Розділ 12.

До неї хтось підсів на стілець, де мав сидіти Петро — висока гарна рудовола дівчина. Вона посміхнулась і простягнула руку для вітання.

— Привіт, я — Наталя. Дівчина Саші. А ти з Петром?

— Привіт. Так, я — Світлана. Дуже приємно познайомитись.

— Давно з ним разом?

Вона не знала що відповісти, оскільки у їх легенді не було передбачено основного — терміну. Тож, їй довелось імпровізувати.

— Знайомі давно, разом декілька тижнів.

— Це ж треба, а я лише нещодавно бачила Альбіну і вона казала, що вони разом на весілля приїдуть. То ти що відбила Петьку у Альки? Ну ти даєш! А з вигляду така скромна тиха мишка. Ну добре, мені вже час, скоро Оленка виходитиме. Потім побачимось.

Дівчина встала і пішла, а Світлана сиділа і усвідомлювала що Петро її вб'є. Усі довкола почали сходитися до місць, а Петра все ще не було. До неї підійшла жінка і попросила пересісти, оскільки це місце для Альбіни. Світлана не стала нічого заперечувати, вона знала чиє це місце, тож вирішила встати і піти пошукати чоловіка, щоб він пройшов з нею до стільчика.

Дівчина йшла садом, але чоловіка ніде не було видно. Вона побачила як він розмовляє з Наталею, і судячи з його обличчя — розмова була не з приємних. Вона зупинилась за кілька кроків позаду Наталі, Петро помітив її і кинувши на прощання Наталі:

— Ну і йди ти до біса! — пішов до Світлани. Підійшовши впритул, він вхопив її під руку і поволік до алеї, де ось-ось мала початись церемонія.

— Ти що наговорила Наталі?

— Нічого. Вона запитала як ми довго разом, ось я і сказала, що кілька тижнів. Ми ж не обговорювали цього.

— Що незрозумілого у фразі: "Моя супутниця не змогла поїхати?!", Альбіна — подруга Наталі і тепер та думає що я їй зраджував з тобою!

— То потрібно було мені сказати! Чи ти гадав що тобі б повірили якби ти приїхав з дівчиною, котру знаєш трохи більше доби?

— Я сказав тобі чекати мене на твоєму місці. Чого поперлась до мене?! — перескочив він на іншу тему, оскільки розумів, що дівчина права, сам же не хотів казати що його кинули.

— Бо мене виставили з місця Альбіни! — не стрималась вона і крикнула на нього.

— Вибач. Я сам мав тебе туди привести. — заспокоївся він, зрозумівши що дівчина не винна. Він сам не попередив що приїде з іншою. Та й прикрила ж вона його зад перед друзями, і Наталі не дала причини щось запідозрити. Чому лише він так психує?

Підійшовши до своїх місць, Світлана знову сіла на те ж місце, де була, а Петро поряд. Він взяв її за руку і міцно стиснув. Це був його спосіб подякувати. Світлані стало спокійно, він був поряд і тепер її не виставлять. Хоч і +1, але тепер біля основного гостя, а не сама чужому місці.

Церемонія була чарівна, і Світлана розчулившись від клятв наречених ледь не заплакала. Петро помітив її реакцію і повернувшись запитав:

— Ти що теж про таке мрієш?

— Я не мрію про весілля. Просто це мило, коли люди щасливі і кохають одне одного. Це ж видно по ним, як вони дивляться, як торкаються. 

— Усі нормальні дівчата мріють про весілля і білу сукню.

— Сукня у мене є. А весілля мені не потрібне. Мої мрії більш реалістичні.

— Про що мрієш?

— Про власну квартиру з виглядом на площу, про те щоб мати улюблену роботу і створити притулок для бездомних тварин. А весілля — це примха, а не потреба. Та й навіщо це? 

Він настільки здивувався, що навіть не помітив що церемонія завершилась і всі почали розходитись за столи для святкування. Він все ще міцно стискав руку дівчини, а вона намагалась зрозуміти його думки.

Повернувшись до реальності, він відпустив руку і кивнув у бік бенкету. За кілька хвилин вони сиділи за столиком, у оточенні все тих же Олександра з Наталею, Артура та ще одного хлопця — Олега. Артур та Олег були холостими і тому відпускали масні жарти у бік жінок та дівчат, що були присутні. Від цієї атмосфери Світлані шмат у горло не ліз, тож вона встала і перепросивши вирішила трохи пройтись.

Відійшовши від основного складу, вона помітила Олену, що сиділа на лавці і розмовляла по телефону, дівчина була засмучена і поклавши слухавку, почала обмахувати обличчя руками. Світлана швидко підійшла і діставши з сумочки пачку серветок, простягнула нареченій.

— Пробач, не хотіла відволікати, але схоже тобі потрібно, — вона все ще тримала у витягнутій руці серветки.

— Так, дякую. Вибач, ти не повинна мене бачити у такому вигляді.

— Все гаразд. Обіцяю нікому не говорити про це. Та й ти мене більше не побачиш, тож якщо потрібно — я можу вислухати тебе. Допомогти не обіцяю, але часто просто поговорити і розповісти буває достатньо.

— Чому не побачу? Хіба у тебе з Петром не все серйозно?

— Ти ж знаєш його. Вчора Альбіна, сьогодні я. У нього все чудово і без мене, — удавано весело посміхнулась дівчина.

— Це точно. Так і зі мною було. У нього все супер, а дівчата потрібні лише поки не починають ставити запитань і не просять уваги, а не грошей. Давно з ним?