Глава 11

Аліса

Тайлер підійшов до нашої групи. Привітався з деким і не затримуючись наблизився до мене.  

Я вже відкрила підручник з підкресленими визначеннями і повним різних непотрібних закладок. Намагаючись не звертати уваги на не кликаного гостя, я пробувала прочитати одне і те ж речення десять раз!  

— Привіт,  — промовив хлопець.  

Ввімкнувши в собі ігнорування цієї персони, я не збиралася відповідати.  

Тайлер зітхнув і сперся об стіну таким же чином як і я. Тільки ще трішки зігнув ногу. Він виглядав цілком розслаблено. Мабуть, в його групи сьогодні немає екзамену. Шкода. Так би в нього не було часу з’явитися тут і зіпсувати мені весь план щодо його забуття.  

На ньому була проста футболка з «Наруто» і джинсові бриджі. Благо, погода дозволяла ходити хоч в купальниках, а от викладачі ні. Мені доводилося стояти в своїх чорних джинсах і жовтій футболці, яку нещодавно я знайшла на секонді і трішки «підправила», зменшивши її довжину, та зробивши топ. Він був чимось схожим на той, що в Вейлі, тільки розмір більший і якщо в подруги було декольте, то в мене все було закрите. Втім, як на мене, виглядало добре.  

— Злишся? — питає Тайлер, не звертаючи увагу на зацікавлені погляди, які кидали на нього дівчата з моєї групи.  

Я знову нічого не відповіла.  

— Аліса, я справді не мав можливості...  
— Забий, — промовляю, — Я вже забула.  

Ні краплі. Я не хотіла це чути, але ще більше не хотіла, щоб це почули дівчата, в яких вуха, як локатори. Принаймні, якісь інтриги або плітки вони чують краще за все. На парах би так слухали, ціни б їм не було!  

— Добре, — швидко погоджується хлопець і я чекаю, коли він піде та йому схоже не треба нікуди спішити, — Тоді зустрінемося сьогодні? В тому ж місці. 
— Ні, — відмовляюсь, знаючи, що більше точно ніколи з ним по своїй волі не піду.  
— А куди ти хочеш піти?  

Я впевнена, що він зрозумів, чому саме я сказала «ні», але нащо вдає, що уявлення немає про що я говорю.  

— Я нікуди не піду.  
— Окей, тоді я під'їду і ми поїдемо.  
— Досить! — не витримала. Якщо в фільмах такі фрази і прокатували, то мене вони дратують!  

На крик обернулися і хлопці, піднявши брови і ніби питаючи, чи все гаразд? Я кивнула їм і повернулася до Тайлера.  

Не знаю на що він очікував після того, як не прийшов, бо я точно не хочу більше повторювати той вечір. Він був жахливий і ще я могла захворіти! Диво, що обійшлося. Але свої висновки я вже зробила. 

— Я нікуди з тобою не піду, не поїду і не полечу. Ні сьогодні, ні завтра, ні ніколи! Не розумієш чому? Що ж, тоді змирись, забудь і живи далі, — прошипіла прямо на вухо.  

Я відходила назад, коли Тайлер зловив мою руку і не дав мені відсторонитися.  

— Так нечесно, королева, — усміхається, — Я ж вибачився. Я правда не міг приїхати, але зараз я тут.  
— А я ні. В мене екзамен. Забирайся!  

Схоже, такі накази хлопцю були не до вподоби. Він приблизив обличчя до мене, не даючи відійти ні на крок. Плювати він там хотів на те, що народу знову було багато!  
Потім я зрозуміла, що біля нього завжди багато людей. Здавалося, що він їх притягує до себе, сам того не усвідомлюючи. 

— Я почекаю, поки ти закінчиш і ми поїдемо в кафе, як я і обіцяв.  
— Ти обіцяв це три дні тому, — зауважую, намагаючись зібрати думки докупи. Все таки хлопець стояв настільки близько, що наші носи майже торкалися один одного, — тож я звільняю тебе від цієї обіцянки. Я відмовляюсь, — ще раз пояснюю, щоб до нього таки дійшло.  
— А я не приймаю відмов.  
— Доведеться, — шикнула я, незрозуміло з чого розпалюючись все сильніше.  

Можливо, справа була в тому, що я відчувала, як на мене дивляться. Або ж в його усмішці і доволі спокійному та дружелюбному голосі. Та все одно я відчувала, що він насміхається! Від цього злилась і не знала, як його позбутися.  

— Міс Лестерс! — голос викладача заставив мене здригнутися і відійти від Тайлера, який теж не очікував його появи, тому відпустив руку.  

Я хутко обертаюсь і розумію, що довкола нас нікого не залишилося. А здавалося, що їхні погляди все ще врізаються в мою спину. 

— Вам потрібне особливе запрошення? — поцікавився чоловік в костюмі з сивим волоссям і короткою бородою.  
— Ні, перепрошую, — відповідаю і перед тим як потрапити в аудиторію краєм вуха чую.  
— Пане Вокер, що ви забули в цьому корпусі? Наскільки мені відомо ваш екзамен зараз в лівому крилі...  

Що там відповів Тайлер я не почула так як зайшла всередину і сіла поруч з Вейлі. Подруга з цікавістю дивилася на мене, але нічого не питала аж поки ми не вийшли з аудиторії.  

Екзамен здавали протягом трьох годин. Група в нас невелика, але і спішити ніхто не хотів. Я відповідала в кінці. Не остання, але й до числа перших було далеко. Екзамен складався з двох частин письмової і усної. Нам дали годину все повторити, а потім «запускали» парами. Я написала все, що знала. Що змогла — списала. З чистою совістю розказала і спокійно пішла, забуваючи про цей предмет назавжди.  

Насправді, я не хотіла вивчати астрономію. Але для того, щоб набрати потрібну кількість балів, довелося. Добре, що тепер я попрощалася з нею і нашим викладачем, який теж не сильно любив своїх студентів, але обожнював свій предмет. Можливо, тому в нашій групі всі здали екзамен в нього, бо він добре пояснював, захоплено навіть. Шкода, що не всі слухали, бо нікому цей предмет не був потрібний як такий. Словом, я раділа і навіть те, що мені ще треба йти на роботу не погіршувало мій настрій.  

Сьогодні я працювала з третьої до восьмої. Взагалі, моя зміна починалася з четвертої і сидіти я мала до десятої, але сьогодні ми швидше закриємось, щоб підготувати зал до завтрашньої події. Завтра день народження в доньки якогось політика і вони винайняли ціле кафе заради цього свята. Щоправда, ніхто з нас офіціантів та й кухарів теж, не розуміли, чому дівчина вибрала саме наш заклад. Ні, кафе справді хороше і навіть популярне, але в місті є досить багато ресторанів, які більше підходять під таку тематику. В нас же, щось типу дитячого/сімейного кафе. Не думаю, що воно підходить для святкування вісімнадцятиліття. Втім, наш бармен слухаючи всі вказівки адміністратора з цього приводу лише хмикав, що здалося мені дивним. Він якраз ніяк не реагував на цю подію, але я думала, що він знає більше, ніж ми.  

Отже, я спокійно собі працювала, приносила замовлення і чеки. В кінці робочого дня, забрала свої чайові і справді повірила, що цей день можна виправити, просто забувши про ранкову зустріч з синьооким придурком. Але хіба Всесвіт міг дати мені такий шанс? Аж ніяк!  

Тому, виходячи з кафе і сперечаючись з Адамом щодо завтрашнього дня, я не замітила як наштовхнулась на когось.  

— Ой, вибачте, — обертаюсь і завмираю. Правда лише на мить, — А, це ти, — втомлено зітхаю, — Гаразд, бувай, Адам.  
— Стривай, це хто? — цікавиться бармен з якоюсь підозрою дивлячись на Тайлера.  
— Її хлопець, — і оком не моргнув, видавши цю відверту брехню, — Тайлер. А от хто ти? — поцікавився, не виявляючи жодної агресії.  

Щоб ви розуміли, як сильно може допікати Тайлер... Він подружився з Адамом! Подружився, розумієте? Вже за хвилину ці двоє щебетали на незрозумілій мені мові(бо говорили про футбол, який я хоч і дивилася, але не розбиралась), а я стояла як стовп і не знала, що мені робити. По хорошому, треба валити, тож тільки-но я зібралася прошмигнути, як Тайлер схопив мене своєю клешнею і не відпускаючи, продовжив розмову з Адамом.  

Взагалі, Адам — хороший хлопець. Він допоміг мені адаптуватися, коли я тільки прийшла працювати в це кафе. Навчив дечому, що знав сам і підтримував в ті дні, коли працювати було справді важко. Привабливий, світловолосий, з татуюваннями на руках та хорошою статурою, він мені навіть подобався якийсь час. Але потім це минуло і ми стали друзями. Тож не дивно, що хлопець не міг відпустити мене з незнайомцем (на той момент) і спитав, хто це по мене прийшов. Але зараз я вже сумнівалася, що його ще турбувала моя безпека. Мабуть, він і заміж зміг би мене видати за Тайлера тільки тому, що той добре маніпулював людьми. Принаймні, так вважаю я, а Тайлер ще не раз переконував мене, що людей до нього привертає його харизма. Ага.  

— Сподіваюсь ще зустрінемось, — наостанок кивнув Адам і попрощався з нами.  
— Надіюсь, ні, — тихо прошепотіла.  

Коли Адам відправився в свою сторону, Тайлер визвався провести мене додому.  

— Я живу не в «Пеклі», — іронічно натякаю на те, що наша наступна зустріч мала відбутися саме там, судячи зі слів хлопця.  
Але не варто було їм вірити, адже коли я вийшла, здавши екзамен він не чекав, як обіцяв. А от Вейлі радісно стрибала з цього приводу і пропонувала нам відсвяткувати. Втім, інші студенти швидко їй нагадали, що це лише перший екзамен, а не останній. Сесія починалася і тепер нам залишалося лише вчити і вчити, тож відсвяткувати ми домовилися в день останнього екзамену.  

— Спалю всі зошити і забуду все, як страшний сон, — від душі промовив один з хлопців на нашому курсі — Картер.  
— Ага, а наступного семестру будеш все з нас переписувати заново, — фиркнула Агнеса — відмінниця нашого курсу, активістка і просто прекрасна людина. Ми з нею якось швидко здружилися, хоч і найкращими подругами не стали, але її дружелюбність і вільна та відповідальна натура заставляли поважати дівчину.  
— З радістю перепишу, Агнес, тільки, якщо ти даси мені це зробити, — не розгубився хлопець. Картер — це той, кого в нашій групі ми кличемо душа компанії. Він завжди на позитиві і ось кого мало хвилюють його оцінки. Хоча, вчиться він досить нормально. Ну, якщо постарається, то не вилетить і закінчить цей коледж.  
— Нічого я тобі давати не буду, — мило посміхнулася Агнеса, яка терпіти не могла Картера. Багато вже проблем з ним було, часто прогулював, а потім в останній тиждень намагався здати всі борги. Але треба віддати йому належне, адже він здавав. Хоч оцінки були нижчі середнього, але перейти на наступний курс дозволяли за своєю сумарною кількістю.  
— Чому? — скорчив ображену моську хлопець, — А якщо я дуже проситиму? — жалібним тоном поцікавився.  
— Навіть, якщо дуже молитимеш.  

Всі розсміялися. Я завжди любила спостерігати за їхніми перепалками. Була в них своя... Іскра? Це справді виглядало кумедно, адже коли Картер сперечався з Агнес, то це було наче лев говорить щось до малого теля. Хлопець був спортивної комплекції та ще й високий. А Агнеса низенька і маленька дівчина. Та коли вона кричала, то чули всі. Голосом її життя не обділило.  
Одним словом — весело.  

Добре, повернемось до того, що Тайлер підводить мене до гуртожитку. І мою руку він так і не відпустив.  

— Часто тобі доводиться так пізно повертатися додому? — питає хлопець.  
— Ні, — відповідаю, — Залежить, яка зміна і форс-мажори, які виникають несподівано, але можуть зіпсувати плани по тому, щоб звалити скоріше, — чомусь ділюся цим.  

Насправді, я намагаюся просто абстрагуватися від тих відчуттів, які виникають при дотику його руки до моєї. Це легке поколювання мені не подобається... Та й не тільки воно. Взагалі, це дивне відчуття, але виривати свою руку з його я не хотіла. Насолоджуся цією миттю і відпущу його в вільні краї.  

— І ти сама йдеш? Додому повертаєшся сама?  
— Та тут не дуже далеко, — виправдовуюсь, ніби в цьому є сенс, — Тим більше, іноді мене підводять, — з певним натяком говорю, але хлопець лише киває і я хочу стиснути кулаки, що і роблю на «вільній» руці.  

До нього просто не дійшло! З тупими так часто. От побачив би, що мене проводить додому якийсь хлопець, то... То що? Схоже, це я тупію поруч з ним, бо в голову лізуть такі думки. Нічого він не зробить тому, що ми ніхто одне одному. А те, що зараз він мене підводить... Можливо, просто боїться, що на мене нападе маніяк і тоді ні кого буде дратувати. Схоже, я в його голові маю вигляд якогось клоуна, який повинен смішити його.  

— В тебе багато друзів, — замічаю, щоб не було мовчання.  
— Знайомих, — поправляє, — Друзів не так вже й багато, але ті, що є — найкращі, — раптом дивиться прямо в очі, ніби доводячи, наскільки правдиві його слова.  
А я в них і не сумнівалася, адже такі люди не будуть тримати біля себе «фальшивок». Або ж просто непідходящих людей. От я наприклад, навряд вписалася б туди. В моїй голові сильні люди не готові приймати слабких, а я вважала, що ще не достатньо сильна для того, щоб перестати вважати себе слабкою. Тому я роблю все, щоб перебороти ці думки і комплекси, які в житті не допомагають. Я намагаюся стати кращою, просто для цього мені ще потрібен час. Час для того, щоб я точно змогла сказати, що впевнена в своїх силах і можливостях, які в мене є. Але поки... Поки мені стає того, що я не сиджу на місці, працюю, вчуся, шукаю щось, що подобатиметься мені. Так я минулого ходила на танці. До речі, разом з Ангесою, але якщо дівчина і досі цим займається, то я вже ні. Мене цікавить цей світ тому, що я вірю, що він прекрасний. Хоч доля не раз доводила, що це не так. Але дуже багато залежить від нас самих, правда? Ми ж вирішуємо, як дивитися на ту чи іншу ситуацію? Коли краще вчинити так, а коли якось по іншому? Я вірю, що в моєму житті все добре тому, що я так хочу. Я хочу ,щоб так було і мені страшно повертатися до того стану, який був кілька років назад, коли я жила в своєму старому місті, разом із мамою.  

— Знаєш, така прогулянка подобається мені більше, ніж якби ми сиділи в кафе, — раптом хмикнув хлопець.  
— Чим це?  
— Тим, що ти мовчиш. Якби ми пішли в кафе, то мені по-любому довелося б слухати, який я жахливий і т.д.  
— Боже, та в тебе талант все зіпсувати. Краще б сам мовчав! — буркнула.  
— Я не люблю мовчати, коли можна говорити, — заявляє,— Розкажи мені про себе.  
— 10 фактів? — посміхнулася, згадавши назву багатьох відео на YouTube.  
— Нам ще довго йти? — цікавиться.  
— Близько півгодини, можливо, менше.  
— Тоді двадцять, — погоджується.  
— Я не дуже орієнтуюсь в тому, що саме тебе цікавить. Та й взагалі нечесно, що я одна буду все розказувати, — прищурила очі, натякаючи, що йому теж доведеться говорити.  
— Тоді по десять запитань кожному? — пропонує.  
— Знаєш... Це таки погана затія.  
— І чому це?  
— А нащо тобі знати щось про мене?  
— Як це нащо? — не зрозумів хлопець, — Я ж маю знати хоч щось про свою дівчину. 
— Що?! — від цієї заяви я аж поперхнулася, — Якої ще дівчини?! 
— Моєї, —ні краплі не змінившись промовляє, — А в тебе якісь проблеми з тим, що ти моя дівчина?  
— Жодних! Тому, що я не твоя дівчина, — відповідаю цьому наглому... Їжаку! (П.С. мої вибачення цим тваринам, адже вони не заслуговують такої образи, як бути схожими на Тайлера Вокера).  
— А чия? — дивується, зупиняючись. Я мимоволі теж сповільнюю крок, але продовжую йти.  
— Ні чия! Сама по собі!  
— Стривай-но, в тебе є хлопець? — продовжує свій допит.  
— Немає!  
— Тоді я буду ним, — нахабно заявляє. 
—  Не будеш! 
— Буду, — його спокійний, але водночас веселий тон знову почав мене дратувати з ще більшою силою.  
— Та пішов ти! — врешті махнула на нього рукою і «нирнула» в подвір’я між кварталами. До гуртожитку залишилось пару метрів, ми навіть не замітили як за цими сварками пройшли доволі нормальну відстань.  
— Стій! — кричить Тайлер, а я роблю помилку, обертаючись і йдучи задом наперед тому, що шпортаюсь за якийсь виступ і падаю спиною назад, приземляючись на м’яке місце.  
— Чорт! — вилаялась тому, що забувши, я виставила лікті і приземлилася на них, здерши шкіру.  
— Ти як? — Тайлер швидко підбіг і оглянув мене.  
— Це через тебе, придурок! — здається, хлопцю скоро можна буде змінити ім’я.  Слово, яке я вже вкотре за сьогодні вживаю по відношенню до нього однозначно більше йому пасує!  
— Я тебе не штовхав і втікати не просив, — терпляче заперечує, а в мене прямо таки точки червоні почали танцювати перед очима так сильно він розізлив!  
— Ти крикнув: «стій»!  
— Тоді треба було зупинитися, а не обернутися і ще пройти, — теж роздратовано відгукнувся, — Йти можеш? 
— Я з ногами нічого собі не зробила! А ось лікті, — і наглядно показала подряпини, звідки вже почала текти кров. Ліва рука постраждала більше, але права теж сильно пекла.  
— Треба промити.  
— Сказати хто ти? — крізь зуби промовила.  
— Капітан Очевидність? — невинно поцікавився, втім без жодного натяку на посмішку.  
— Саме так, — фиркнула, бо він дійсно вгадав.  


Піднявшись, я стріпала пилюку з джинсів і поправила топ, який мимохіть задерся. Тайлер вдав, ніби нічого не бачив і обережно взяв мене під руку, втім я чула як час від часу з його роту вилітають не дуже пристойні слова.  

Ми дійшли до найближчої аптеки і хлопець забіг туди взяти перекис, вату і пластир. Обробивши рани, Тайлер акуратно «закрив» їх пластирами. Від перекису вони ще трішки пекли і шипіли, але я була спокійна, що хоч ризик потрапити інфекції буде значно менший.  

— Сильно болить? — я бачила, що він хвилюється, хоч і вдає, що ні. Боїться, що зроблю його винним. Стоп, так я вже це зробила!  
— Дуже, — їдко відповіла, — Від тебе одні проблеми Вокер. Перше ніс мало не зламав, тепер ось, — покрутила руками, — Краще тримайся від мене подалі.  

Ми саме підійшли до гуртожитку, який на щастя ще був відкритий. Тайлер вже не тримав мене за руку, а вітер приємно холодив шкіру після спекотного дня. Нічне небо знову було засіяне зірками, а вдалі виднівся яскравий місяць. 

— Те саме можна сказати і про тебе, Лестерс, — тим же тоном відповів хлопець.  
— Звідки ти знаєш моє прізвище?  
— А це має значення? — і знову це здивування!  
— Авжеж! Ти сталкер?! Маніяк?  
— Так я тобі і сказав, — сміється і зараз цей сміх вже не здавався таким противним, але все ж бісив знатно.  
— Дякую, що провів. Сподіваюсь, більше ніколи тебе не бачити, — прощаюсь і усміхаюся йому однією з наймиліших усмішок в моєму арсеналі.  
— Твої сподівання не будуть виправдані. Ти винна мені одне побачення.  
— Збожеволів?! — голосно верещу, — З якого дива, я тобі щось винна? Це я постраждала!  
— Добре, скажи, що мені зробити, щоб ти вибачила, — не здавався цей Їжак(в подальшому я буду називати Тайлера-придурка — Їжаком і це без жодних образних підтекстів до цих прекрасних істот).  
— Звалити в туман і ніколи не з’являтися! — від душі побажала і відвернулася, коли в спину прилетіла насмішкувата відповідь: 
— Вибач, королева! Проси, що завгодно, крім цього! Я не можу жити без тебе! — його голос перейшов на крик і я побачила як на перших двох поверхах в кімнатах почали відкриватися вікна або ж хтось просто підходив до них, щоб поглянути, що тут відбувається. Світло в них до цього часу ще було ввімкнене. 
— Закрийся, ідіот! — не стрималась, — Вали, звідки прийшов, — зовсім не приємним тоном сказала.  
— Не піду, поки не скажеш, що пробачила, — продовжив свої тортури цей нелюд.  

Я почала ще сильніше злитися. Йому вдається вивести мене лише однієї усмішкою, а я ще й ведучі на ці провокації! Ненавиджу!  

— Йди до чорта.  
— Королева, я вже біля тебе.  
— Що?!  

Від обурення аж обернулася і сама того не замічаючи, підбігла в притул до нього та почала тикати пальцем в груди.  

— Сам ти чорт! Забирайся звідси, а то клянусь, я зараз тебе вб’ю і прикопаю десь у лісочку, — трішки знизила тон, але все ж до хлопця дійшло.  
— Яка ж ти жорстока, — несхвально покрутив головою, але я бачила, що його очі все ще наповнені веселим блиском.  
— Якщо не хочеш, щоб я здійснила свою обіцянку, то йди, — востаннє попередила, вже справді виходячи з себе. Я впевнена, що в цей момент в мене вуха могли почати диміти, як це буває в мультиках, коли якийсь герой страшенно злий!  
— Ще побачимось, — пообіцяв в свою чергу Їжак і розвернувшись легкою ходою пішов в сторону зупинок.