Розділ 19.

— Добігалась, крихітко?

— Чому ж, добігалась? — посміхаючись відповіла вона, виймаючи з вух навушники.

— Що слухаєш? Рок? Попсу?

— "Історію" Геродота, четверту книгу "Мельпомена". То ти зупинив мене щоб дізнатись мої музичні вподобання? Якщо так — досить непогано, хоч потанцювати під це не вийде. А тепер, вибач, мені на пари потрібно.

— Куди, мала брехухо? Я вчора був в університеті, тебе там не було!

— Я бачила. Ти не там шукав. Дуже шкода, було смішно спостерігати як ти носився між студентами з телефоном. Мені справді час, пусти.

Він стояв непорушно. Дівчина вже не могла себе контролювати і хотіла заплакати, усе на що її вистачило — кілька реплік. Вона сама дивувалась як не втратила дар мови, коли він постав перед нею.

— Я проведу тебе.

— Петь, не потрібно. Йди до Альбіни, вона чекає на тебе.

Він розгубився від згадки про колишню і дівчина скориставшись цим, прошмигнула повз нього, швидко крокуючи парком, в надії якомога швидше втекти. Але чоловік схопив її за руку і тримаючи пішов поряд.

— Альбіни немає.

— Шкода. Правда, співчуваю. Але наша угода закінчилась в Одесі, тож пробач, але мені потрібно йти, пусти, будь ласка.

— Наша угода не скінчилась, це ти її не виконала.

Дівчина різко зупинилась і розлючено поглянула на нього.

— Я? Чоловіче, тобі нагадати що це ти мене ганяв увесь вечір? Це ти на мене гарчав, мов скажений пес! Це ти тріщав по телефону з колишньою на очах у всіх. І ти особисто принизив мене! Петя, це не я розірвала угоду, це ти її розірвав, щойно потяг від'їхав від Львівського вокзалу. А я просто не хотіла опускатися до твого рівня і з'ясовувати стосунки з тобою. Мені й зараз від себе бридко, бо я стою посеред парку і кричу на дорослого бика, що навіть не знає слова "повага". Для тебе це лише звук. Але перш ніж цілувати дівчат, подумай про наслідки! Про те, що для когось, це має якесь значення на відміну від тебе. А тепер — відпусти мене!

Вона висмикнула руку і звернула на іншу доріжку, швидко йдучи від нього. Дівчина проклинала своє рішення одягнути туфлі, адже швидко йти на них не могла. Це в Одесі вона бігла на підборах, бо все усередині палало від образи, а зараз — не могла навіть нормально йти. Їй просто хотілось розвернутись і заліпити йому ляпаса!

Чоловік знову наздогнав її, ставши попереду, загородив прохід. Дівчина відвернула обличчя, щоб він не бачив її сліз, але він побачив що вона плаче.

— Давай сходимо на каву? Одна кава і якщо після ти не захочеш зі мною спілкуватись — я зникну?

— Зникай без кави.

— Світланко, ну я прошу тебе.

— Я не маю часу, Петя! Я на відміну від тебе не за студентками по парку бігаю, а навчаюсь і працюю!

— Прогуляй пару.

Вона саркастично посміхнулась і поглянула на нього.

— Я не стану заради тебе пропускати навчання.

— Така зразкова учениця?

— Мене перевели на бюджет. Я не можу втратити це місце, тож я не можу пропускати пари. Мені час.

— О котрій у тебе закінчуються пари?

— Я працюю.

— Щодня?

— Для тебе — щодня.

Вона пішла до університету, Петро пішов слідом. Він спіймав себе на думці що йому хочеться обійняти її і заспокоїти, але бачив, що це не найкращий варіант. Вона має сама заспокоїтись. Світлана очікувала, що він припинить її переслідувати, але підійшовши до університету, помітила що її львівський маньячелло все ще позаду. Дівчина дістала з сумки обережно скручений халат і розпрямивши його, одягула на сорочку. Петро здивовано спостерігав за цим, усвідомлюючи що дівчина не збрехала.

— На кого ти навчаєшся?

— На педіатра.

— Навіщо збрехала?

— Перше правило поводження з незнайомцями — не говорити де навчаєшся і де живеш.

— Розумно.

Вона поглянула на нього наостанок і зайшла в приміщення університету. Петро трохи зачекав і впевнившись, що дівчина уже в аудиторії, увійшов у будівлю. У охоронця він дізнався де розташований деканат і сказавши що він — брат одного зі студентів, пройшов всередину. 

— Двадцять років, отже якщо вступила у сімнадцять, зараз на третьому курсі. Чудово.

Він підійшов до розкладу, що висів біля деканату і сфотографував розклад усіх трьох курсів. У них заняття закінчувались приблизно у однаковий час, тож він знав що сьогодні дівчина вийде з університету у проміжок від 15 до 16.30. На роботу він заїхав поспіхом і схопивши папери, вийшов, попросивши секретарку дзвонити лише в разі термінової потреби. Та кивнула і продовжила працювати. 

Він поїхав під університет, вирішивши що чекати краще там. Раптом вона раніше втече, зрозумівши, що він на неї чекає. Тож забравши автомобіль з-під будинку, припаркувався в тіні, щоб було добре видно ворота університету. Біля нього на сидінні лежав великий букет блакитних дзвіночків. Він запам'ятав що троянди дівчина ненавидить, а от що любить дізнатись на встиг. А їхати ще раз до її брата щоб запитати — хотілось менше за все.