Розділ 9.

Світлана

Поцілунок тривав кілька хвилин, аж поки повітря геть не закінчилося в грудях. Петро послабив обійми та опустив руки, я зробивши крок назад, опустила очі і стала прямо навпроти нього. Мені було незручно, я не знала як поводитись. Ще вчора ми говорили одне одному купу гидоти, я вважала його останнім шматком лайна, а сьогодні — цілуюся з ним і не відчуваю жодної відрази. Ба більше — здається, він подобається мені.  

Але чорт забирай! Це лише домовленість. Усе закінчиться він виставить мене за двері свого розкішного готелю і я знову стану Світланою зі Жмеринки, як він неодноразово повторював за цю добу. Але чому тоді він так мене приваблює? Чому я відчуваю до нього потяг? І чому він так себе поводить? Хоча з його точки зору це досить зрозуміло — для нього я лише тимчасова розвага, що завтра зникне, але його погляд… інший, зацікавлений...

— Ходімо поснідаємо? — нарешті вимовив він.

— Так, ходімо. — їсти не хотілось, та й не звикла я багато їсти вранці. Але цю незручну мить потрібно було якось завершити. Тож сніданок, краще, ніж мовчання. Та й судячи зі вчорашньої вечері — платити мені не доведеться, отже можна спробувати щось смачне, на що зазвичай я ніколи б не витратила гроші. Самій смішно, про що думаю. Дівчата на моєму місці тягнули б з нього все, а я думаю про те, щоб просто спробувати тирамісу. 

За пів години пішої прогулянки, ми сиділи у ресторані, що лише відчинився. Петро за всю дорогу не промовив ані слова. Мені ж було вже не до архітектури. Всередині бушували неоднозначні почуття — з одного боку він подобався мені, а з іншого був здоровий глузд, котрий кричав: "Ноги в руки, Свєта, і вали від нього", але хто ж слухає здоровий глузд, коли серце так сильно б'ється? Ніхто. От і я не слухаю. 

Петро зацікавлено дивився на мене, мов щось побачив і намагався роздивитися, але за цю добу він уже сотню разів бачив мене і я більш, ніж певна, що вивчив обличчя повністю, тож що саме він шукав я уявлення не мала, але вигляд у нього був цікавий. 

— Що будеш, Світлано? — запитав він, коли помітив що я бачу його погляд.

— Петь, тирамісу смачне?

Він посміхнувся і кивнув, схоже йому вперше задають таке запитання.

— Тоді я буду його і капучино.

— І тобі цього достатньо? Ми до весільного бенкету не матимемо можливості поїсти. Давай ще англійський сніданок?

— А це смачно?

— Я не смачного не пораджу. Тож давай я замовлю, а якщо тобі не сподобається — візьмемо щось інше?

Я кивнула, не маючи сил відповісти. Петра що підмінили? Чи це я його вночі ногою так вальнула, що він перестав бути козлом і став адекватним хлопцем? Ще й це пробудження. Найдивніше, що мені сподобалось спати у його обіймах, було тепло і затишно. Незвично, але затишно і геть не спекотно.

Після доволі смачного, але надто ситного сніданку я почувалась, мов діжка на ніжках, а от Петро, схоже, звик до таких порцій і йшов поряд бадьорою і радісною ходою. За годину ми були у готелі і вся магія сьогоднішнього ранку змінилась передсвятковою напругою.