Глава 20

Аліса

Поки Діана з Вілом пішли в кімнату, я стояла посеред залу і роздивлялася «рідний дім». Знайома дорога нічим не змінилася відколи я поїхала, в автобусах на диво, було мало людей. Основна частина сто відсотків була в центрі. Вся молодь сидить там, в той час як решта обходить його стороною. Принаймні, ввечері. Я б теж могла так робити, якби не любила своє місто вночі. Справді, я ніколи не бачила в ньому краси вдень, але ввечері, коли сонце сідає воно, ніби змінює барви і показує те, що, як би парадоксально це не звучало, ти не побачиш сонячним днем.  

Відчула, як тіло позаду мене стиснуло моє в своїх обіймах.  
— Вокер, не наглій, — попереджаю, втім не дуже сперечаючись з таким розкладом речей. В його руках так тепло і зручно. Хоч і незвичні відчуття при цьому теж виникають і я не знаю, що маю з ними робити.  
— А де наша кімната? — цікавиться і я думаю, що краще сказати, що його місце на кухні, на розкладушці, але мабуть, це не дуже виховано з мого боку.  
— Там же, просто наступна, —відповідаю і мимоволі погляд чіпляється за фотографію в рамці на комоді.  
— Це ти? — питає Тайлер, беручи її і ставлячи переді мною.  
— Так.  
— А біля тебе...  
— Мама, — зітхаю. Якщо вона не вдома, то скоріш за все знову зі своїми дружками. П'є.  
— Де вона? — продовжує допитуватися, а я зі стуком ставлю фоторамку на місце.  
— Не знаю, — знизала плечима, — Але підозрюю завтра зранку повернеться.   

Надворі темрява. Єдине світло, яке видніється — це світло з сусідніх будинків. Цікаво, чи Джош приїхав? Він теж вчиться, але вже мав би повернутися. Шкода, що нам рідко випадає побачитися.  

Тайлер сильніше стискає мене в своїх руках і легко цілує в щоку. Хіба може бути настільки добре? Не знаю, але це все поки здається ілюзією. Ніби... Поки добре, а далі як завжди станеться те, що заставить мене думати, що все на світі є поганим і це ніяк не виправити.  
Думаю, я просто параноїк. Треба відпочити.  


Так як я віддала свою кімнату Діані та Вілу, то довелося зайняти сусідню. Насправді, я зробила це тому, що вона обіцяла, що її не чіпатиме, а я хотіла вірити її слову. Якщо так, то це єдина кімната, звідки мама ще нічого не винесла, щоб купити випивку.  

А от сусідня кімната колись була гостьовою. Тепер же це більше схоже на якусь комірку для старих речей. Відчинивши, відразу побачила наскільки тут багато пилюки всюди. Навіть повітря тяжке. Ліжко і крісло. Ну ще пуста шафа і довкола пара розкиданих речей, якісь футболки, светри, джинси... Пусті пляшки з під вина...  
Стало невимовно соромно, що це все бачить Тай. Що я побачу в його очах, коли обернуся? А що я зрештою можу побачити? Хіба я винна в тому, що мамі байдуже де жити? Що рано чи пізно, я думаю цей дім доведеться продавати? Моєї провини в цьому точно немає, але неприємне відчуття не проходить.  

Ранок видався холодним і похмурим. Погода тут не часто радувала нас сонцем, але щось легке і свіже також знаходилося. Я любила хмурість цього міста, його дощі і маленьке населення. Але ніколи я ще не жаліла, що поїхала звідси.  

Так як Джош повернувся вчора додому теж досить пізно, то ми зустрілися лише сьогодні. Він зайшов, щоб переконатися, що я встала і збираюсь виходити. Я не збиралася, а двері відкрила мама, яка саме повернулася. Де вона була цілу ніч питати не хотілося. Судячи з пухлих губ, запаху алкоголю неважко здогадатися, чим вона займалася. Краєм ока, звернула увагу на ще більшу кількість зморшок на обличчі, худе тіло і коли вона останній раз їла? Захотілося скривитися, тільки силою заставила себе стояти прямо.  
Вона так само поглянула на мене і неоднозначно хмикнула.  
— Ласкаво просимо додому, — промовила вона сухим голосом, насміхаючись з чогось.  
Я кивнула і вона так і не глянувши на наших гостей, пройшла повз та зайшла в свою кімнату.  
Я зітхнула. Ось і приїхала...  

— Ліска!  
Джошу набридло стояти мовчки в коридорі і він одним кроком подолав відстань між нами і стиснув мене в ведмежих обіймах. Його куртка кольору хакі пахла лісом і я з задоволенням вдихнула цей запах, знаючи, що вже за годину насолоджуся ним сповна.  
Я сама ж була в своїй піжамі. Спати в одній футболці біля Тайлера було незручно та й не хотіла я цього. І так нервувалася, відчуваючи його тіло на такій близькій відстані. Але він як і обіцяв, руки не розпускав. Ну відносно, адже вранці якимось дивом одна його рука лежала на моєму животі, а інша під головою через що шия тепер дуже боліла.  

— І я рада тебе бачити, — прохрипіла, обіймаючи друга.  
— І тільки? Ну тримайся! — з погрозою промовив і схопив мене сильніше та почав крутитися довкола своєї осі.  

Я сміялася і сильніше стиснула його шию. Все таки я скучала. Ми так давно не бачились... 
Коли він поставив мене на місце, я оглянула зміни в його зовнішності за період коли я бачила його востаннє. Темне волосся стало коротше, все такий же високий на зріст, спортивна фігура і щира, добра посмішка. Мабуть, саме тепер я зрозуміла, що повернулася додому. Хоч хтось на мене тут чекав. 

— Може ти представиш нас? — поцікавився Тай, підходячи ближче. І було в його очах щось таке, що я не зразу змогла розібрати, хоча виглядав він спокійно і дружелюбно.  
— Авжеж. Це мій друг — Джош, він і запропонував мені піти в похід. А це...— обвела рукою ще трьох присутніх, — Тайлер, Діана і Віл. Виявляється, вони теж йдуть, — сказала.  
— Віл, радий бачити! Не знав, що ти приєднаєшся, — Джош пожав його руку в знак привітання. Віл стримано відповів:  
— Сам не знав. Еліот вміє робити несподівані сюрпризи.  

Джош засміявся, погоджуючись з ним. Як виявилося, вони вже були знайомі. 

Ми зібралися, витягнули наші рюкзаки і поклали їх в машини знайомих Джоша, які підвезуть нас до місця зустрічі з усіма, а звідти вже ми відправимось пішки.  

Я з певним смутком дивилася на будинки, що йшли мимо нас. Так дивно завжди повертатися сюди. Ніби я знову в випускному класі і не знаю, що буду далі робити зі своїм життям. Як мені страшно і тривожно від майбутнього, від життя, від того, що тоді я була настільки сама, наскільки тільки можна. Ні з ким не можна було поділитися своїми страшними емоціями і думками, які просто занурювали мене в депресію. Як важко було вважати, що ти нікому не потрібна. 

За сумними спогадами я не замітила як ми прибули в невеличке село, звідки і планували відправитися в похід.  

Ми вийшли з машини, і я з задоволенням вдихнула гірське повітря. Поки ще був шанс, адже чим вище ми будемо підніматися тим важче дихати. Між іншим не завжди всі доходили до самої гори. Іноді ми залишалися на середині шляху, але мало хто розчаровувався через це, адже для нас головним був сам похід, а не підйом на гору... Не дарма кажуть, що процес здійснення цілі кращий, ніж сама ціль.  

Діана потягнулася, розминаючи м’язи. Вона переодягнулася в сині джинси і теплий светр. Віл теж накинув на себе куртку, а от Тай вважаючи, що холод його не дістане, залишився в толстовці, яка не виглядала настільки теплою, щоб вберегти від сильного вітру. Не дивлячись, що на дворі літо, в горах було холодно.  
Помалу ми почали рухатися вперед проходячи в густий зелений ліс, закритий зі своїми таємницями від людей і тільки ті, хто не боявся(як ми зараз), розкривали їх, насолоджуючись природою, ароматами трави і зелені, що радувала око.  
Ми йшли по протоптаній стежці, попереду був Джош і Еліот — середнього зросту, худий хлопець з русявим волоссям і яскравими зеленими очима. В хлопців була карта з відміченими місцями, де буде привал і коли саме. Джош ні до чого, як мені здається, не ставився так серйозно, як до гір. Думаю, що це ще й через те, що на його плечах не тільки власна, а й наша безпека і в разі чого, доведеться відповідати йому. Хоча... Краще не думати про погане.  
До нас приєдналися ще четверо людей. Двоє дівчат і двоє хлопців, один з яких виявився хорошим другом Віла. Тайлер, як завжди, швидко втерся в довіру до нових людей і ось вони вже з роззявленими щелепами слухали його якусь історію про те, як він з друзями їхав в ліс і вони заблукали притому, що встигли випити достатньо і їм постійно здавалося, що лісові тролі стежать за ними.  
— Виявилося, що нас довго не було і моя сестра, яка любить розводити паніку, — посміхнувся, очевидно згадуючи її, — Викликала поліцію, наробила шуму...— покрутив головою. Дівчата, що були з нами постійно намагалися стояти поблизу хлопця, а мені це не подобалося. Втім, я нічого не робила і просто йшла, слухаючи його веселий голос і дивлячись вперед, прикидаючи чи скоро буде привал. Йшли ми вже півтори години, а так як зранку поснідати не встигли, то доводилося буквально заставляти себе йти. Але тут звісно ніхто не винен, що ми про це не подумали. Втім, я надіялася, що Джош чує тяжке дихання позаду і вирішить, що варто буде зупинитися.  

Сонце вже піднялося, прогріваючи землю і тільки густі дерева закривали нас від нього. Втім, сильного тепла я не відчувала і руки все ще були холодними, а губи, я впевнена, синіми. Завжди так, в мене могли бути теплі руки взимку, але такі холодні влітку. Хоча ні, не завжди, але досить часто. Правда при цьому, все тіло все одно може жаритись від спеки.  
Діана трималася трішки подалі, поки Віл розмовляв з ще одним хлопцем — темноволосим Олівером. Я не розуміла, чому вона так пробує залишитися одна чи може просто не хоче мішати... Словом, я вже не сподівалася, що почую, як вона заговорить, але дівчина все ж це зробила:  

— Нічого собі шуму! — обурилася вона, втім, досить голосно і Віл, що йшов попереду здивовано на неї подивився, — Ви пішли о сьомій вечора, вже була дванадцята ночі, коли Кетрін не могла до тебе додзвонитися, а ніяких інших способів з вами зв’язатися не було, — вона хмурилась, поки говорила це і хоч я думала, що Ді не хоче цього визнавати, але вона теж переживала, — Придурки, — додала, а Тайлер підійшов до неї, обійняв і поцілував в ніс.  
— Не ображайся. Я знаю, як ти злякалася, — серйозно сказав, а Діана тільки зітхнула.  
Зараз вони справді виглядали як сім’я. Дивилися одне на одного так, як можуть тільки дуже близькі люди. З ніжністю, добротою і страхом. Страхом втратити. Я силою заставила себе не відвертатися. Це не були ревнощі... Скоріше, мені було прикро, що в мене немає того, хто так само буде хвилюватися за мене, як тоді боялася Діана за Тайлера. Не знаю, що там в них в сім’ї відбувається, але за цей короткий час, що я знаю хлопця, навчилася розпізнавати його емоції щодо цього. Він не дуже любить, щоб його контролювали, як це робила старша сестра, але все одно те світле почуття, яке зароджувалося в ньому щойно він згадував когось з рідних, не можна було замінити нічим. Втім, я так і не чула такого тону по відношенню до його батьків просто тому, що це була свого роду закрита тема. Ми могли говорити про все на світі, але люди, які дали нам життя залишалися поза цим. Ніби в обох стояв страх, що як тільки ми розкажемо це, то дороги назад не буде. Ми довіримо іншій людині свою слабкість, яку іноді так важко, але потрібно показати.  

— Отже, так. Нас знайшли лісники і почали світити ліхтарями... — зі смішком продовжив свою історію Тай, поглядаючи на мене. Зараз він здавався мені іншим, ніж був вночі. Знову веселий клоун, вміло показуючи, що проблем в нього немає і йому тільки й залишається, що жити в своє задоволення, не хвилюючись ні про що, — А та... Забув сказати, що ми не тільки пили, а ще один баран приніс...ммм... Назвемо це грибами з певними токсинами. Словом, той самий пацан, коли йому посвітили ліхтарем в очі, почав «ліпити», що ми ні в чому не винні і взагалі грибами нас нагодував лісовий троль. 

Всі дружно заржали і будь-яка напруга, яка була до того спала. Все таки всім компаніям необхідний такий Їжак, який завжди вмів розрядити обстановку.  

До першого привалу ми дісталися ще через півгодини. Дівчата, що були з нами, вже очевидно, не хотіли полюбуватися красою гір, а скоріше тими,  хто їх до тих гір буде вести. Це дратувало і я впевнена, що не лише мене. Діана теж насторожено спостерігала за невисокою блондинкою і високою стрункою брюнеткою. Хоч я бачила, що Віл намагався не відходити від Ді, а як і так, то все одно дивився тільки на неї, але все ж розуміла. Правда в мені крім розуміння, боролася злість на Тайлера, який здавалося не замічав поглядів якими на нього дивилися юні особи.