Крилаті серця

Глава 23

Діана

Момент. Секунда, коли ти розумієш, що все. Ціль досягнута, а серце щасливо б’ється об грудну клітку. Отже, це та річ, яка була так сильно тобі потрібна.
Я усвідомила це, щойно ми вийшли на гору. Мені здавалося, що навіть повітря тут зовсім інше, ніж було всю дорогу. Воно ніби було охоплене нашою перемогою. Ми це зробили! Змогли! 


Я  не могла втриматися від радості, щастя, емоцій, що накрили з головою. Зараз я стою в обіймах Віла і думаю, що це найкращий момент у моєму житті і я хочу таких ще багато. Як же я помилялася, що відмовлялася від ідеї поїхати з Мейсоном, з татом… Я йшла з ним, але, щоб дістатися самої вершини… Колись я не розуміла людей, які піднімаються так високо. Це справді важко, страшно і… неймовірно! Тобі здається, що зараз ти можеш все. Що ти вже поборов себе, пройшовши такий шлях. Страх минає, залишаючи після себе лише трепіт від емоцій. Я обов’язково поїду ще раз. Знову відчую це. Попереду є ще стільки гір, вершин… цих моментів всемогутності. Я відчуваю, що зможу. Тепер я впевнена в цьому. 


-    Зробімо фото! – кричу, привертаючи увагу всіх до себе. Джош дивився на мене з розуміючою усмішкою, точно так само, як і Віл. Втім, в їхніх поглядах не було жодної насмішки. 
Всі стали одне біля одного. Тайлер обійняв Алісу,  Віл мене, а Джош показав кулака Оліверу, коли той запропонував стати в подібну позу. Саме цю мить фотоапарат і зняв. 
На вершині вже стояв прапор, а ми витягнувши маркери написали на ньому свої імена поруч з багатьма іншими тих, хто  вже побував тут раніше. Тільки Джош не робив, бо його напис все ще був помітний. Він лише поправив його сильніше. Олівер же намалював якусь закарлючку і внизу написав свій номер телефону.
-    Ти серйозно? – закотила очі Ліса. Вона все ще знаходилася в руках Тая і схоже так їй було зручно. Вона поправила своє волосся, яке через вітер розбурхалось. Я ж захотіла поглянути в дзеркало, але згадала, що залишила його в тій сумці, що знаходилася в нашій палатці. Втім волосся все одно розпустила з хвоста і переплела. 
-    А що? Особисте  життя  влаштовувати треба. Набридло бути то з однією, то з другою. Хочеться чогось постійного.
Я переглянулась з Алісою і її очі ясно говорили з яким скептицизмом вона вірить в його «то з однією, то з іншою». В принципі, як і я.
Спуск проходив легше, ми йшли натхненні і радісні. Я з нетерпінням чекала можливості набрати до Мейсона і розказати йому все. Телефон все ще тримався, але зв’язку тут,  як і очікувалося не було. Я була спокійна, ніби нарешті все стало на свої місця.
    
Повернувшись, ми в першу чергу розповіли про все Еліоту і дівчатам та показали їм фотографії. Вірніше, це зробив Олівер, забравши мій фотоапарат.

 
Сонце повільно заходило за горизонт, залишаючи після себе лише тонку лінію жовтогарячого відтінку. Хлопці дістали гітару, а на вечерю вирішили зажарити бекон. Поки Віл і Тай розводили вогонь, Джош приніс нам води з якогось джерела поблизу. Я вдячно на нього подивилася, він тепло мені усміхнувся. Аліса саме додавала до бекону різні спеції, коли я підійшла до неї. 
Я сама вже переодягнулася, взяла інші штани і поверх футболки натягнула інший светр. Ми планували ночувати тут, тож я вдягалася тепліше. Аліса ж зняла його, щоб залишитись лише в футболці.
-    Як тобі?  -  поцікавилась вона, не обертаючись. 
На  імпровізованому столику стояли тарілки, виделки, два термоси і миска з беконом. Я сперлася об дуб, що був поруч. Намагалася привести емоції в норму, все таки я нарешті відчула їх вдосталь і зупинятися не збиралась, в голові прокручуючи, куди там пропонував відправитися Мейсон. 
-    Ідеально, – видихнула. Дівчина нарешті розвернулася, щоб з подивом глянути.
-    Правда? То комарі для тебе означають ідеальність? Цікаво…
Я розсміялась. Ну гаразд, це правда. Ці істоти точно захотіли запастися нашою кров’ю надовго, бо не щадили нікого. А ми, між іншим, побризкались хорошим засобом проти них. Принаймні в місті він був хорошим. Але я все одно не вважаю, що це зіпсувало атмосферу. Адже хіба варто замічати щось таке незначне порівняно з тим, що ти дійшла до своєї мети, яку поставила давно? Звісно, ні. Це однозначно прекрасні вихідні. 
-    Гаразд, якщо не рахувати їх.
Дівчина задумалась. Вона поглянула в сторону хлопців, наткнувшись лише на їхні спини. Я теж глянула туди. Розказати їй? Не варто. Я ж сама ще не впевнена, Тай не казав більше  нічого про те, що поспорив на неї, тому можливо я просто помиляюсь.
-    З тобою все нормально? – питаю і  вона обертається знову до мене. Мимохіть я замітила, що її очі ставали підозріло мокрими. 
-    Так. Просто…
Потім вона знову подивилася на мене і ніби злякавшись чогось, покрутила головою.
-    Нічого, все  добре – підбадьорливо (для кого тільки?) посміхнулася і відійшла. А блондинка разом зі своєю подругою вирішили, що в них достатньо знань в кулінарії, щоб закінчити маринувати м'ясо, яке витягнула Аліса, але так і не торкнулася його, пішовши в свою палатку.
Піддаючись незрозумілому пориву я пішла за нею. Можливо, мені стало її шкода, але й водночас я хотіла переконатися,  що з нею дійсно все буде добре. Клята совість ніяк не дозволяла пройти мимо… А може це звичайне бажання все контролювати? Як в тата? Відкинула цю думку дуже скоро, адже такою якраз я бути не хотіла. Я пишалася тим, що схожа на маму,  але на тата… Я ж іноді боюсь його просто до мурашок, хоча знаю, що нічого він мені не зробить. Але страх показується скоріше, ніж я встигаю все обдумати. 
Я підійшла до палатки Аліси і зазирнула всередину. Дівчина, схилившись над блокнотом щось малювала, але не плакала. Здається, все… можна йти? Але поглядом я чіпляюсь за її малюнок. Простим олівцем вона відобразила пейзаж, що ми бачили з гори. Лінії гір, річка, що текла неподалік, навіть небо їй вдалося намалювати так, що навіть без кольору я заново ніби побачила його перед собою. 
-    Ого! – вирвалось і я підійшла ближче. Аліса здригнулася, не сподіваючись мене побачити. Вона посунулася на своєму спальнику в сторону, щоб я могла сісти, – Не знала, що ти малюєш, – та й звідки я могла це знати? Хіба ми встигли стати подругами?
-    Я не дуже часто це роблю. Тільки, коли бачу справді щось красиве…  щось, згадку про що я б хотіла мати тут, а не лише на фотографіях. 
-    В тебе дуже гарно виходить, – чесно промовляю, – Можна? – питаю, киваючи на її скетчбук.  
-    Так. 
Я беру блокнот і гортаю попередні сторінки… На них зображені вулиці нашого міста, будинки, фонтан в центрі, сам ТЦ, а ще старий храм на окраїні міста. Туди не часто хтось навідується, але колись ми з… мамою ходили туди, бо парк біля нього був дивовижний: великий, з вузькими доріжками, а ще там дуже мало людей. 
Я вражено дивилася на кожну лінію, колону, що була зображена. Провела пальцем по малюнку і ніби заново повернулася в той день. Коли вона ще була жива, а я простою, дещо цікавою дитиною. 
-    Ти точно на економічному вчишся? – намагаючись «проковтнути» сльози спитала з усмішкою, – Думаю, художник з тебе вийшов би кращий. 
Вона щиро засміялася.
-    Ти просто не бачила, як жахливо в мене виходять портрети – з легкістю зізналася. 
Мені б так. В своїх слабкостях завжди важко зізнаватися, а казати про те, що в тебе щось не виходить – тим паче. 
-    Мій тато теж так каже, – згадую його фразу, коли Ден попросив тата намалювати його з Кевом для якогось шкільного проекту, – Він архітектор, – пояснюю їй і щось в її карих очах мене насторожило, але мабуть просто здалося, ніби якийсь сум пройшов в них.
-    Класно, – мрійливо протягує, – Колись я теж хотіла стати архітектором. Завжди цікавили різні будівлі, але потім зрозуміла, що це все ж не для мене і максимум, що я могла б зробити, то це продумати дизайн кімнат.
-    Чому ж ти не вчишся на дизайнера? – здивувалась я.
Вона гірко мені посміхнулась і я відчула себе незручно.
-    Тому, що щоб вчитися там потрібні гроші, а в нашому коледжі в мене хороша стипендія. Та й не факт, що потім я б мала роботу…
Тепер я точно думала, що це було тупе запитання! Треба було ж здогадатись… так ні, не прикусила свого язика! 
-    Мені дуже шкода, – в такі моменти мені здавалося, що я просто не заслуговую того, що маю. Адже вчитися на економіста чи бізнес аналітика, чи ще десь – я не хотіла, але робила це просто, щоб хоч якусь освіту мати. А ось в Аліси була мета і вона добилася б її, якби мала такі можливості, як я.
-    Чому? – щиро не зрозуміла дівчина – Це був мій вибір. Якби я справді «горіла» цим, будь певна, я б добилася свого, – і тут я їй повірила. Саме такою людиною вона була: сильною, рішучою, відважною. На неї хочеться рівнятися, з неї варто брати приклад. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше