Крилаті серця

Глава 19

Діана

Тато прийняв звістку про те, що я поїду в гори досить нормально і навіть зрадів цій ідеї.  

— З ким ти поїдеш? — тільки й спитав, — Я допоможу тобі зібрати речі і купити все необхідне, — відразу заявив, а я погодилася. Це був прекрасний шанс провести час разом, а ми дуже рідко це робимо.  
Звісно, що тато знав, що брати, адже вже не раз ходив в похід. З ним ми багато разів намагалися вибратися, але дуже часто Кетрін відмовлялася і доводилося сидіти разом з нею. Вона не хотіла мене відпускати, а тато в той момент йшов зі своїми знайомими.  

Коротко розказавши деталі поїздки, тато кивнув, дозволяючи. Впевнена, що в більшості це завдяки Тайлеру, який теж поїде, тому тато міг за мене не хвилюватися.  
Поміж всього потрібного, я кинула книжку, яку давно хочу прочитати. Взагалі, люблю читати і роблю це постійно, але останнім часом через екзамени я читала лише ту літературу, яка була потрібна для навчання. Наприклад, політику різних підприємств та їхні доходи. Голова просто тріщала, але в п’ятницю був мій останній екзамен, який я добре здала. Сподіваюсь забути про коледж на найближчі два місяці.  

Ми пройшлися з татом по магазинах тільки вдвох і це справді був класно проведений час. Він допоміг вибрати спальник, а палатку візьме Віл. Також тато купив багато їжі, хоча я впевнена, що стільки не з'їм, але він наполягав.  

— Ніколи не знаєш, коли що пригодиться, — сказав і поставив аптечку в величезний похідний рюкзак.  

Я готова. Перед від’їздом, по мене заїде Віл, Кетрін зайшла в мою кімнату. Як завжди, вона мала прекрасний вигляд.  

— Ти все взяла? — цікавиться. Це мене справді здивувало, ніби їй не все одно.  
— Так, тато про це подбав.  
— Гаразд... — киває, але не спішить покинути мою кімнату і стоїть біля входу.  
— Кетрін, ти щось хотіла? — нетерпляче питаю, бо бачу як машина Віла заїжджає на подвір’я.  
— Ні... Тобто, так...— зам'ялася, — Просто я хотіла сказати... Словом, будь обережна, — просить і заламує пальці, ніби хвилюючись. 
— Буду, — розгублено пообіцяла, не знаючи, що ще можу на це сказати.  

Вона ніяково усміхнулася і підійшла ближче, що заправити пасмо, яке вибилося з хвоста. Все ще не розуміючи, що вона робить я просто стояла і дивилася.  

Хоча, варто визнати того дня всі дивно поводилися і тато навіть обійняв мене, перед тим як посадити в машину Віла. Вони познайомились і тато щось тихо сказав йому після чого хлопець кивнув і так само тихо відповів. І скільки б я не розпитувала так і не дізналася, що тоді тато сказав Вілу.  

Їдучи до Тайлера я сподівалася, що він скоро збереться, але тоді Тай не був би самим собою. Дістав, чесне слово! Я щохвилини дивилася на годинник, розуміючи, що ми запізнимося, а заставляти чекати Алісу було якось незручно. Та й я ненавиджу запізнюватися!  

— Хватить, бубніти, — радить Тай, коли все ж виходить зі свого будинку і сідає на заднє сидіння. Я відразу почала говорити все, що про нього думаю.  
— Знаєш, це взагалі-то твоя дівчина чекає, тож так, я не буду за це хвилюватися, — промовила і так і зробила.  

Поглянувши в дзеркало, побачила, що Тайлеру в принципі до лампочки мої зауваження і він продовжує залипати в телефоні.  
Відчуваю дотик чужої руки і повертаюсь до Віла, який зосереджено веде авто, але переплітає свої пальці з моїми, стискаючи. Я усміхнулася, повільно заспокоюючись.  

Як і очікувалося, ми запізнилися. Аліса вже стояла в джинсах і футболці та з великим рюкзаком за спиною. Як я зрозуміла, вона ще й залишиться в своєму місті на якийсь час перш, ніж повернутися сюди. Обговоривши все і вкотре переконавшись, який Тайлер ідіот, ми сіли в нашому купе.  

Наскільки я знала дорога мала зайняти годин п’ять, тому я витягнула айпад з електронною книгою.  
Аліса ж дістала свою паперову і занурилася в світ історії, яку читала. Тайлер в телефоні проходив якусь гру через, що ми іноді чули не найприємніші слова, які вилітали з його роту. Віл печатав щось на ноутбуці. Все ж, відпочити від техніки нам не вдавалося, єдине, що допоможе, це коли ми вже підемо в гори. Я з собою візьму тільки телефон і портативну зарядку.  

Місто в якому виросла Аліса було досить хмурим. Можливо, це через близьке сусідство з горами, але воно по-своєму вражало. Я люблю такі міста, мені не сильно подобаються такі «сонячні» як наше. Хочу, щоб все було в міру, а то в нас деколи навіть сніг не падає.  
Хоча, мабуть, в мене помилкова думка, адже коли ми приїхали вже вечоріло. Можливо, вдень це місто заграє іншими барвами.  

Біля залізничної станції стояли декілька машин таксі, неподалік їхали автобуси. Для мене вибір був очевидний, але схоже Аліса так не вважала.  

З сумками ми пішли до автобусної станції. Аліса швидко придбала квитки і ми зайшли в перший автобус, що під'їхав.  

— Не бійтесь, не заблудитесь. В нас їздить тільки один автобус по місті. Тобто, їх декілька, але маршрут один, — пояснила Аліса, дивлячись як я з сумнівом сідаю на вільне місце.  

Ми їхали хвилин п’ятнадцять і вийшли біля невеличкого супермаркету.  
До будинку Аліси ще треба було пройти кілька кварталів і ми опинилися на мало заселеній вулиці. Тут були лише кілька поодиноких будинків, але все виглядало в міру.  

Дорога була з двох боків наповнена деревами. Все виглядало, як в селі, коли їдеш до бабусі. Довкола було не дуже шумно і тому я просто насолоджувалася такою потрібною мені тишиною.  

— Більшість сусідів старшого віку, а ті, хто приблизно такого, як я вже десь навчаються і рідко залишаються тут жити, — повідомила Аліса на моє запитання: «Чому тут так пусто, мало людей?» 
Але знову ж таки, це був вечір. 
Будиночок Аліси був на окраїні. Він мало чим відрізнявся від інших, такий же сірий, одноповерховий, невеличкий, з не дуже добре підстриженим газоном. Втім, Алісу схоже це не хвилювало і вона впевнено пройшла на ганок та витягнула ключ з під горщика в формі жаби.  
Відчинила двері і пройшла вперед, махнувши нам рукою, що ми теж можемо зайти.  

— Дім, милий дім, — хмикнула дівчина.  
Довкола відчувалася сирість, холод і взагалі не здогадаєшся, що тут хтось живе. Я хотіла спитати, де її батьки, але не думаю, що це коректне питання. Хтозна, що з ними сталося і чому будинок виглядає таким занедбаним.  

— Де ми можемо зупинитися? — спитала, щоб розвіяти незручну мовчанку.  
— Прямо по коридору і направо. А стоп... Ви разом будете ночувати? — зразу питає, дивлячись на мене і на Віла.  

Я чомусь відчула, як щоки запалали, хоча вона нічого такого не мала на увазі.  

— Не знаю... — хочу повернутися і спитати в Віла, але він відповідає сам:  
— Так.   
Притому дивився він, чомусь посміхаючись, на Тайлера. Я теж переводжу на нього погляд і бачу, як він складає руки в благальному жесті, показуючи пальцем на себе, потім на Алісу і складає руки під щокою, ніби спить. Точний натяк, нічого не скажеш.  

— Тоді так. Йдіть прямо і направо, перша кімната.  
Ми проходимо повз кухню з одного боку і вітальню з іншого та потрапляємо в недовгий коридор. Двері кімнати про яку говорила Аліса були викрашені в жовтий колір і стояв знак: «Не заходити». Схоже, це її кімната... 
І мої підозри підтвердилися, щойно ми потрапили всередину.  
Звичайна кімната, з невеликим, застеленим ліжком, поличка над яким була вся забита книгами. Біля вікна з чорними шторами стояв стіл, де лежали ще якісь запилені блокноти.  

Я опустила свою сумку, а Віл поставив рюкзак біля стільчика, що стояв навпроти стола. Звичайна підліткова кімната, як на мене. Дивно, що вона нам віддала саме її. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше