Розділ 20.

Попри всі вмовляння, Світлана відмовлась обідати з Петром і він здався та висадив її під гуртожитком.

— Тепер я знаю де ти живеш і однаково вмовлю тебе зі мною повечеряти.

— Якщо я не помиляюсь, Світлан у нас тут близько сорока, тож удачі. А з приводу вечерь — пробач, але я вечеряю на роботі. Дякую за квіти.

Вона посміхнулась і взявши квіти вийшла з авто. За кілька хвилин вона зникла у дверях гуртожитку. Він не від'їхав, залишившись чекати на неї. Хоч дівчина і просила його не робити цього. 

Світлана посміхалась, мов дурепа. Альбіна зникла з його життя, це вона знала ще від Олени, але те, що він знайшов її і навіть подарував квіти — змушувало її серце битись частіше. Дівчина відчувала це всередині, відчувала що він глибоко засів у її серці, і це її засмучувало. 

Бо знала, що маючи різницю в одинадцять років, вона — лише чергова іграшка для дорослого чоловіка. Тож поставивши дзвіночки у вазу, швидко розігріла у мікрохвильовці суп і переодягнувшись у джинси та футболку, поїла. Склавши у рюкзак зошити, вона склала туди кардиган, у якому гуляла пляжем з Петром, і спустилась у двір. Різко зупинившись біля автомобіля Петра. Той відчинив двері і посміхаючись запросив всередину.

— Дякую, але я доїду маршруткою, — вона розвернулась і пішла у бік зупинки.

Чоловік розлючено вилаявся і вийшовши з автомобіля, спіймав її у обійми.

— Ти ще довго мені голову морочити будеш?!

— Петь, єдиний хто тут морочить голову — ти. Чому ти мене переслідуєш? Що поганого я тобі зробила? Що ти хочеш? Навіщо стежиш за мною?

— А що як ти мені подобаєшся? — неочікувано для себе запитав він.

— Смішно. Дуже смішно. Просто зараз помру, як Хрісіпп.

— Він теж із Жмеринки?

Дівчина зайшлась сміхом.

— Це грецький філософ, що помер від сміху над власним жартом про віслюка.

— Як на медика ти надто багато знаєш.

— Ти — сама чарівність. Знаєш як розтопити серце жінки! А тепер пусти мене, я справді поспішаю.

— Давай я тебе відвезу. Ну швидше ж буде. Заразом про філософа розкажеш, що там за жарт був.

— Обіцяй що після цього відстанеш?

— Не обіцяю. Але я спробую.

Вона поглянула на годинник — 16.20… на маршрутці вона точно не встигає. Тож змирившись, сіла у автомобіль.

— Даси мені свій номер?

— Він тобі ні до чого, повір.

— Як твоє прізвище?

— Це допит? 

— Ні. просто цікавлюсь. От я — Писаренко Петро Маркович.

— Дуже приємно.

— Зазвичай, люди представляються у відповідь.

— Світлана. Просто Світлана.

— Чому ти мені не віриш, Світлано?

Вона сумно посміхнулась і поглянула на нього.

— Петь, я може і молодше тебе, але не дурна. Я все розумію. Я розумію твоє ставлення до мене і розумію, що тобі просто соромно за свою поведінку, і це теж нормально, як і твоє ставлення до мене. Я не ображаюсь, просто потрібно було це сказати мені відверто, і я б усе зрозуміла, серйозно. Це життя, не всі люди нам подобаються, більше того, нас звели разом обставини, тож я розумію що вибору особливого у тебе тоді не було. Я теж не права, бо залишила тебе самого на весіллі, хоч мала чесно відпрацювати свою частину угоди, але я гадаю ми вирішили це питання, тож давай ти припиниш почуватися винним і ми розійдемося, як і до знайомства?

— Чому ти не віриш що ти мені подобаєшся?

— Бо це — неможливо, Петь. 

— Поясни.

— Ти дав мені це зрозуміти ще в потязі. Потім ми трохи випили і ти, певно, сплутав мене з Альбіною, але на весіллі все стало на свої місця, тож давай ти припиниш відчувати провину і так жартувати, це не смішно.

— Я не жартую. І з Альбіною я тебе не плутав. Ви геть не схожі!

— Добре. Хай буде по-твоєму.

Він зупинився перед будівлею компанії. Світлана потягнулась до паска безпеки, щоб відстібнути його, але Петро накрив її руку своєю, іншою рукою він обхопив її шию ззаду і притягнув до себе. За мить він накрив її губи своїми, зливаючись у жадібному поцілунку. Світлана намагалась відштовхнути його, але він лише сильніше притягнув її до себе. Вона здалась, і відповіла на його поцілунок.

— Нехай я просто його запам'ятаю, — подумала вона.

Він відсторонився від дівчини, дозволяючи відстібнути пасок. Коли вона відчинила двері, він простягнув їй гроші.

— Що це?

— Візьми. Вони тобі потрібніші, — лише сказавши, він усвідомив що саме промовив! На очі дівчини навернулись сльози і схопивши рюкзак, вона вистрибнула з автомобіля й побігла у будівлю компанії.

— Дурепа! Дурепа! — повторювала вона, підходячи до охоронця, щоб надати пропуск для перевірки. Дівчина все ще відчувала його губи, відчувала його дотики. А ще відчувала відразу до себе. Чорт забирай, він що їй милостиню дає? Вона аж така жалюгідна в його очах?