Глава 24

Аліса

Повернення пройшло спокійно.  Ми не потрапили під дощ, який пустився ввечері і щасливі дісталися мого дому. Правда, перше ніж я пішла туди, Джош запропонував завітати до нього на вечерю і всі погодилися, хоча я знала, що Діана, Віл та Тай могли вже їхати додому. Вони вирішили затриматися ще на день і заночувати в моєму домі
Тайлер  дещо хвилював мене, адже після того як ми спустилися вниз до решти, він рідко зі мною говорив, але тут і я винна адже здавалося, що щось змінилося і це лякало мене. 

В будинку Джоша ми розмістилися на його кухні. Він витягнув вино, привезене з недавньої поїздки в Рим, куди він відправився по роботі і дуже радів такій можливості.
Тай не дивився ні на кого. На ньому була все та ж сорочка. Єдине, що він зробив – це прийняв душ, але його погляд так і залишався задумливим. Я вирішила, що ображатися на  нього не варто і, що ми ж ніхто одне одному, то чому я маю якісь претензії? 
Бо тобі не байдуже, – підказав внутрішній голос.    

-    Ліса, витягни сир, – попросив друг. Я витягнула з холодильника сир і нарізала його, в той час як Діана робила звичайні бутерброди. 

Мимоволі згадався наш вечір перед тим як ми повернулися додому.  Хлопці дістали свою гітару і на загальний подив на ній зіграв Вільям. Він так майстерно перебирав струнами, що я задумалася чи не грав він раніше. Весь час хлопець не зводив погляду зі своєї дівчини. Діана буквально таки сяяла від його поглядів, а я дивилася на Тайлера чий погляд спровокував мурашки по моєму тілі. Його очі здавалися такими темними і світло від багаття робило хлопця таємничим, задумливим і дещо сумним. Я не знала, що з ним відбувається, але, що усвідомлювала точно так це те що мені боляче від такого його вигляду. Ніби мені погано від того, що так само почувається і він. Маячня якась. Я впевнена була, що ця поїздка буде хорошим способом відпочити та схоже вона лише заставляє мене відчувати те, чого я не хочу.

Потім ми просто розійшлися по палаткам і більше я не бачила його до самого ранку. Вночі я вийшла, щоб подихати повітрям і подумала, що хочу додому. Вірніше в гуртожиток до Вейлі. Впевнена вона зараз весело проводить час, принаймні я на це дуже сподіваюсь. Треба буде зателефонувати їй.

Зараз же ми всі сиділи за столом і я, не моргаючи дивилася на свій бокал, в якому плескалося домашнє вино. Деколи здається, що краще б я і не зустрічала Тая. Добре, що між нами все ще нічого не було і думаю завдяки цьому мені легше буде відпустити його. Того вечора я прийняла рішення, що так, я зроблю це. Легше думати, що це була просто чергова його гра розвага, адже йому постійно нудно. А я забуду про нього і про свою симпатію та продовжу жити щасливо. Справді, так і буде.
Вечір проходив мирно. Ми ділилися враженнями від поїздки і я усміхалася так ніби не  замічала на собі задумливого погляду і все мені було по плечам. Я розуміла, що, мабуть, доведеться з ним говорити, але сподівалася як найдовше відтягнути цей момент. А потім, коли ми відправилися все ж до мене він не проронив ні слова і попросив Ді помінятися кімнатами. Сказати, що він образив мене цією байдужістю не сказати нічого, але мені набридло думати тільки про нього і про той поцілунок, який як я надіялась допоможе розібратися з моїми почуттями, але тільки більше все заплутав. Я вирішила довіритися долі. Як буде так буде, я втомилася від цієї ситуації, а тому просто лягла спати. Та якби все було так як ми хочемо. . .
Я прокинулася від якогось гуркоту. Першою думкою було, що хтось вирішив нас пограбувати, але я відкинула її як тільки почула голос мами. Зітхнула і намагаючись не розбудити Ді, яка тільки недавно, мабуть, заснула, бо телефон ще світиться: вона дивилася якийсь серіал, вийшла з кімнати.

Мама знайшлася в залі. Вона лежала на старому дивані, а біля неї була якась купа скла. Мабуть, не донесла свою пляшку. Я надіялася сьогодні вже не бачити її.
Вона відкрила свої п’яні очі і криво посміхнулася.
-    Донечка прийшла, – хмикнула, – Може ти принесла мені щось їсти?
-    Ні, – спокійно відмовила ще не знаючи чого чекати. Виглядала вона «дружелюбно» , якщо так можна сказати по відношенню до неї.
-    Невдячна, – ніби сплюнула. Тепер я злякалася. В такому стані, болю вона не відчуває і мало що розуміє. Вона може щось заподіяти як мені, так і собі, – Я все життя витратила на тебе! На те, щоб виростити тебе, прогодувати, а ти. . . точно як і твій татко. Тільки разок скористався, не думаючи про наслідки, а зараз скоріше за все живе собі спокійно і не здогадується як важко мені доводиться жити під однією кришою з його жахливою донькою!
 Слова вразили мене і причинили біль. Це ніби, коли ти йдеш до якось цілі і вже досягаєш її та в останню мить з’являється якийсь факт, що ламає все. І ти розумієш, що це кінець. Я не хотіла вірити. Сподівалася, що це просто п’яна маячня. Я не знала хто мій тато, але й мені хотілося вірити, що він сам пішов, кинув. Я вже прийняла це. А дізнатися, що він навіть не здогадується про моє існування було жахливо!
-    Що ти верзеш? – скривилася, коли побачила як вона встає з дивану прямо на один з уламків. Але навіть не ворухнулася, ніби це не причиняє їй болю. Страх відразу став сильніший, але підходити вона схоже не збиралась. 
Раптом вона простягнула руку до своїх штанів і витягнула звідти якусь карточку. Кинула мені під ноги.
-    Ось! Милуйся! Це твій таточко, – з огидою промовляє, а в мене серце мало не зупиняється. Нащо вона це робить? Що я їй зробила?
Вона дивилася на мене з ненавистю. Це була щира ненависть, така, яка колись відображалася і в моїх очах при виді її обличчя. 
-    Краще б я зробила аборт, – щиро зізнається. Я ніяк на це не реагую. Стільки років в одному будинку навчили, що чим сильніша моя реакція тим вона більше радіє. А бачити посмішку ще гірше. 
-    Лягай спати. Поговоримо завтра, – чітко промовляю і вона, на диво, нічого не відповідає та мовчки проходить вздовж коридору, залишаючи після себе червоні сліди.
Я прикрила очі рукою і зітхнула. Не виправиш. Вона залишиться такою назавжди і єдине, що я можу зробити і це буде правильно – пожаліти . Але це аж ніяк не звільняє мене від злості, яка моментально прокидається. Я не заслуговую такого відношення. Я не винна в тому, що від нас всі вернулися. Я з цим впоралася і пережила. А вона вже ніколи не побачить цей світ хорошим. Це прикро. Я повинна з цим впоратися. . .  Чорт! Рука зі шваброю зі злістю вдаряє об уламки скла і розкидає їх. 
Сльози продовжили текти, а в душі все просто розривало. Я бозна як прибралася і витерла кров. А сама думала, тільки б не натворити чогось, тільки б не зірватись.
В голові промайнула не радісна думка: «Таблетки» . Але іншого виходу я не бачила. Витягнувши одну капсулу, я випила її, запивши водою. Заспокійливі мають подіяти за годину, тож я повернулася в кімнату і, коли побачила, що Діани немає подумала, що вона, мабуть, все таки пішла до Віла. 
Я вже не відчула як пізніше сильні руки обійняли мене, мені просто було боляче і я хотіла, щоб цей біль минув. Я хотіла, щоб це все закінчилося.