Крилата. Боячись польоту

Глава 11

Ярвіоласа Дорхе за весь день я так і не побачила. На мою невимовну радість. Відсиділа день на лекціях і тепер спокійно займалася справами крамниці, сховавшись у коморі. Дзенькнув дзвіночок, сповіщаючи про гостя, потім забасив Вяз, що сидів на посту. Відповів йому тихий голос Листа. Я знову перерахувала кількість банок з порошком валеріани і, внісши позначку в блокнот, взялася за перелік найціннішого в коморі. Флакони з ароматними оліями займали половину полиці, бравіруючи назвами на пузатих боках. У переказі на гроші це був немаленький статок, розлитий у кольорові пляшечки. Лаванда скінчилася, кипарис теж, ваніль і троянда стійко трималися за стінки посудини, щоразу осідаючи на денці багатообіцяючою калюжкою. Відкрила флакон і принюхалася, насолоджуючись кожним вдихом.
Акуратно витерши шийки від залишків олії та пилу, знову встановила флакони на полицю. Перевела погляд на смолу марри отруйної. Судячи з дурного запаху, смола не зіпсувалася і була готова послужити на благо всьому живому ще з півроку. Пінилася і булькала, як жива, намагаючись вилізти на світ божий, наче тісто з бочки. Дивна річ, що видобувається тільки в Драконових горах, служить компонентом багатьох мазей та еліксирів, продовжуючи їхню придатність та посилюючи дію компонентів. І чим „живіша“ смола, тим краще. Наша виглядала бадьоренько і цей факт мене порадував. Зекономимо на покупках цього місяця. У прочинені двері протиснулася вихрата голова Листика і, змовницьки мені підморгнувши, запитала:
- Не завадив?
- Ти навіть вчасно, - прокряхтіла я, встановлюючи сулію зі смолою на місце. Рідина в ємності гидко булькнула, але витікати передумала, так, попінилася-попінилася і заспокоїлася. Я теж. Листок повністю протиснувся в комору і, нервово сопучи, завмер унизу драбини.
- Ти щось хотів? — спитала я, знову дивлячись на полицю.
Смола принишкла. Ну і добре.
- Так, ти мені потрібна як жінка, - без тіні посмішки промовив мій друг. Я трохи з драбини не впала від почутого.
Повільно перевела погляд на Листика, що стояв із задертою вгору головою і віддано дивився на мене. Осмислюю сказане , розумію, що значення фрази дещо інше, ніж мені почулося. Але для перевірки таки обережно уточнюю:
- Як хто?
— Як жінка, — так само серйозно пояснив мій друг.
— І що ти зі мною робитимеш як із жінкою?
Я про всяк випадок пригорнулася до полиці. Тут навколо мене справи такі творяться, що хоч-не-хоч запідозриш недобре. Он Лінь і Дорхе активізувалися не на жарт. Особливо Дорхе. Може, й Листика скосила невідома хвороба? Це, до речі, багато б пояснило б. Так як інтерес до моєї скромної персони я досі пояснити так і не змогла. Чого б це?
— Танцювати з тобою, — як очевидне пояснив Лист.
У мене аж від серця відлягло. Засмикали мене всі ці поцілунки в напівтемряві. — У мене ж обидві ноги ліві, а я хочу запросити Улю на випускному на танеь, — зітхнув Листик.
- Вірне рішення, - погодилася я, повільно починаючи спуск із драбини.
— Ось... — кивнув мій друг, притримуючи сходи. — А ти ж у нас навчена всяким придворним па.
— Я колись їх розучувала? За стільки років мода змінилася, — реготнула я. — При дворі мода разів п’ять на тиждень мінялася.
— Так у нас не княжий бенкет, а випускний. Тут та сама мода, що й сто років тому. Набір стандартний, давно розучений, затверджений і грається з року в рік тими самими музикантами, — розреготався Лист. — Думаєш, майстер Онагу щороку мучитиметься і репертуар оновлюватиме?
Мда. І то вірно. Я згадала товстуна завгоспа і кивнула Листику. На святах у нас грав оркестр зачарованих інструментів, і накладене на них заклинання (стародавнє, але вірне) ніхто змінювати для моди не збирався. Ось так уже не один десяток років старі гуслі, баян, дудка і дві скрипки веселять молодь одними й тими ж мелодіями, що набили оскому.
- І що ти хочеш розучити?
— Щось нескладне, але ефектне, — замріяно зітхнув Листик. — Тут чи нескладне, чи ефектне, — засміялася я. - Давай почнемо з азів.
— Але так, щоби перед Улькою соромно не було.
- Не буде.
Говорити про те, що ми з Уляною вже місяць розучуємо мистецтво танцю, і особливих успіхів подруги я не помітила, не стала. Загалом, якщо дівчина потрапить до рук недосвідченого танцюриста, ефектне падіння та травми їм забезпечені. Тож підготую Листика, може, хоч польку проскакати зможуть без забитих місць.
- Пішли, розучимо польку, - зітхнула я, захоплюючи Листика геть із темної комори.
Танцювати я вміла. Навіть не так. Я не просто вміла, я бездоганно виконувала всі танцювальні па, вражаючи вчителі танців своїми здібностями. Майстер Окаріс, найнятий батьком для підготовки до мого першого балу, захоплювався моїми грацією та рухливістю, стверджуючи, що я найкраща з його учениць. На жаль, застосувати свій талант я так і не встигла (арешт батька стався раніше за дебют), а потім танцювати мені вже не хотілося. До балів я почала ставитися з прохолодою, бо вони нагадували мені про те, що трапилося напередодні мого першого балу, і святковий настрій випаровувався миттєво.
Але повернемося до наших баранів, точніше, алхіміків. А якщо ще точніше, то до конкретного алхіміка. Навчався Лист польці швидко, і через пару годин без проблем повторював усі рухи, які я показувала. Ми з другом жваво кружляли по залі лавки під схвальні оплески наших глядачів. Хміль і В’яз влаштувалися на дивані, призначеному для відвідувачів, Вільха підпирала одвірок кухонних дверей, диригуючи нашому танцю ложкою, майстер Болот стояв за прилавком, спершись на нього ліктями (простріл все ще мучив майстра). Каратай сидів на підвіконні, принагідно критикуючи то мене, то Листика. Вечір був наповнений спортивним азартом та беззлобним гумором.
З полькою Лист впорався «на ура», а ось вальс забуксував на корені. Як я не намагалася, але ноги друга безжально відтоптували мої ноги, в ритм друг не потрапляв, кружляли ми хаотично і без належної плавності. Я все ж таки намагалася слідувати фігурам танцю, але моє вміння тільки відтіняло незграбність Листа.
— Ой, Даня, — посміхнулася Вільха, — як ти крутишся. Тобі б сукню зі шлейфом... просто принцеса.
- Ага. І принца їй, з рівно вставленими ногами, — чмихнув Каратай. — Сево, що ти її з кута в куток тягаєш, як тюк? Це ж танець, а не не забіг.
— Взяли б і показали, — огризнувся Лист. — Показав би... якби були руки, — зітхнув птах.
— Просто практики в тебе немає, — усміхнувся Болот, з кульганням вибираючись з-за прилавка. — Але багато в чому Каратай має рацію.
Майстер акуратно підійшов до нашої пари, усунув хлопця і, взявши мене за талію, легенько пройшовся зі мною по колу. Хвора спина старого відреагувала тихим хрускотом та пронизливим болем, від якого майстра аж перекосило.
— Якось так, — зітхнув Болот, поправляючи хустку, намотану на поперек. — Якби тобі показати...
— Давайте я з Данкоою потанцюю, — почав Хміль.
— Ніжно обійнявши її під коліном, — обірвав сина В’яз.
— Ага, і сопучи їй у пупок, — додала Вільха. — Сиди вже. Танцюрист.
Дзвіночок над дверцятами тихо брязнув, і ми, як по команді, обернулися до того, хто увійшов. Моя робоча „привітна усмішка“ затухла, варто було побачити клієнта. Дорхе сліпуче посміхнувся всім навколо і рушив до прилавка.
— Моя повага, майстер Дорхе, — човгаючи до робочого місця, озвався майстер Болот.
— Добрий вечір, майстер Болот. Як ваше здоров’я? — кажучи це, дракон з цікавістю ковзав поглядом по Листу, що обіймав мене.
— Якщо стояти, то непогано, — зітхнув Болот. — А якщо сяду, то поки хтось не розігне, біда.
— Швець без чобіт, — розвів Дорхе руками. — А як же ваші мазі?
— Жодна мазь не допоможе, якщо застуджуватись щоразу в підвалі, — пробурчала Вільха. — І я його лаю, і Даня...
- Чим можу допомогти? — перериваючи тираду боровички, поцікавився Болот у дракона.
— А ось чув, що чай ви змішуєте чудовий, — усміхнувся Дорхе. - Ранковий. Бус мені всі вуха продзижчав.
- По чаю у нас Данна, - гордо пояснив майстер. - Це її власні рецепти.
- Правда? — дракон тепер розвернувся повністю до мене, спершись спиною на прилавок.
- Так, - тихо зізналася я, придушивши бажання прикритися від уїдливого погляду Листочком.
— Що ти до Листа прилипла, як до рідного, Данно? — гукнув мене В’яз. — Підійшла б, допомогла б майстру з вибором.
Мені вперше захотілося підсипати проносне В’язу. А ще й Дорхе в чай, щоб він до нашої крамниці і на відстань катапультного пострілу не підходив. Але боровик мав рацію. Тому, відліпившись від Листа, я почовгала до прилавка. На ешафот і те радісніші рушають. Помінялася з Болотом місцями і, розвернувшись до полиць за спиною, почала опитувати Дорхе:
- Вам той що бадьорить?
- Так.
— Можу запропонувати з коренем женьшеню чи ось, із листям омели, чи шлунковий.
— На ваш смак, — пролунало глузливе за моєю спиною. - Я йому довіряю. Значить чай - привід. ЧУДОВО!
— Тоді цей, — повернувшись, я жбурнула на прилавок першу- ліпшу банку, що попалася на очі.
Титанічним зусиллям волі придушивши бажання підсунути пакет із проносним.
- „Солодкий ранок“, - Дорхе з усмішкою прочитав напис на етикетці. - Як поетично. Ви романтична особа.
— Швидше, практична, — різко перебила я. — Чай під назвою „Збір загальнозміцнюючий на основі вишневого цвіту“ купують менш охоче.
— Значить, ранок у мене не буде солодким? — з сумом спитав дракон.
— Залежить тільки від вас, — обізвалась я з часткою єхидства.
- А як же крапельку магії? — вкрадливо поцікавився Дорхе.
І погляд такий прохаючий. Прям весь світовий смуток у бездонних фіолетових очах. Тільки усмішка нахабна-нахабна, і вся мармиза лукава до огиди. Угу. Була б Уля на моєму місці — розтанула б до калюжі. Але я річ інша, так що всі ці інкубські замашки мені, що прокаженому подорожник.
 — Я не маг, — занадто різко озвалася я. - Це все?
- Даня?! - обурилася Вільха. — Що це на тебе найшло? Майстер, чаю хочете?
Я мало не застогнала від розпачу. Дорхе перевів задумливий погляд з мого розгубленого обличчя на Вільху, що завмерла в дверях кухні.
— З величезним задоволенням, пані, — промовив дракон. — Про вашу випічку Бус мені теж розповідав.
Вільха зашарілася, як дівчина на сватанні, і помчала на кухню радувати „дорогого гостя“. Я приречено виповзла з-за прилавка і попрямувала до притихлого Листа.
— А в нас тут танцювальний вечір, — пояснив майстер Болот, який з  гримасою болю сідав за стіл. — Листочка навчаємо танцям.
- М? До балу готуєтесь? — серйозно довідався Дорхе, який кинувся допомагати майстру угнездитися на стільці.
- Так, - насторожено простягнув Лист.
- Угу. А до заліку вже підготувалися? – суворо уточнив дракон.
- Ам?... Майстер, я вивчу, - Листик навіть спробував прикритися мною від гнівного драконячого погляду, тільки моя куця тушка кволий щит. - Чесне слово! — Северине, ви до мене, як до дівчини на побачення ходите, а здати не можете, — зітхнув Дорхе. — Мені б більше сподобалося, якби ви танцювали з підручником. Хоча, згоден, танці цікавіші за „нав“ї раси“. Тим більше з такою партнеркою.
Лист знітився і з тугою подивився на мене. Я зітхнула і попленталася на кухню до Вільхи. І принесло ж цього змієокого... Весь вечір споганив.
— А який танець ви опановували? — допитувався дракон.
- Вальс, - з ненавистю та приреченістю відповів Лист.
— І що там складного? - щиро здивувався дракон. — Там майже математична точність та простенький ритм.
— А ви танцюєте, майстер? — Вільха на такій швидкості увірвалася до зали, що мало не знесла мене дорогою. — Може, покажете Листу?
Мені в руки сунули тацю з чашками і, штовхнувши в спину, погнали назад до столу. Я мовчки і якомога непомітніше почала сервірувати стіл, сподіваючись, що про мою персону благополучно забудуть. Даремно. Як виявилося, поганити вечір Дорхе лише почав.
— А то й правда, — добив мене майстер Болот. - Я хотів було з Данною повальсувати, а тут мій простріл спричинив опір. Виручіть?
У моїх руках затрясся чайник. Дуже обережно поставила його на стіл і, продовжуючи маскуватися під елемент інтер’єру, почала розставляти чашки.
— Якщо ви просите, то я не відмовлю, — хмикнув Дорхе. — Данно, приділіть мені трохи свого дорогоцінного часу?
Я рипнула зубами і обернулася до дракона. Сподіваюся, погляд у мене був убивчий! На жаль, моя картеч зрикошетила об невимовний спокій Дорхе, якому мої погляди були як з гусака вода.
— Заради друга, звичайно, — реготав дракон. — Виявіть свою горезвісну чуйність.
— Заради друзів чогось тільки не потерпиш, — мило посміхаючись, нахамила я. — Покажете мені свій танець? — хамство моє, на жаль, пропустили повз вуха. Ми з Листиком зобразили все те, що робили до приходу дракона. Листок кілька разів пройшовся по моїх ногах, я стійко витерпіла цей маневр. Мене, спотикаючись, покружляли за запропонованою траєкторією і на цьому страту було закінчено.
- Мда, - простягнув дракон. — Хімік із вас набагато кращий.
— Сам знаю, — похмуро відповів Лист.
— Тоді дивіться та запам’ятовуйте, — кивнув Дорхе і поманив мене пальцем. Довелося підійти до викладача та стати в позицію для танцю. Всі з цікавістю дивилися на нас, Лист відійшов до стіни і завмер, готовий слухати і запам’ятовувати. Мене почало відчутно бити нервове тремтіння. Дорхе... Дорхе насолоджувався ситуацією. Дракон відважив мені сповнений грації уклін, відповіла йому глибоким реверансом, після чого, схопившись за простягнуту руку, приготувалася до гіршого.
— Отже, — почав дракон, беручи мене за талію, — танець — це не просто набір рухів. Це проекція життєвої позиції, якщо хочете, — говорячи далі, дракон обережно підняв мою руку, стиснувши пальці. — Те, як партнер веде у танці, фактично демонструє його характер. Крок убік, і мене легко крутнули, як дзигу, змусивши спідниці з шерехом злетіти і опуститися. — Танець — це розмова, — тихо продовжував дракон, знову обіймаючи мене. — Це легкий флірт або пристрасне зізнання. Мене міцніше притиснули до себе і, швидко набираючи швидкість, закружляли у вальсі. - Ви вирішуєте, що сказати своїм танцем, - знову крутнувши мене, продовжив Дорхе. - Хочете захопити? Захоплюйте, — і мене знову вправно повернули до себе. — Завойовуйте, — ще один карколомний пірует. - Атакуйте. Тут все у ваших руках. Дайте жінці відчути вашу надійність, силу, спритність.
Мене легко підняли над підлогою, два кроки по колу і, як дитину, підкинули у повітря. Не високо, не сильно, але падаючи в руки Дорхе, я не змогла втриматися від посмішки. Спритний, змієня. Мене вже перестало трясти і невідворотно заганяло в жар. Дракон не дозволив собі жодного непристойного торкання, жодного зайвого руху, жодного косого погляду. Але весь цей танець знову нагадав мені те, що трапилося між нами в коридорах академії.
— Деколи під час танцю створюється пара на все життя. Адже танець як життя, у ньому теж все ґрунтується на довірі до партнера, — завершив свою лекцію дракон.
Ми завмерли у вихідній позиції, Дорхе галантно вклонився, я сіла в реверансі. В кімнаті повисла дзвінка тиша.
- Браво! — впадаючи в істеричну радість, заволала Вільха.
— Я так точно не зможу, — простогнав Лист.
- А ви тренуйтеся. Перемогу святкують наполегливі, — усміхнувся Дорхе.
І підморгнув. Мені... Гад! Я поспішила йти подалі від дракона. Так поспішно ретирувалася, що опинилася в коморі.
- Він тобі подобається? — спитала мене напівтемрява голосом Хміля. Я сліпо примружилася, намагаючись виявити з обрисів мішків і коробок фігуру того, хто говорив. Довелося визнати, що це практично неможливо, тож, стиснувши свій нашийний оберіг-накопичувач, пробубоніла найпростіше заклинання. У повітрі, тремтячи, погойдуючись і безперервно блимаючи, з’явився пульсар.
Маленький і жалюгідний, розміром зі світлячка, та неприємного гірчичного кольору. Мда. Не моє це, магічити, навіть якби мій амулет зарядили силою архімага, все створене під її дією було б настільки ж дохідним, як і ось це „щось“, що ширяє в повітрі. Хмілик голосно шморгнув носом. І ми з пульсаром рушили на звук. Боровичок знайшовся сидячим на мішку з мукою, похмурий, сутулий і з червоними від сліз очима.
- Хмелик, а що трапилося? - Заглядаючи боровичку в обличчя, спробувала з’ясувати я.
Хміль ще раз жалібно схлипнув і, розмазуючи соплі-сльози по рум’яному обличчі, глянув на мене спідлоба. Зітхнувши примостилася поруч із хлопцем на мішок. Мішок у відповідь на мій маневр пихнув, випустивши в повітря хмару білястого борошняного пилу. Вільха нас четвертує, якщо на місці злочину застане. Я, звичайно ж, знала про почуття боровичка, але, помічаючи бліднучо-червоніючого хлопця, старанно вдавала, що я закінчена ідіотка і знати нічого не знаю. Просто мені легше було прикинутися нерозумною, ніж добивати нещасного своєю відмовою. І ось час настав, сцена ревнощів по-боровичківськи, тиха, сором’язлива і малопомітна, зіграна. Завіса.
— Я ж бачу, як ти на цього дракона дивишся, як він на тебе дивиться, — зітхнув Хміль.
- Як? - Не втрималася я від запитання.
— Ти на нього з такою злобою дивишся, що зразу ясно, подобається.
— Я думала, мій погляд говорить про протилежне, — шокована вивертом логіки Хмеля пробубоніла я.
— Ти за злістю ховаєш страх, — зітхнув хлопчина. — Ви, люди, страху соромитеся, от і маскуєте його під різними видами. А якщо ти боїшся чогось, значить, з цим не можеш впоратися, значить, ти збентежена... А Дорхе...
- Що Дорхе? - Затамувавши подих уточнила я.
Хміль підняв голову і заглянув мені в очі. Рум’яний, кругловидий, з ореолом білих кучериків.
— Він очей з тебе не зводить. Коли ти не дивишся на нього, то й їсть очима. Моторошне видовище, якщо чесно.
— Сперечатися не буду, моторошне.
— Він гарний, — зітхнув Хміль. — Ви будете з ним гарною парою. Жаль, мені таким не стати.
- Хмелик, - я ласкаво стиснула долоню хлопця. — Та не потрібний мені цей змій. Чого ти?
- Я? Я боягуз і ганчірка, - ледь не ридаючи, заявив Хміль. — Ти ніколи такого не полюбиш...
Я мало не ляпнула, що міжрасові відносини в нашому випадку взагалі малоймовірні, але вирішила змовчати.
- Хміль, ну глянь на мене, - я навіть з мішка встала, крутнувшись перед хлопцем. Пульсар, шиплячи, йшов за мною. - Знайшов по кому сохнути.
— Ти навіть не уявляєш, яка ти.
- Яка? — засміялася я. — Руда та безсоромна. — Красива, чесна, розумна, добра...
- Ееєєе. Зав’язуй, Хмелик, — трухнула я головою.— Просто я в тебе перед носом верчуся, ось тобі так і здається. Знайдеш собі дівчину із боровичків.
— Другої такої, як ти, нема.
- А ти кращу знайдеш, - відмахнулась я.
Хмілик сповз із мішка і, підійшовши до мене впритул, довірливо задер голову.
— Ти мене тепер уникатимеш?
- Навіщо? - Запитала я, обіймаючи Хмеля. - Ми ж друзі.
- Ти дозволиш бути твоїм другом?
- Ти вже мій друг. А це звання вручається одноразово і носиться довічно, — я присіла навпочіпки і, стрепнувши боровичку волосся, цмокнула того в щоку. Хміль повис у мене на шиї, стиснувши в обіймах до хрускоту в кістках. Так, маленький, а сила ого-го. Я відповіла малюкові менш міцними, але не менш щирими обіймами. Сніп світла з прочинених дверей, висвітлив наші постаті, як акторів під час вистави. Дракон, що завмер на порозі, спантеличено ковзнув поглядом спочатку по мені, потім по Хмелю. Я нахабно глянула в змієві очі і демонстративно притиснула боровичка сильніше. Все ходить та ходить! Ходок! Ненавиджу!
— А я думаю, куди це ви зникли, Жваго, — притулившись плечем до одвірка, простяг дракон.
- А я думала, ви натанцювалися і пішли, - нахабно відповіла я.
— Там почався занудний диспут між майстром та Листом, тож я занудьгував.
— То йшли б додому.
— Проганяєш?
- Ні, - нарешті відлипнувши від Хмеля, пирхнула я. - Хочете - сидіть. А я спати.
І, принципово не дивлячись на Дорхе, пішла геть. У двері довелося протиснутись, бо дракон відійти не побажав. Нічого, я не горда, потерплю. Коли я майже прослизнула в коридор, мене безцеремонно притиснули спиною до одвірка.
— Поговори зі мною, — простогнав мені дракон.
- Про що? — нервово сіпнувши плечем, уточнила я.
- Про нас.
- Нас?
— Данно... — з тихим риком мене схопили за руки.
Цей не Хмелик, з ним у дурепу не пограєш.
— Пустіть дівчину, майстре! — тремтячим фальцетом гукнув боровичок, що залишився у темряві.
Отетеріли від цього ми всі. Я від несподіваної сміливості Хмеля. Дорхе? Дорхе, мабуть, про боровичка благополучно забув. Хміль, що вже пошкодував про свій необдуманий вчинок, застиг на місці, бліднучи, червоніючи і здригаючись по черзі. У мене в пам’яті чомусь сплив образ Ліня, що завис в повітрі, в руці у Дорхе. І одразу мені так незатишно стало.
- Що? — повільно повертаючись до боровичка, видавив дракон.
Незатишно бути мені одразу перестало. Стало страшно. Дорхе, стиснувши щелепи, вирячився на Хмеля, боровичок теж дивився на дракона, намагаючись не тремтіти. Якщо врахувати, що боягузтво для боровичків не порок і відвагу вони вважають цілковитою дурістю, то Хміль заслужив бурхливі овації. У навислій тиші мені чомусь почулися відлуння похоронного маршу.
— А вам не час у справах, юначе? - процідив дракон, і відлуння маршу посилилося.
- Я Данну з вами одну не залишу! — рішуче заявив мій півторааршинний друг. - Вона вас боїться.
Я знову отетеріла. Потім образилася. Потім... розгубилася. А потім... Та хто він такий? І не боюсь я його!
- Хмелик, ти мені чайку не завариш? — навмисне спокійно запитала я.
- Даня! — заперечив Хміль.
Дорхе глузливо хмикнув, відступив убік і махнув Хмелю на знак запрошення вийти у двері. Боровичок розгублено глянув на мене, отримав підбадьорливе моє підморгування і понуро поплентався геть. Двері грюкнули, залишивши мене наодинці з Дорхе. Тільки світло мого чахлого пульсара давало відчуття якоїсь підтримки. Я нервувала, тому пульсар почав блимати і плюватися іскрами. Дорхе зміряв це творіння моєї аури скептичним поглядом, пульсар відповів йому найпотужнішим плювком іскор, видавши тим самим моє підвищене хвилювання. Дракон, так само дивлячись на пульсар, клацнув пальцями, і навколо його фігури закружляв сніп червоних іскор, схожих на ті, що вилітають з багаття. Іскри повільно розвіялися по кімнаті, зависнувши в повітрі, мов маленькі червоні зірки. Красиво. Комору залило червоним примарним світлом. Якщо мені до цього було не по собі, то зараз стало дуже моторошно. Мовчки відкликала свій пульсар, який на тлі цієї пишноти виглядав відверто нікчемним, і дивилася в підлогу.
— Данно, ви довго збираєтесь від мене бігати? - подав голос дракон.
— Скільки буде потрібно, — тихо зізналася я.
- Данна. Чим я вас так зачепив? — все ще навмисне спокійно зажадав відповіді Дорхе.
Мені знову почулися звуки похоронного маршу. На мою честь.
- Про що ви хотіли говорити? - Роздивляючись потерті дошки підлоги, спитала я. — Подивися на мене, — тихо й без особливої надій попросив дракон.
Не дуже охоче глянула на співрозмовника. Стояв він прямо, склавши руки на грудях, вперши в мене свої сяючі в напівтемряві очі. Червоні вогники танцювали на його обличчі, роблячи хижими і без того різкі риси дракона. Волосся відливало аметистом, перегукуючись з глибоким відтінком фіолетових очей, що особливо жахливо виглядали на блідому обличчі.
Зараз Дорхе найменше був схожий на людину, це лякало. А ще лякав цей хижий блиск у його очах і прихована лють у застиглій позі. І чомусь зараз мені знову згадався притулок та директор. Він також так дивився на нас, вибираючи нову жертву для виходу своєї люті.
- Боїшся?
— Ні, — збрехала я, дивлячись у фіолетові очі. — Ви за цим Хмеля вигнали? Запитати, чи я боюся?
— Я багато чого хотів би спитати. Багато чого сказати... але бачу, ти все одно не почуєш,— так само стримано промовив дракон.
І у кожному слові гнів.
— Ви засуджує мене за це? - намагаючись не заїкатися, видавила я.
— Я прошу просто дати мені шанс довести, — повільно звіріючи, гаркнув дракон.
Мені стало дуже не по собі. Ну чого він до мене причепився? Ну знайшов би собі когось для розваги. У місті, я впевнена, знайдеться чимало дівчат, які прагнуть стрибнути в ліжко дракона. Ну, не потрібні мені такі забіги, я просто хочу спокою! А ще мене лякала лють у його погляді, злий тон, рішучий погляд. Нині дракон мене лякав як ніколи.
- А якщо я не хочу? - тихо і не дуже впевнено спитала я.
— Я так упав у твоїх очах? Чи вважаєш мене негідним твоєї уваги? — крізь зуби прошипів змій.
Як страшно, але якщо зараз відсіч не дам, він же не заспокоїться.
— Просто не хочу, — намагаючись не заплющувати очі від страху, пропищала я. - І закінчимо про це.
У мене склалося відчуття, що він мене вдарить. Так у нього зараз блиснули очі і обличчя таке стало, що сумнівів майже не залишилося. Я зробила крок назад, несвідомий, полохливий, навіяний страхами минулого. Дракон нервово підняв руку, відкидаючи волосся з обличчя. Просто помах руки, але мені в цьому русі здався замах для удару. Так часто бувало у притулку, варто було сказати щось не те — і у відповідь отримувала удар лінійкою по руці чи дзвінкий ляпас. Розумом я розуміла, що цей жест не несе небезпеки і мені нічого не загрожує, але рефлекси виявилися сильнішими, і, підкоряючись давно забутому досвіду, я заслонила обличчя руками, захищаючись від удару. Спогади, може, й притупилися, а рефлекси лишилися. Як часто я ось так затулялася в момент припадків гніву у наставниць.
- Данно? — Дорхе завмер на місці, злякано дивлячись на мене.
Я випросталась, зображуючи холоднокровність, і, вимучено посміхнувшись, глянула на Дорхе.
- Що?
— Данно... — у дракона сіпнулася щока і за мить він схопив мене за плечі. - Він вас б’є?
Дорхе довелося нахилитися, щоб заглянути в моє збентежене обличчя.
- Хто? - Розгублено уточнила я. - Болот! Я його вб’ю! — погляд Дорхе підтверджував його наміри.
- Що? - я зірвалася на писк. - Майстер? Та він мухи не скривдить.
- Тоді хто? — тепер мене ще й підняли до рівня обличчя дракона. — Хто вас б’є? Скажіть, не бійтеся.
- Ніхто мене не б’є! — роздратовано озвалася я, бовтаючи ногами в повітрі. - Поставте мене на місце. Будь ласка.
Поставив. Відійшов. Завмер, схрестивши руки на грудях. Мабуть, відпускати мене ніхто не збирається.
— Я чекаю, Данно, — голос спокійний, навіть лагідний.
— Чого чекаєте? - Невинно уточнила я.
- Вас били? Хто? Подібний жест свідчить про багаторазово перенесені побої!
— Ви вже вибачте, майстре, але ви не жрець, не друг, не родич, і виливати вам свою душу я не маю наміру, — так, я зла. А ось не треба було мене доводити. — Це тільки моя справа, і я сама зі своєю справою розберуся.
— Я не хотів вас налякати, Данно, — Дорхе таки підійшов. — Або образити.
— Нічого, я не уразлива, — спробувала посміхнутися я. — І не полохлива.
— У цьому причина твоєї відмови? — схиляючись наді мною, спитав дракон. — Я налякав тебе своїм зізнанням?
Обговорювати своє минуле та винесені з нього психологічні травми я не збиралася. Як, втім, і зганьблені надії деяких надміру зухвалих драконів.
— Визнаю, можливо, я був надто різкий. У чомусь поспішив, — дивлячись на мене згори донизу, повідомив Дорхе. — Але відступати я не маю наміру.
Вже хто б сумнівався. Для цього індивіда з розряду ящерів чужа думка взагалі малоцікава річ. Самець. Гад. Ненавиджу! Самолюбна і нахабна зміюка!
— Моя думка не береться до уваги? — в’їдливо уточнила я, пощулившись під цим поглядом.
- Твоя думка? — глузливо процідив дракон. — Вона породження нав’язаних стереотипів та невірних висновків.
— Так-так, я пам’ятаю про непорозуміння.
— А ще страх... — усміхнувся дракон. — Жахаю тебе не я, лякають тебе твої ж почуття.
- Як вам завгодно, - смиренно погодилася я. - Я тоді піду?
Стриманий кивок у бік дверей. Я зробила маневр обходу викладача і збиралася рушити до виходу, але мене ривком зупинили, впритул наблизивши до дракона, що схилився.
— Віриш ти в це чи ні, але мені ти небайдужа, — Дорхе був дуже близько, ледь не торкаючись губ мого вуха. — А я небайдужий тобі. І ти незабаром зрозумієш це сама... Тебе тягне до мене, і коли страх відступить, ти сама прийдеш. Я почекаю. Я вмію чекати… Данна.
Сенс слів я зараз розуміла важко. А від близькості дракона кинуло в тремтіння і жар. Бажання втекти подалі стало всеосяжним. Двері тихо рипнули, виявляючи нам низькорослу постать Хмеля. Фігуру доповнював Каратай, згорблено застиглий на плечі боровичка. Ніколи ще я не була така рада появі ворона.
— Я тобі чай заварив, — дзвінко заявив Хміль, — матінка цікавиться, де ви поділися.
- Ми розмовляємо, - відпускаючи мене, зло процідив дракон.
— На світлі розмовляти не навчений? — прорипів ворон.
- Вам щось не подобається? — з убивчим спокоєм запитав Дорхе.
— Мені ти не подобаєшся, — пирхнув ворон.
— Не вам одному, — знизав плечима дракон. - І?
- І? — здійнявся Каратай. — Досить за дівкою ходити! Пристав сильніше багна до підошви .
— А ви ревнуєте? — піднявши брову, уточнив Дорхе. Каратай подавився лайкою, а я під шумок шмигнула на сходи і рвонула до себе.
— Облиш дівчинку, змій, — втомлено попросив ворон. - Їй і так дісталося. Не мороч їй голову.
— Що ти їй про мене наплів, старий? — зло, але без крику озвався дракон.
- А нічого. Ти сам легко впорався, — реготав Каратай. — Ходок...
— Що ти знаєш про мене?
— У вас знаєш одного, то знаєш усіх.
- Впевнений? — уже з глузуванням перепитав дракон.
- Так! Залиш Данну.
— Не можу, — тихо і з якимось болем у голосі обізвався дракон. - І не хочу.
Далі слухати було вже несила і я поспішила шльопнутися в своє ліжко. І навіть явище нічних кошмарів мене вже не лякало. Ось навіщо мені все це, га? Наче я не знаю, чим усе скінчиться. Відстав би він від мене... Ніч я провела в роздумах на тему „як мені бути“. Відповідь відмовилася приходити у темряві ночі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше