Розділ 11.

Весілля відбувалось у ресторані "Дача" — розкішне місце — великий сад, білі столики і стільчики, живі квіти і головне — святкування під відкритим небом. Молодятам пощастило, оскільки день був хоч і сонячним, та не спекотним. Арка для весільної церемонії була прикрашена білими гортензіями, ці квіткові хмари, очевидно були улюбленими квітами Олени — так звали наречену, про що Світлана дізналась бувально з напису на серветках. Боже-Боже, це ж скільки грошей у цих людей, що навіть серветки з написами? Але дівчина швидко забула про це запитання, коли її партнер побачив наречену і відпустивши її руку, котру тримав, пішов до молодят. Світлана взяла його за руку, щойно вони вийшли з таксі, щоб менше хвилюватись, а зараз її залишили геть саму. Вона зрозуміла, що повинна піти слідом, адже увесь цей цирк заради Олени і влаштовувався, тож натягнувши на обличчя посмішку, вона повільно пішла слідом за Петром, намагаючись не впасти в туфлях на підборах по доріжці з каменю.

— Доброго дня, вітаю вас, — посміхаючись вимовила дівчина, ставши поряд з Петром.

— Дякую, а ви? — ввічливо запитала наречена.

— Я — Світлана, дівчина Петра. Він настільки заворожений красою нареченої, що втратив дар мови, — посміхаючись відповіла Світлана і простягнула букет, що тримав Петро дівчині.

— О дякую. Петре, у тебе чарівна дівчина. Отже не збрехав, коли казав що у тебе дівчина-красуня.

— Звісно. Я ніколи не брешу, ти ж знаєш! — сказав той, ожвавившись і притягнув Світлану до себе за талію. Дівчині стало некомфортно і вона зробила крок убік, але чоловік знову міцно притис її до свого бока.

— Була рада познайомитись, сподіваюсь, ми поспілкуємось пізніше, а зараз нам час йти, скоро почнеться церемонія, — відповіла наречена та поспішила у приміщення ресторану.

Щойно пишна біла сукня зникла за дверима, Петро відпустив дівчину і суворо поглянув на неї:

— Навіщо квіти забрала?

— А що, ти планував їх нареченому подарувати? Чи стояв би до кінця?

— Я хотів подарувати їх після церемонії!

— Не кричи, любий, люди дивляться. І після церемонії, наречена зайнята іншим. Якщо ти не знав. Ну вибач, якщо хочеш — я поверну тобі гроші за квіти і вважатимемо, що це я купила і подарувала букет.

— Ти навіть не знаєш що це за квіти, тому твоя пропозиція звучить смішно, люба! — він навмисне зробив наголос на останньому слові.

— Гортензії. Кущові білі гортензії. Було б цікавіше, якби ти жаккаранд знайшов, але очевидно, твій мозок надто зайнятий співставленням брехні, котру ти всім наговорив, ніж розумовою діяльністю. Я теж не в захваті що опинилася тут з тобою, але на відміну від тебе, свою роль пам'ятаю, тож поводься пристойно. Виговорити мені свої претензії ти зможеш дорогою в готель, щоб я речі забрала, а поки — посміхайся, любий, — вона говорила усе це, поки поправляла йому метелика, і при тому з таким обличчям, наче зізнавалась у коханні, тож усі, хто проходили повз лише заворожено посміхались цій милій парі, що перешіптувалась про щось миле. 

Знав би хто, як Світлані хотілось задушити його тим метеликом.

— Зараз я йду до своїх друзів, ти йдеш поряд і мовчиш. Що б не запитали.

— Ідеально.

Вона розвернулась і пішла поряд з ним у напрямку компанії чоловіків, що зацікавлено розглядали їх.

— Петре, таки приїхав? Хто це з тобою? Де Альбіна?

— Це — моя подруга, Світлана. Альбіна у минулому, ти ж знаєш, я постійністю ніколи не відрізнявся.

— Подруга? То можна з вами познайомитись, Світлано?

— Близька подруга, — жорстко відповів Петро, розуміючи що Артур сприйняв її як вільну дівчину.

— Наскільки близька? — не вгавав Артур.

— Настільки, щоб жити у одному номері, — втрутився блондин, що стояв увесь цей час осторонь, — вони мешкають у сусідньому номері. І повір, він точно не для двох друзів, я сам хотів його зняти через велике ліжко, — нахабно вишкірився той, дівчина покрилась рум'янцем і опустила очі. 

Цей вечір буде точно найважчим у її житті.

— Сашо, а де твоя Наталя? — не видаючи люті запитав Петро.

— Наталя з Оленою, вона її дружка. Все мозок виїдає що наступною буде. Натякає що час би вже схаменутись. А ти ще не думаєш? Ти дивись, бо заберуть твою Світлану такі як наш Артур.

— Світлана нікуди від мене не подінеться, правда ж, сонечко? — ласкаво поглянув він на дівчину.

— Звісно, любий, — відповіла вона не підіймаючи очей. Бо боялась що ось-ось розплачеться від того, що її обговорюють як річ. Вона, звісно, розуміла, що Петро не буде поводитися з нею так, мов вона — кохання всього його життя, але й що дозволить так безсоромно обговорювати її — теж не могла припустити.

— Світлано, сходи знайди наші місця і чекай на мене там, а я поки з чоловіками обговорю справи.

— Звісно, — лиш змогла вона з себе вичавити, і піднявши голову, посміхнулась до оточуючих, — до зустрічі.

Вона тримала себе в руках, погано, але тримала, попри те що горло стискала невидима рука, а на очі навертались сльози, вона впевнено і не поспішаючи йшла у бік алеї, де мало проводитись укладання шлюбу. Вона розуміла що це — важливий день для нареченої, тож намагалась не видавати свого становища, не показувати що ось-ось кинеться на землю і розплачеться, бо її сльози лише зіпсують чуже свято, та й Петро влаштує їй пекло, поки вона збиратиме свої речі.