Глава 18.1

Аліса

Надоїдлива мелодія продовжила звучати над вухом, що показало, що будильник я не вимкнула з першого разу.  

— Вей... Лі... — тягну, бо немає сил щось говорити, — Вимкни, благаю...  

Коли у відповідь я нічого не почула, а мелодія все ще звучала, я відкрила одне око і побачила, що в принципі моєї подруги немає в кімнаті. Мабуть, знову в свого Кріса залишилася.  

Довелося самій піднятися і взяти телефон з підлоги, який чомусь там опинився. Хоча я і так добре знаю чому.  

— Доброго ранку, пиякам! — радо кричить Тайлер, який з грохотом відкриває двері в нашу з Вейлі кімнату.  
Він виглядає значно краще, ніж я. Хоча я впевнена, що пив більше!  

Вчора я здала останній екзамен і так склалося, що Тайлер і його група теж. Так як в нас були спільні знайомі, то вони запропонували відсвяткувати разом. Я відмовлятися не збиралася, навіть через те, що там буде Тай, з яким і досі все було заплутано. Ми то зустрічалися, то просто могли цілий день не спілкуватися. Якось дивно, але я намагалася не акцентувати на цьому свою увагу.  

В той час як я готувалася до походу в клуб, мені зателефонувала мама. Я здивувалася побачивши, що це її номер вибило на дисплеї, але виклик прийняла:  
— Так?  
— Аліса? Коли ти приїдеш? 
— В суботу буду в місті, — збрехала. Я приїду в п’ятницю, але одну ніч побуду в готелі. Мабуть, я просто намагаюся трішки збільшити час проведений без неї. Хоч і знаю, що це в будь-якому випадку станеться і ми побачимось.   
— Ясно. Тобі щось їсти готувати?  
— Не треба. Я приїду і тоді розберемось. Тим більше, я зразу відправляюся в гори.  
— Куди? Які ще гори? — починається... Зараз знову буду слухати її істеричні крики тільки тому, що щось йде не так, як вона хотіла.  
— Нормальні, мам. Звичайні. В похід підемо.  
— З ким?  
— Багато з ким. Джош теж там буде, — і це було попадання в десяточку. Джош жив біля нас, в сусідньому будинку, а отже, мені дозволялося ходити до любої години, якщо він зі мною тому, що тоді мене точно проведуть до самого дому. Словом, в мами своя логіка, але їй було спокійніше, коли вона знала, що Джош зі мною. Ну, а я не противилась, оскільки тоді могла робити, що хочу і гуляти хоч до ранку.  
— Що ж... Добре. Але навіщо тобі тоді взагалі приїжджати? Їдь зразу з ним і все. Ти точна копія свого батька, як поїхала так і не повертаєшся! — за мить пролунали короткі гудки.  

Мені не було боляче. Я не знала, хто мій тато та й мама не намагалася завести зі мною розмову про нього. Але деколи в її словах все ж йде згадка про чоловіка, завдяки якому я з’явилася на світ і поки жодне з цих слів не було добрим. Я часто думаю, що вона ненавиділа б його менше, якби через нього в неї не народилася я.  

Словом, настрій зіпсувався, хоч я і намагалася не занепадати духом, але важко було стримуватися, коли злість і біль так і просилися назовні.  

Клуб в якому ми святкували знаходився в центрі міста і був досить популярним. Народу хватало, але фейс-контроль не так просто обійти. Втім, ми всі були включені в список так, як замовляли тут столик у віп-залі.  
Темрява моментально дала про себе знати. Очі звикли до темноти і я змогла побачити, що тут все так як і всюди. Зал, ді-джей, бармен, офіціанти бігають від столика до столика, окрема віп-зона, яка знаходиться на другому поверсі. Відтінки синього і білого кольорів гармонійно переливалися, що в принципі мені сподобалося.  
Я йшла поруч із Вейлі, яка без цікавості роздивлялася інтер’єр, оскільки була тут раніше.  

— Не люблю це місце, — зізналася вона.  
— Чому?   
— Тут все якось надто... Пафосно?  
— Не знаю, мені здається, що все як всюди.  
— Саме так! Але уваги до цього клубу значно більше, ніж до інших...  
— І ти думаєш, що це не просто так?  
— Я впевнена, що ні, — хмикнула.  

Вона поправила своє рожеве коктейльне плаття на бретельках.  

— По-любому, синок нашого губернатора постарався, щоб його «дітище», — показала в лапках, — замітили.  
— Якщо це важливо для нього, чому б і ні, — знизала я плечами.  

Якби я мала таку можливість, то теж намагалася би побільше розрекламувати свій продукт, заклад чи, що б там не було. Чим більше народу — тим більший прибуток, більше відгуків і як додаток, це буде означати, що місце досить відоме.  

Ми підійшли, до нашого величезного стола, біля якого стояли дивани в білому обрамлені. Присівши, я відразу витягнула телефон з кишені в спідниці, щоб він був біля мене.  
Я вибрала на сьогоднішній вечір звичайний чорний топ і спідницю. Взула босоніжки на підборі і в принципі мені подобався мій зовнішній вигляд.  

Декілька чоловік з тієї групи, де вчився Тайлер сиділи і про щось переговорювалися, кидаючи незрозумілі погляди то на мене, то на Вейлі. Здебільшого це була жіноча аудиторія. 
Я намагалася просто не дивитися в їхню сторону і думала про те, що я все здала і нарешті свобода на два місяці!  
Навіть те, що я майже весь цей час буду працювати, ніяк не може зіпсувати моє очікування хорошого літа. Я люблю свою роботу в кафе і не бачу нічого поганого в тому, щоб бути офіціанткою. Звісно, це не робота моєї мрії, але як підробіток зійде. Та й треба визнати, що завдяки цьому мої комунікативні навички однозначно виросли.  

Отже, сидимо ми, п’ємо коктейлі, коли до нас приєднується і решта старшокурсників в главі з Тайлером.  
Виглядав він ідеально. Правда. На ньому були джинси чорні, біла футболка і піджак в тон джинсам. Насправді, ще троє хлопців були вдягнуті так само тому, що вони після здачі екзамену не переодягалися (на нього все ж є певний дрес-код), а поїхали по іншим справам і тільки зараз повернулися. А знала я це тому, що Тайлер написав мені.  

Кажу ж, вчора він нічого не писав і я теж, а сьогодні просто завал повідомленнями, які часто навіть не мають змісту. Після екзамену, який в нього закінчився на годину скоріше, ніж в мене, хлопець почав скидати різні смайлики. Схоже, він вибирав по одному з кожного рядка. І робив це тому, що йому бачте нудно. Побачила я це все, коли вже викладач поставив мені мій залік і все, я мала спокій.  

— Ваші посиденьки нагадують похорони моєї бабусі, — проговорив якийсь хлопець з компанії Тая.  

Виглядав він досить страшно, високий, з добре вираженими м’язами. Нагадував мені ведмедя.  

— Це на тих, що ти ржав, як дебіл? — додав інший член їхньої групки.  
— Пішов ти, — порадив йому той, а я лише хитнула головою, посміхаючись. Н-да, схоже, веселощі тільки починаються.  

Пів вечора ми витратили на чергові розборки Агнес і Калеба, а іншу половину я спостерігала за Тайлером, який схоже ніяк мене не замічав і я злилася з цього приводу, хоча і намагалася заставити себе думати, що це не так, і мені байдуже.  

Сиділа я на цих диванчиках і почувалася не дуже зручно. Втім, після того як безалкогольних напоїв замовляли все менше, я почувала себе комфортно все більше.  

Поруч зі мною присів якийсь хлопець. На вигляд старший, напевно теж з іншого курсу.  
А Вейлі в цей момент вийшла поговорити з Крісом.  

Хлопець поклав свою руку на диван, позаду мене. Присунувшись ближче, він вирішив поглянути на що я так уважно дивлюся в телефоні. А я читала книгу і жаліла, що не взяла навушники. Ввімкнула б якийсь серіал.  

— Мара і Морок? — здивований тон, — Це про, що? — питає про книжку, яку я саме відкрила в «читалці». Взагалі, вона в мене є куплена в паперовій формі, але зараз я вже не буду повертатися по неї додому.  
— Це фентезі, якщо ти маєш на увазі жанр, — спокійно говорю, тримаючи себе в руках і намагаючись не відвертатися від нього, бо запах з його рота вже був непристойний.  
— Правда? Морок — це якась тінь?  

Я повертаю до нього голову. Він п'яно посміхається і виглядає нестрашно, ну як мінімум жодної небезпеки я не відчула. Думаю, він навіть встати зараз не зможе.  

— Не зовсім так, але ти не так далекий від правильного визначення.  
— Серйозно? — зелені очі весело блистіли, — Що ж, тоді давай я вгадаю далі... Мара, мабуть, це та, хто позбавляла від нечисті, перерізавши їй нитки життя і закликаючи до себе співом.  

Я продовжила здивовано на нього глядіти.  

— Ти читав цю книгу?  

Він похитав головою в сторони, ніби показуючи наскільки неправильне питання я поставила. 

— А ти думаєш, що хлопці взагалі книг не читають?  
— Я так не думала. Але приємно вражена, що комусь все ж цікаво читати якісь історії.  
— Я не казав, що мені цікаво, — заперечив і руку все ж забрав тільки, щоб потягнутися до стакану з янтарною рідиною на низькому столику, що розділяв дивани, та залпом залити її в себе.  
— Ясно, — зітхнула, відчуваючи, що нормальної розмови від нього не добитися.  
— Але доволі хороший сюжет. Сама задумка цікава, — кивнув.  

Незнайомець запустив руку в волосся кольору темного шоколаду, ще сильніше розбурхуючи його.  

— А мені все подобається. Герої добре продумані, та й сюжетна лінія теж. Хочу скоріше вже купити собі другу частину.  
— А я читав. «Електронку», правда. Не люблю тратити гроші на фізичний формат книги.  
— В мене очі дуже болять від електронних книг, — для чогось ділюсь.  
— Зменш яскравість, — радить, розуміючи, що це не сильно допоможе, а я все одно приймаю його пораду і сміюсь.  
— Прийму до уваги.  
— Приймеш, що?  

Здається, Тайлер все таки згадав про моє існування. Зараз він стоїть прямо переді мною, вірніше нависає наді мною, адже я сиджу, а він ні.  

— Тебе шукають, Люк, — звертається, здається, до того хлопця, що сидить біля мене. Отже, Люк. 
— Правда? — дивується і дивиться по сторонах, — Нікого не бачу. 
— Чесне слово, — Тайлер тяжким поглядом впивається в Люка. Хлопець не тушується і видно, що він вважає цю ситуацію досить розважливою.  
— Окей. Приємно було поговорити з кимось, хто читає щось товстіше журналів, — і підморгує.  
Він піднімається і не твердою ходою йде до сходів, щоб відправитися на танцпол.