Розділ 8.

Мить супротиву, і Світлана відповіла на поцілунок. Її затуманений алкоголем розум не одразу зміг зреагувати, а коли вона зрозуміла що відбувається — уже була міцно притиснута до нього, його ж руками. Вона чула биття його серця, відчувала його руки на своїй талії та спині. Чоловік відчував її тендітне тіло на собі. Вона справді була маленькою, не схожою на інших, він звик до високих моделей, а ця дівчина була заледве 160 см, тож порівняно із ним була геть крихіткою. Йому було дивно, адже на відміну від дівчини, він був майже абсолютно тверезий, його ніколи не п'янило вино, а от цю дивакувату малу, очевидно розвезло від першого ж келиха.

— Потрібно зупинитись, — промайнуло в його голові. Вона не усвідомлює того що відбувається, а він не може скористатись її станом. Чи може? Ні, він гнав від себе ці думки. Бажання спробувати щось нове хоч і було сильним, та не настільки, щоб перебороти його життєві пріоритети. 

Не можна користуватись жінками, особливо після того, як Світлана сама його засуджувала за це. Але її губи були такими ніжними, м'якими… він навіть не здогадувався що простий поцілунок може бути таким… він відчував усе — кожен міліметр її тіла, кожну її клітинку, мов став одним цілим з нею. Але водночас, вона не поводилась як інші — її руки все ще лежали по бокам від його тіла, як кілька секунд тому, коли вона упала на нього і намагалась встати, опираючись на ліжко. Вона не проявляла ініціативи, не намагалась звабити чи роздягнути його, вона навіть не торкалась його сама, лише відповідала на його поцілунок.

Відірвавшись одне від одного, Петро поглянув в обличчя дівчини — почервонілі від сорому щоки і наляканий погляд. Вона боялась ворушитись, розуміючи, що хоч сама й заперечувала будь-яку можливість дивитись на нього, як на чоловіка — щойно сама не відштовхнула його. 

Використавши його секундну слабкість, Світлана вирвалась з його рук, і юркнувши під ковдру на іншому боці ліжка, повернулась до чоловіка спиною та заплющила очі. Він зняв окуляри і поклавши їх на тумбочку біля ліжка, вкрився ковдрою і теж відсунувся максимально далеко від неї. Що б це не було — повторення або продовження не передбачалось. Це може лише зіпсувати завтрашній день, а він має лише виглядати шалено закоханим у свою "письменницю", а не відчувати сором за те, що дав надію наївній сільській дурепі. 

Ні, дорослі і ділові чоловіки так не чинять, тож він правильно зробив що вирішив не продовжувати. І дівчина, схоже, теж була не проти того, щоб усе залишилось як є — їх пов'язує лише домовленість і нічого більше. Лише один вечір. Але сон, як на зло не йшов. Як пережити ніч, коли на ліжку поряд лежить дівчина, що одночасно і дратує його і певною мірою, приваблює? Як взагалі його може таке приваблювати?

Заснути йому вдалось лише за кілька годин. Світлані теж не спалось, але розмовляти з ним вона не хотіла. Про що розмовляти? Про те що вона напилась і не відштовхнула його? Чи про те що їй сподобалось? Та як взагалі їй могло сподобатись цілуватись з цим виродком, якщо від поводиться як останній гівнюк?! Вона точно сходить з розуму. Чорт забирай! 

Снилось щось тепле і приємне, далеке і таке бажане. Вона бігла полем з високої трави, сонце осяювало поле і довкола було безліч метеликів. Їй снилось дитинство. Раптом її огорнула хвиля тепла, мов сонце огорнуло її у свої обійми, на душі стало так добре і спокійно, усі проблеми відійшли на другий план. Їй було просто добре. Тож вона розслабилась. Відкривши очі від пронизливого дзвону будьника, Світлана побачила що лежить на плечі Петра, він міцно обіймає її, її нога закинута на нього і рука обхопила його груди. Дівчина різко відсахнулась, але чоловік притис її до себе вільною рукою, а іншою вимкнув будильник. Чмокнувши її у чоло, він знову провалився у сон.

— Вставай. Прокидайся і відпускай мене, — сказала вона, ворушачись в надії вирватись із його обіймів.

— Не зараз. Ввечері. Я відпускаю тебе ввечері. А поки — спи. Це був перший будильник, попереду ще пʼять.

— Скільки?

— П'ять. Через кожні десять хвилин, щоб за годину я точно прокинувся.

— А не простіше навести один, але на потрібний час? І проспати годинку, як має бути?

— Яка цінна порада. А тепер — лягай, не заважай мені спати.

— Відпусти мене і я не буду тебе будити.

Він відкрив очі і поглянув на неї сонним поглядом, з його поганим зором сфокусуватись було ще складніше, але навівши на неї погляд, він здивувався, що на відміну від звичних йому дівчат, ця не виглядає інакше. Тобто вона не відрізняється зовні від тієї Світлани, що була вчора ввечері, ані мішків під очима, ані іншого кольору обличчя.

— Ти косметикою користуєшся?

— Інколи. Але сьогодні нафарбуюсь, не хвилюйся.

То секрет просто в тому що вона одна і та ж людина вчора і сьогодні? Тобто усі ці метаморфози з Альбіною — наслідок тонни штукатурки на обличчі? Цікаво-цікаво.

— Куди ти підеш так рано?

— Я ще ранкової Одеси не бачила! Візьму собі кави й піду до Театру. Нам ж на третю?

— А макіяж, а зачіска?

— Мені години вистачить.

— Ти сама будеш це робити?

— Хочеш — зробиш ти, — засміялась вона і вилізла з-під його руки.

Вхопивши в шафі одяг, вона зникла за дверима ванної. Петро потягнувся на ліжку і подумав що було б добре ще поспати, але він ніколи не пив кави так рано і не гуляв містом просто так, без ділової мети, а з бажанням побачити ранковий світ. Чоловік встав і швидко знявши піжаму, натягнув на себе джинси і футболку, якраз до того, як Світлана ледь чутно вийшла з ванної.