що не взяв її даних та номера телефону. Чорт забирай! Куди вона подалась так надовго? Що вона там робить? Шиє цю сукню вручну? Де її носить? Що як дівка просто втекла? Але її речі обережно розкладені у шафі, а валіза стоїть у коридорчику на вішалці. Без речей піти — абсурд. Та й судячи з її гардеробу — дівчина точно не з тих, хто може собі дозволити купити нові речі, залишивши ці. Боже. Що вона придбає? Чому не зачекала на мене? Я б обрав щось елегантне і стильне. А тепер — придбає якийсь квітчастий сарафан! За що це мені? Хоча я знаю за що! За гординю, Петре! Матір завжди говорила що гординя — найгірший гріх! 

Замок дверей клацнув і двері відчинились. У номер ввалилась червона, мов помідор Світлана, з двома невеликими пакетами. Пристойний одяг в такі не кладуть. Та ще й виглядає не айс. Шорти і рожева майка з Міккі Маусом, білі босоніжки на пласкій підошві та хвіст. Теж мені, красуня.

— Тебе де носило?! Хоч номер би залишила! Уже майже друга! Завтра весілля, нам ще одяг тобі купувати, а ти лазиш хрін знає де!

— Я купила собі одяг, а тепер дай я пройду. Мені недобре, — ледь стоячи на ногах відповіла вона, і знявши босоніжки, ледь підіймаючи ноги побрела повз мене.

— Та що ти там купила? Якесь плаття а-ля перша дівка на селі?! Дай сюди! — я смикнув пакети з її рук і вивалив вміст на підлогу, очікуючи побачити що завгодно, але не це. 

Шовкова сукня, без кричащих деталей, без розрізів. Просто молочно-біла шокова сукня з V-подібним вирізом і перлинними застібками та довгими рукавами, і білі атласні туфлі-човники. Піднявши на Світлану збентежений погляд, я зустрівся з її заплаканими очима. Вона справді злякалась і втискалась у шафу, що стояла позаду неї. Обличчя, що було і до того червоним, стало просто багряним. З очей текли сльози. Мить, і вона почала падати на підлогу, закривши очі. Я навіть не розумів що відбувається, поки дівчина не опинилась на підлозі, між коридором і спальнею. Чорт! Вона знепритомніла! Підбігши до неї, я переніс її на ліжко і зателефонувавши на рецепцію, попросив викликати лікаря у номер:

— Пане, у нас не поліклініка, а готель. У нас немає лікаря.

— То викличте! Знайдіть приватного лікаря! Тут людині погано!

— Я викличу швидку.

— Не можна швидку! Знайдіть приватного лікаря. Я оплачу додатково!!

— У нас немає такої опції…

— То зробіть!

Поклавши слухавку, я повернувся до Світлани. Чорт! Розвалилась тут! Завтра весілля, а вона мені тут драму розігрує. Поплескавши долонею по гарячій дівочій щоці, я спробував привести її до тями.

— Світлано, вставай! Давай, відкривай очі, в нас справ багато.

Реакції не послідувало.

— Світлано, давай. Бігом! Якщо думаєш що я тобі швидку викличу і відпущу в лікарню — помиляєшся, ти маєш відпрацювати свою частину домовленості!

Світлана так і не розплющила очей. Якась надто гаряча вона була, у двері постукали, і кинувшись до них, я впустив у номер хлопця років двадцяти.

— Ти хто?

— Артур. Мене з рецепції прислали. Сказали що вам лікар потрібен.

Я оглянув хлопця — бордова уніформа з вишивкою назви готелю та його імені: "Артур Джвайчик. Портьє"

— Портьє?

— Я — студент-медик. Це усе що змогли знайти у такий короткий час. То вам допомога потрібна, чи ні?

— Потрібна. В мене дама без свідомості в ліжку.

— Навіть не знаю співчувати вам чи заздрити, — пирснув хлопець і пройшов всередину, — вона? — вказавши рукою на Світлану запитав він.

— Ти ще когось бачиш тут?

Він підійшов до ліжка і сівши на край, торкнувся до лоба дівчини.

— Чорт забирай, та у неї температура під сорок градусів! Вона що на сонці була?

— Я там знаю де вона була?

— Цікаві у вас стосунки.

— У нас не стосунки!

— Я маю знати чи це сонячний удар чи застуда. У неї може бути температура як від застуди, так і від спеки! Де вона була?

Я підійшов до речей, що так і валялись у коридорі, і піднявши пакети поглянув на чек — Дерибасівська.

— На Дерибасівській.

— Якщо вона йшла пішки, то до нас це близько пів години пішки. Тож, вітаю. У вас сонячний удар. Зараз напишу вам список ліків, придбаєте, я зроблю уколи. Придбайте воду, щойно отямиться — давайте пити якомога більше. І ніякого сонця! 

— Бігом, давай, рухайся. Мені вона потрібна на ногах завтра!

— Співчуваю, — тихо прошепотів хлопчина, нахилившись до вуха Світлани, але я почув. Гівнюк малолітній!

За десять хвилин я приволік пакет з медикаментами, Артур зробив їй кілька уколів, прохолодний компрес і вкривши її тонким простирадлом, вийшов, давши настанови, що робити якщо легше не стане.

Ближче до шістнадцятої години моя спляча не красуня, прокинулась і побачивши мене, прикинулась мертвою.