Розділ 10.

Автор

Петро залишив Світлану в номері і пішов придбати квіти для подарунку нареченої. Дівчина в цей час прийняла душ і встигла висушити волосся та почала його вкладати. До виїзду на церемонію залишалось близько трьох годин, вони мали виїхати не пізніше тринадцятої години, щоб о чотирнадцятій бути на місці і встигнути привітати молодят. Петро попередив, що дівчина має виглядати максимально привабливо, і це знову нагадало дівчині, що він не принц її фантазій, а гівнюк, що був ще добу тому.

Дівчина злегка підкрутила волосся, щоб те спадало вільними хвилями по спині і закріпила його невидимками на один бік, отримавши голлівудську укладку. Вона не знала що саме подобається Петру. Хоча чому ж? Знала, тому цілеспрямовано робила геть інше, бо нема чого бути таким гівнюком. Її зовнішність — їй і вирішувати. Та й усі ці буклі на голові, що були притаманні тим двом блондинкам, на яких витріщався чоловік у ресторані, її дратували. Ну не може адекватна жінка з здоровою самооцінкою таке собі на голові спорудити. Тож вона робила те що подобалось їй самій. Макіяж це була не її стихія, тож припудривши обличчя і підвівши очі темно-коричневим олівцем, було вирішено додати трохи туші на вії і обмежитись прозорим бальзамом для губ. Хоче наштукатурену даму — потрібно було шукати таку ще на вокзалі. А тепер — нехай тішиться тим, що має.

Вона вийшла з ванної, і одягнула сукню. Та ідеально сіла на її фігурі, і хоч дівчина була низького зросту і туфлі не сильно виправляли цю ситуацію, додаючи лише пʼять сантиметрів зросту, та фігура в неї була хороша — невеликі груди, не надто видатні стегна. Стандартна фігура дівчини, що з дитинства привчена до фізичної праці. Поки інші працювали у фітнес-клубах. Її мама завжди говорила, що целюліт — це для тих у кого немає корови і городу, тож хоч дитинство і минуло як у віршах Шевченка з отарою за селом, та Світлана ніколи не соромилась одягати купальник, бо знала, що зайвого в неї немає.

Закінчивши збиратись, вона одягнула смарагдові довгі сережки, подаровані братом і оглянула себе у дзеркало. Їй сподобалось те що вона побачила — молода, приваблива і елегантна дівчина дивилась на неї з відображення.

— Колись я виглядатиму так щодня, — подумала вона про себе і прогнавши сумні думки про несправедливість життя, посміхнулась і вийшла на балкон номера. Їй було трохи сумно, попри те, що вона завжди думала позитивно, але для дівчини з глибинки, єдиною мрією якої було прийти у театр і почуватись там не чужою, було надто зворушливо бачити себе такою. Вона зробила селфі на балконі номера, щоб не бентежити Ігоря дорогою обстановкою номера і надіслала брату. Той надіслав купу усміхнених смайликів і свою фірмову фразу, що спрямовував їй щоразу, коли бачив і не важливо вона у шортах на городі, чи у сукні на випускний: "Пощастить твоєму чоловіку". От тільки Світланка знала, що чоловік — це поняття абстрактне і видніється десь у перспективі, а їй потрібно навчатись, отримати диплом і працювати. Щоб купити квартиру, щоб батьків до Львова забрати, щоб батька у Карпати відправити, бо він геть підірвав здоров'я, і щоб матері море показати, а ще вона мріяла на весілля Ігоря подарувати йому з нареченою тур у якусь гарну країну. І хоч у брата ще не було навіть дівчини постійної, та вона уже знала що віддячить йому за те, що він на випуск зі школи подарував їй сукню.

За цими роздумами її застав Петро, що вийшов на балкон уже одягненим у смокінг і заворожено роздивлявся дівчину.

— Ти дуже гарна.

— Дякую, — сором'язливо опустивши очі відповіла вона, — коли вирушаємо?

— Остання деталь, і викликаю таксі.

Він відчинив двері у номер і жестом запросив її увійти. Дівчина послухала його і увійшовши побачила на столику розкішний букет білосніжних гортензій, з її грудей некотрольовано вирвався захоплений зойк, і Петро посміхнувшись запитав:

— Як гадаєш, вразять її?

— Звісно вразять, — стримуючи сум відповіла дівчина, вона чомусь подумала що квіти призначались для неї. Але звісно ж це був подарунок для нареченої. Дівчина швидко закліпала очима, щоб приховати сльози що ось-ось прорвуться назовні, але Петро навіть не помітив цього. 

Він був поглинутий думками про Олену, що за кілька годин стане законною дружиною іншого. Ну що ж, супутниця в нього справді розкішна. Він і не думав, що сільська дівчина може так добре виглядати навіть без допомоги стиліста. Чорт! Знову ключове у цьому всьому "сільська", він і сам розумів чому її це так бісить, вона ж не винна що народилася там. Але він нічого не міг подіяти з констатацією цього факту.

— Ще одна деталь, і можемо їхати, — він підійшов ззаду, і простягнув їй маленький футляр. Дівчина дивилась на нього, але не брала, — це для тебе. Одягай і поїхали, таксі буде за хвилину.

Вона відкрила футляр і побачила там срібний ланцюжок зі смарагдовою підвіскою у формі кристалу у оправі з завитків. Гарна річ, але геть не підходяща по стилістиці.

— Вибач, Петь, але я цього не одягну. Воно геть не підходить, та й сережки масивні, це буде занадто — не варто. Але дякую, — вона зачинила футляр і відставила його на столик.

— Тоді буде тобі подарунок від мене за допомогу.

— Дякую, але мені нічого не потрібно, — абсолютно байдужим голосом відповіла дівчина і розвернувшись попрямувала до дверей, прихопивши з собою крихітну молочну сумочку в тон туфель. Вона почувалась дешевою повією, котру намагаються придбати за прикрасу. Вона більше зраділа би квітам, ніж ювелірній прикрасі. А такі подарунки нехай дарує своїм дівчатам.