Розділ 24.

Автор

За столом панувала тиша. Батьки дивились на Світлану та Петра. Дівчина ігнорувала присутніх і з апетитом їла мамині голубці, поливаючи їх сметаною. Востаннє вона їла вчора у обід. На роботі часу не було, вранці після зміни вирішила, що краще поспати, а поїсти потім. Ну а після пробудження — вже не було можливості, тож після такого стресу, вона хотіла одного — їсти. Тато прокашлявся, привертаючи увагу і поглянув на Петра.

— Ви залишаєтесь у нас на ніч?

— Якщо ви дозволите.

Світлана ледь не вдавилась голубцями, і з люттю зиркнула на чоловіка.

— Вам стелити разом, чи ви… — запнулась мама.

— Разом.

— Окремо.

Одночасно відповіли Світлана та Петро.

— Світланко, в цьому нічого поганого немає. Якщо у вас все серйозно — не думай про це. Ну ви ж коли одружитеся жити ж разом будете. — максимально люб'язно відповіла мама.

— Мамо, — дівчина відклала виделку і глибоко вдихнула, — я не збираюся заміж. Вибач, але все це — дурне непорозуміння. Пробач нас. Петро просто хотів зі мною зустрітись і обрав такий… не зовсім доречний метод.

— Так, це що все означає?! — розлючено запитав батько.

Петро встав з-за столу і випрямившись повернувся до батьків дівчини.

— Миколо Степанович, дозвольте я все поясню.

— Було б непогано. — невдоволено відповів батько.

— Я справді хочу одружитись на вашій доньці, але вона хоче завершити навчання. І я правда ніяк не міг вивести її на цю розмову, тому приїхав до вас, щоб як у батька попросити її руки. Я впевнений, що з часом вона змінить своє рішення і погодиться, але вважаю що перш за все, потрібно отримати ваше батьківське благословення. Тому і приїхав сюди не попередивши Світлани.

— Ну усе поки звучить логічно, — почав заспокоюватися батько.

— Тож, якщо ви даєте свою згоду, я залишусь і просто проведу вечір з вашою донькою, а потім піду ночувати у іншу кімнату, а якщо ні — я зараз же зберусь і поїду до Львова і не з'явлюсь на порозі вашого дому.

— Вирішуйте самі! Чорт знає що влаштували! — сказав батько і махнувши рукою, встав з-за столу і пішов у іншу кімнату. Мама пішла слідом. 

Світлана повернулася до Петра і втомлено поглянула на нього.

— Для чого?

— Для продовження роду, — посміхаючись відповів той.

— Петь, мені набридли твої приколи. Давай так — сідай. Будемо говорити. Бери голубчики, вони у мами смачні.

— Дякую, я вже пробував.

— То ти у мами тут голубці наминав, поки я місця собі не знаходила у потязі?

— Ага, — винно опустив він очі.

— Добре. Тоді пішли у мою кімнату, бо мама зараз повернеться і ти чесно відповіси на усі мої запитання.

— Добре.

Вони встали і пішли у найдальшу кімнату. Світлана відкрила двері і впустила чоловіка у свою кімнату — прості світло-блакитні шпалери, двоспальне ліжко, невеликий письмовий стіл у кутку і стілець біля нього. Вікна завішані білими шторами. За вікном був сад. Він оглянув усе і сів на стілець що стояв біля столу. Світлана зачинила двері на замок і пройшла до ліжка, сівши на край.

— Петро. А тепер давай чесно. Якщо хтось з нас у процесі образиться — його проблеми.

— Домовились, — цілком серйозно відповів він.

— Що ти до мене відчуваєш просто зараз?

— Я кохаю тебе.

— Петя, чесність.

— Я чесний.

Серце дівчини забилось частіше. Невже? Невже він не бреше? Він серйозно? Вона стримала посмішку що рвалась зсередини її серця.

— Якби я пішла тоді з тобою на каву, ти б приїхав зараз до батьків?

— Зараз — ні. Приїхав би коли у нас усе дійшло до цього, але ж ти не шукаєш простих шляхів, — посміхнувся він.

— Чому? 

— Що саме чому?

— Чому ти звернув увагу саме на мене? Ти ж сам говорив що я — найгидкіша істота на світі.

— Світланко, чесність. Пам'ятаєш? Я казав не це. Зізнаюсь, говорив купу гидоти, у чому сильно розкаююсь. Але якось усе воно так стало дивно… я не зміг одразу зрозуміти що відбувається. Прошу, давай на мить просто уявимо ситуацію, що ти звикла до одного — секс і прості стосунки. Від мене потрібно було матеріальне, ну а я отримував кохання і ласку за це. Плюс, у мене був певний типаж — висока білявка з модельними параметрами. А потім приходиш ти, — він посміхнувся, але у цій посмішці не було іронії або знущання, вона була щирою, — крихітна, темненька. І ще й нічого не хочеш від мене. Світлано, я голову зламав щоб зрозуміти, як тобі гроші повернути. Я тоді не подачку тобі давав, я просто хотів повернути те, що ти залишила. Мені вони не потрібні. Я просто хотів запросити дівчину, що мені сподобалась на вечерю і на сніданок. І за квиток тим більше ти не повинна була гроші повертати, у нас же була угода.

Дівчина дивилась на нього геть іншими очима. Вона не могла подумати що усе виглядало саме так. Вона бачила лише зневагу, бачила знущання… бачила, бо хотіла бачити. Але з його точки зору усе виглядало геть інакше. Петро тим часом продовжував: