Розділ 17.

Ранок середи для дівчини почався з дзвінка Олени.

— Світланко, я вже у Львові, Мишко у батьків залишився, тож якщо хочеш — я заїду за тобою і ми поїдемо поснідаємо, бо я так хотіла втекти від них, що не встигла навіть кави випити.

— Я чекатиму на тебе в центрі за двадцять хвилин.

— Кажи адресу, а заберу.

Вона назвала адресу гуртожитку і одягнувшись у білу сорочку та чорні брюки з високою талією та широким поясом, зібрала волосся у високий хвіст і злегка підвела очі. На ноги вона взула туфлі-човники на невисокому каблуку і взяла чорну, маленьку сумку. Її гардероб для навчання хоч і був не великим, але завжди добре підібраним, тож образ хоч і вийшов стриманим, але завдяки вільному силуету сорочки і відкритим зап'ястям, розслабленим і вона не почувалась, мов вчителька молодших класів. Олена чекала на неї у дорогому білосніжному авто. Дівчина сіла поряд і радісно обійняла Олену, хоч вони були знайомі нещодавно, та Олена їй подобалась як людина. Вони швидко приїхали у кафетерій і замовиши каву та тістечка почали обговорювати усе, що накопичилось.

— З батьками розібрались? — запитала Світлана.

— Так. Ми приїхали до них, і повідомили, що невдовзі вони стануть бабусею та дідусем, тато прийняв це з великою радістю, а от мама трохи позлилась, але ввечері прийшла до нас у кімнату і в сльозах почала обіймати нас. Сьогодні тато з Михайлом поїхали на дачу, розмовляти по-чоловічому, тож у нас є час до вечора, коли я повинна буду забрати їх, явно п'яних, із дачі, — сміючись відповіла вона.

— А чому вони так?

— Вони вклали у мою освіту купу грошей, я навчалась за кордоном, і тут одразу знайшла класну роботу, сама себе забезпечую і вони хотіли мені таку партію як Петя, а я вийшла заміж за простого економіста. От вони і бісяться, що це — мезальянс. Але це їх проблеми, ми кохаємо одне одного. Та й Петро не для мене точно.

— Петро ні для кого, — засміялась Світлана.

— А тепер розповідай що у вас відбулось і чому у нього ані твого номера, ані навіть спільного фото?

— Звідки ти… — збентежилась дівчина.

— Він дзвонив після повернення до Львова, просив твоє фото. Хотів шукати тебе. Тож, розповідай що у вас.

— Чорт! — вилаялась дівчина. Але розповіла усе як є. Брехати чи заперечувати не було сенсу. — Пробач, що збрехала на весіллі, але я обіцяла, що підіграю.

— Ти тут не винна. Це наш містер-досконалість винен. Господи, який же він хворий на всю голову! Знаєш, ми ще коли разом були, у нього вавка в голові була, але я думала вона з роками загоїться, але видно, не в його випадку. То він тебе так і не знайшов?

— Наскільки я знаю — ні. Гадаю, він би повідомив мене, якби отримав номер чи адресу. 

— Ну тоді, нехай шукає, — загадково посміхнулась Олена і прийнялась з задоволенням насолоджуватись тістечком.

* * *

У Петра засвітився екран мобільного, він не надав цьому значення, але коли сигнал повторився — поглянув. На екрані було повідомлення від Артура. Відкривши повідомлення він побачив фото Світлани з Оленою за столиком кафе. Дівчина виглядала точнісінько, як він і запам'ятав, лише одяг був не дитячий, без Міккі Маусів і рюшів, як на морі. А досить пристойний, хоч і не брендовий. Під фото було коротке повідомлення:

"Я роблю це лише раз. Вдруге я сам її забираю. Гасова пляма."

Він вскочив з-за столу і вибіг з офісу. За пів години він був у вказаному кафетерії, але дівчат там уже не було.

— Чорт! Чорт! Чорт!!! — закричав він. Через затори він запізнився. Але Олена знає її, і якщо вони разом гуляють, отже і номер має… Ну начувайся, Оленко!