Розділ 18.

Перший дзвоник — особливий день для студентів. Світлана знала це як ніхто інший, адже тепер окрім спогадів про Петра, котрий приходив до неї у снах щоночі, додалась робота ночами і щоденні лекції та заліки з іспитами. Вона прокинулась о пʼятій годині, швиденько сходила в душ та зробивши легкий макіяж, одягнула чорну сукню до коліна і чорні балетки, кинула в сумку білий халат та вийшла з гуртожитку. Життя повертається у своє русло, вона взяла у кав'ярні поряд з гуртожитком каву і побрела старими вуличками по своєму звичному маршруту, крізь парк і старі алеї. За дві години вона була під університетом, сотні студентів стояли на подвір'ї, усі в білих халатах, першокурсники з палаючими очима, і ті, хто уже знали ціну медичній освіті — недоспані ночі і нічні жахи з внутрішніми органами, але усе це вартувало їх головної мети — вони прийшли сюди, щоб рятувати життя, хтось з них допомагатиме малюкам з'являтись на світ, хтось рятуватиме дорослих, але усі вони відчували потребу у тому щоб робити цей світ кращим. Янголи, як сама Світланка називала їх, янголи, бо у білому і приходять тоді, коли інші безсилі. Вона підійшла до одногрупників, і обійнявшись з найближчими стала поряд.

— Ну що, третій курс? — штурхнув її у бік хлопець, що підійшов з іншої групки.

— А ти уже пʼятий? — посміхнулась вона і обійняла друга.

— Не хочеш після пар піти на каву?

— Я б з радістю, але у мене о пʼятій починається зміна, тож кава іншим разом.

— Так завжди. То робота, то додому. А потім бац— і заміж вийдеш за когось, хто зуміє вирвати тебе з цього клятого кола!

— Не діймай медика, — втрутилась Катя, відштовхучи хлопця і встромилась між ними.

— А я по-твоєму хто? — обурився він.

— А ти — прилипала!

— Кость, мені правда дуже шкода, але я не можу кинути роботу навіть заради тебе, — засміялась Світлана і повернулась до одногрупників. Хлопець зітхнув і пішов до своїх.

Лінійка розпочалась рівно о восьмій. Світлана обводила поглядом присутніх, щоб побачити когось зі знайомих серед першокурсників, але побачила Петра, що стояв навпроти і щось показував у телефоні, дівчата дивились і заперечливо хитали головою.

— Чорт! — вона вимовила це гучніше, ніж планувала і привернула увагу, тож повільно позадкувала, розчиняючись у натовпі. Вона пройшла позаду натовпу і зникла в приміщенні університету. Петро не помітив її. Дівчина увійшла в аудиторію, де мала розпочатись пара і спробувала перевести дух. Серце вистрибувало з грудей. Вона майже впоралась з собою, майже змогла не думати про нього. Лише перед сном, і вранці, і вночі… але вдень вона була цілком  спокійна і не думала про нього. І тут він знову приїхав. 

З'явився. 

І почав її шукати серед медсестер, дівчина засміялась від абсурдності ситуації. Вона сказала йому що навчається на медсестру. 

Перше правило поводження з незнайомими — не казати де живеш і де навчаєшся. І хоч вона не збрехала про університет, та навчалась вона на педіатра, а не на медсестру. Вона мала навчатись на медсестру, але змогла вступити. Один бал врятував її, тож вона працювала і оплачувала своє навчання, аж поки цього року їй не подзвонили з деканату і не сказали, що її переводять на бюджет за успішність у навчанні. Ось тоді у неї і з'явились вільні гроші на поїздку на море, ось тоді і була її перша в житті відпустка. І тоді-ж вона зустріла Петра. 

У аудиторію почали заходити студенти, Катя сіла поряд і почала розпитувати куди та втекла, Світлана збрехала що почувалась погано від спеки і перейшла на іншу тему.

Пари проходили швидко, рука від тривалої відсутності письма боліла, а голова здавалось що ось-ось лусне, але Світлана бачила у цьому лише плюси — думки про Петра зникли. Який Петро, коли тут стільки усього?

* * *

Петро бігав між студентами з телефоном і показував фото Світлани, сподіваючись що її упізнають, але усі лише відмахувались, кажучи що ніколи не бачили. Коли лінійка закінчилась і студенти увійшли до університету, він залишився геть сам посеред вулиці.

— Чорт! Вона мене розвела! Бісова брехуха!

Він пнув колесо машини ногою і та завила сигналізацією. Він вимкнув її, і сівши за кермо, набрав номер Олени. Та відповіла не одразу:

— Петь, маю хвилину, не більше, нарада ось-ось почнеться. Якщо встигнеш — говори.

— Де вчиться Свєта?

— А я звідки знаю?

— Ти ж з нею чаї розпиваєш!

— Петь, це ваші з нею справи, все бувай!

Вона поклала слухавку і Петро завівши автомобіль помчався у офіс. Робота не йшла. Хотілось знайти цю малу брехуху і запитати чи задоволена вона, що він — дорослий чоловік, ганяється по Львову, між студентками і тицяє усім її фото? Ось вона мабуть, тішиться зараз! Зараза мала!

* * *

Для Світлани день минув як зазвичай — навчання, швиденько у гуртожиток переодягнутись і на роботу. Зміна закінчилась о першій годині ночі. Тішить те, що компанія забезпечує працівників таксі, тож доїхавши до гуртожитку, Світлана впала у ліжко і прокинулась лише о пʼятій годині. Замкнене коло.

Одягнувши чорні штани і туфлі на підборах, чорну сорочку і срібний ланцюжок, вона нафарбувала вії тушшю, запудрила синці під очима і схопивши чистий медичний халат та чорну сумку, вийшла з гуртожитку.