Розділ 21.

Вранці Петро стояв у парку на тому ж місці, де зустрів Світлану вчора, але її не було. Дівчина вирішила не ходити тим шляхом. Більше ніколи. Якщо він був там, отже десь неподалік мешкає, а отже — ця дорога для неї зачинена. Він розлютився і пішов до стоянки, де сів у авто і поїхав до університету. До початку занять ще пів години. Дівчина точно не встигла прийти. Він тримав у руках коробочку з ланцюжком, котру придбав ще в Одесі, і яку вона залишила. 

Не зводячи очей з входу до університету, він так і не побачив Світлани. Вона прийшла буквально за хвилину до його приїзду і бачила, як він під'їхав та припаркувався, але встигла злитись з натовпом однакових "янголів" у білих халатах та пройти до університету непоміченою. Як же вона була вдячна медичній формі, котру вони мусили носити.

Петро не міг більше стояти під університетом, тож вирішив поїхати на роботу, а ввечері чекати на неї під її роботою. О першій годині, вона точно нікуди не подінеться і муситиме його вислухати! 

Світлана зіштовхнулась у коридорі з Констянтином, той розлючено поглянув на дівчину і кивнув у бік вільної аудиторії, дівчина пішла за ним, це був її друг, тож окрім допиту їй нічого не загрожувало.

— Хто він, Свєт? Ти з ним, так?

— Він — просто псих, котрий втовкмачив собі у голову, що морочити голову студентці дуже весело.

— Ти з ним?

— Кость, я ні з ким. Я тільки на бюджет перевелась, мені борги потрібно віддавати, я хочу сьогодні додаткову зміну взяти, щоб отримати більше. Які стосунки? Коли?! Я поїсти часу не маю!

— Чому тоді поїхала вчора з ним?

— Бо ноги не тримали. Я не мала сил тікати, чи щось робити, і точно знала що він мене не скривдить… принаймні фізично.

— Він тебе образив?

— Кость, мене образити — завдання нереальне. Я сама кого хочеш ображу. Просто дістав він і все.

— Ти ж знаєш що в разі чого у тебе є я. Хочеш — можеш в мене пожити, тоді за гуртожиток платити не треба буде.

— Знаю, що ти в мене є, і дуже за це вдячна тобі, але мені добре в гуртожитку, дякую, але я житиму там.

Він засмучено опустив голову, але посміхнувся і обійнявши дівчину, відпустив її.

Костя — корінний Львів'янин, йому у спадок від бабусі дісталась квартира, в якій він і мешкав, тож хлопець завжди схиляв Світлану переїхати до нього. По-дружньому, як він це називав, але вона знала що його дружби надовго не вистачить, а взаємністю вона відповісти не могла. Тож вважала за краще тримати Костика на відстані. Та й у гуртожитку з Катею їй було добре, подруга не ставила зайвих запитань і часто ночувала у хлопця, тож формально Світлана мешкала майже сама у кімнаті, що є великою розкішшю для студентки.

Після пар вона заскочила додому і за годину була на роботі. Зміна тривала до сьомої години ранку, тож дівчина взагалі не спала всю ніч. Петро простояв всю ніч під будівлею компанії, очікуючи її. І не дочекавшись, заснув просто за кермом. Він прокинувся і встиг лише побачити, як Світлана сідає у автобус, що під'їхав до зупинки.

— Чорт! Впустив! Але чому вона так довго була там? Вона з кимось? Та ні, дурня якась!

Він поїхав до гуртожитку, встигнувши за кілька хвилин до того, як дівчина ледве перебираючи ногами, йшла до входу.

— Чому так довго?

— Привіт, мамо, ти якась мужніша стала. І щетина зʼявилась. Тобі б на гормони перевіритись. 

— Не смішно. Що робила так довго?

— Працювала.

— Ти працюєш до першої.

— Сьогодні взяла дві зміни. Все? Я відповіла на всі твої запитання? Тепер я можу піти в душ і випити кави?

— Я привезу каву за кілька хвилин. Чекатиму тут.

— Петь, я не в тому стані, щоб зараз з тобою сваритись чи відстоювати свою позицію щоб не обматюкати тебе, тож давай ти своєю благодійністю займатись будеш деінде? 

— Яка благодійність? Я просто хочу з тобою на побачення сходити, а ти морозишся!

— Я не хочу з тобою йти на побачення. Йди, Петь, прошу, йди бо я зараз тебе сама пошлю.

— Я тобі такий неприємний?

— Приємний. Але ти — гівно, а не людина. Тож йди геть.

— Знаєш, ти надто багато про себе думаєш! Спускайся з небес. Ніхто за тобою бігати не буде!

— Я і не просила, сам чомусь таскаєшся

— Дурепа!

— Йди нахрін!