Розділ 15.

Петро

Усю ніч я ходив нічним містом, намагаючись знайти її. Не могла ж вона далеко піти, а знаючи Світлану, і дозволити собі щось дороге вона теж не могла. Хоча… сукня за кілька тисяч теж не сильно в'яжеться з образом сільської дівчини. Невже збрехала? Та ні. Точно не могла вона бути багатою містянкою, та й навіщо тоді було б брехати? 

Зазвичай, брешуть навпаки про багатство. Я ходив берегом, де ще добу тому ми гуляли після вечері, де бігали, мов діти. І без неї було якось холодно і самотньо, геть не весело. Взявши каву, побрів до готелю. На годиннику була уже шоста година ранку, але перед готелем, я пригадав що вона збиралась вранці до театру щоб поглянути на нього, тож розвернувшись, попрямував туди. Я в житті стільки не ходив як цієї ночі. На душі було паскудно і не хотілось нічого, проходивши годину довкола театру, я зрозумів що вона не з'явиться. Її не було в Одесі. Бо якби була — вона була б тут.

— Дурень. Просто дурень. — повторював я собі викликаючи таксі, та поїхав в готель. Потрібно було виспатись і взяти квитки до Львова, хоч це й було майже нереально.

Під ранок я був на вокзалі у Львові. За годину я припаркувався біля будинку і забравши сумку з речами, попрямував додому. От тільки спокою мені це не принесло. не тішили рідні стіни, як не тішило і місто, де я б мав не думати про неї. 

Але як не думати про ту, що живе у цьому ж місті. Ну невже не можна було обрати іншу? Навіщо я з усіх жінок на вокзалі обрав саме її? Що в цьому такого? Чому я думаю про неї? І якого чорта я почуваюся винним? Це лише домовленість на добу, не більше! Та й дівчина все зрозуміла і пішла, без скандалів, без істерик, хоч могла б вистрибнути з-за того нещасного фонтану і влаштувати скандал, але ж ні — дочекалась поки піду і без істерик пішла, навіть Артура побачила і дипломатично відшила, прикрившись тим, що я — її хлопець. 

Олена мала рацію — я не вартий такої. Надто вже вона добра для мене. Чому я взагалі приміряю її на роль дівчини? Що за жарти? Ні-ні-ні, міс Жмеринка 2020 точно не для мене! Чорт! Знову Жмеринка... Може поїхати до неї і запитати? Хоч перепросити. Дівчина мала рацію, вона не заслуговує на таке, я мав її поважати за те, що вона усе це терпіла і не влаштовувала скандалів, а поводився я дійсно як останній придурок.

Завтра ж поїду у Жмеринку. Чорт, а це взагалі де?

Прокинувшись о девʼятій годині, швидко зібрався і виїхав до її міста. Здивовано виявив, що це не село, а місто. Їхати пʼять годин, отже прибуду якраз до вечора, якщо вона чимось і зайнята — буде вже вдома в цей час. От тільки куди їхати? Ну в селі зрозуміло, а в місті? Де шукати дівчину в місті? Не знаючи ані номера, ані прізвища, лише ім'я і те що вона — студентка-медик. Я набрав номер Олени і дочекавшись поки вона візьме слухавку, швидко заговорив:

— В тебе є фотки з весілля?

— Ще ні. Фотограф віддасть десь за пів року, ти б хоч вітався спершу.

— Лєн, рятуй. Треба фотку зі Світланою, хоч вбий. Знайди, прошу.

— Петь, в тебе фоток з твоєю дівчиною немає?

— Дуже довго розповідати, але в мене ані номера її, ані фото. Олено, я її образив і не знаю де тепер шукати. Допоможи, а?

— Ну ти й козляра, Писаренко! Я ж просила тебе не ображати її. А тепер, йди до сраки в гості! Не дам я тобі ані фото, ані навіть натяку на те де вона може бути, якщо дізнаюсь!

— То ви що знайомі?

— Завдяки тобі й знайомі, я ж казала, що на весіллі вона зі мною розмовляла. Тоді ж казала, коли і просила щоб ти її беріг, придурку китайський!

— Чого одразу китайський?

— Ти правий, навіть в Китаї такої херні як ти не зроблять! Зараз вишлю тобі фото, але більше до мене не звертайся! Дізнаюсь що образив її — приїду і надеру твій зад! А я дізнаюсь, можеш не сумніватись!

— Дякую.

Але вона вже не чула моєї подяки, вона поклала слухавку й за кілька хвилин прийшло повідомлення з фото. На ньому була дівчина, що сиділа на стільці у оточенні купи людей, вона була сумна… я ж сам її туди відправив, щоб не заважала з хлопцями спілкуватись, і вона спокійно пішла, хоч інша влаштувала б істерику, навіть посміхалась усім і попрощалась ввічливо, хоч могла і влаштувати істерику. А тут, на фото — геть сама, і видно що почувається не в своїй тарілці, але сидить там і роздивляється все довкола. В серці щось кольнуло, я і правда козляра. Але якщо визнаю, отже не все втрачено? Чи не так?

Приїхавши до Жмеринки, зайшов у квітковий і придбав для неї квіти, взяв 100 троянд на довгій ніжці — безпрограшний варіант. Гадаю, вона перестане злитись щойно побачить. Заодно у дівчини в квітковому запитав чи не знає вона де живе Світлана і показав фото. Дівчину вона не впізнала, але я згадав історію, що мені розповідала Світланка в потязі і запитав за Миколу, що в Скарженцях зараз, і якщо Світлану дівчина не знала, то де жив Микола — знали всі. Вона вказала мені напрямок і навіть вулицю. За пів години я був на початку вулиці і почав зупинятись біля будинків, запитуючи чи не тут Світланка живе, одна з жіночок вказала на будинок і зацікавлено зміряла мене з ніг до голови:

— Ти диви, то що в тому свому Львові такого жениха вцапала? А така тихенька завше. Ну удачі, синку.

Я промовчав і поїхав у бік будинку, зупинившись біля двору, я взяв квіти і ставши біля хвіртки почав кликати дівчину. Але з будинку вийшов розлючений молодий хлопець, він швидко підійшов і зиркнувши на мене зеленими очима крізь зуби прогарчав: