Крилата. Боячись польоту

Глава 24

Вранці я спустилася до сніданку мовчки. З німим докором у погляді пройшла до столу, зло свердлила очима боровиків, узяла з вазочки бублик і, наплювавши на наявність у меню вареників, сметани та величезної бадді компоту, зібралася гордо відійти до кабінету майстра Болота. Ось зароблю собі гастрит усім на зло, нехай їх потім моя примара дошкуляє. Ну нічого, шлях боротьби за повагу тернистий і звивистий. Я тут влада чи хто?
— Даня, а ну жваво за стіл, — покликала Вільха, яка зовсім не засоромилася зради. — Бач, голодування вона оголосила!
Зважаючи на все, для своїх підлеглих я „або хто“. З ще більш звірячим обличчям я обернулася до столу. У Вільхи обличчя було не менш звірячим і якось увесь мій запал повільно згас. Не можу я так з рідними собачитися. Хочеться дуже, але як почну, так одразу й перестаю. З майстром не змогла жодного разу посваритися. Тепер ось з Вільхою сперечатись язик не повернеться. Ех, не бути мені лідером цієї родини. Лідер тут той, у кого черпак і доступ до продуктів. А ще голодні спазми, і запах цей, від якого темніє в очах.
У боротьбі гордості та голоду виграв голод. І хто казав би, що основний інстинкт — інстинкт розмноження? Коли їсти хочеш, на все начхати. Мовчки повернула бублик до його побратимів і, сівши за стіл, почала вминати поданий сніданок. Ну це я, але ж є ті, кому тільки дай привід для бійки.
— А чого це ви слухаєте змія? — проскрипів Каратай, розпушуючи пір’я. — Чого це він тут командує?
— З того, що він досвідченіший, він про Данну дбає, — спокійно накладаючи собі добавки, пояснив наш небагатослівний В’яз. — Ви ж із Данкою порозумітися не можете.
- Я? — Каратай із вереску перейшов на писк.
- Ви, - кивнув В’яз. — Дівчина одна нічним містом бігає. До чоловіка неодруженого в гості навідується.
Розмова почала мене втомлювати. Мало мені було параної Каратая, ще й В’яз тепер причепився. Вивернула на вареники половину горщика сметани і почала заїдати тугу-печулюшку. Жую, думаю, на двері в лавку поглядаю.
— То Болот сюди зміюку цю принадив! — наїжачився ворон. — Я йому тисячу разів казав.
— Ви майстра Дорхе не чіпайте, — сказала Вільга. — Він і Болоту помагав. І про Данночку дбає. Та ми йому все в ноги повинні кланятися.
- Ага, я твій уклінний стан помітив! - гаркнув ворон. — Зовсім розуму позбулася від драконових чар! Зрадниця!
- Я зрадниця? — обурилася Вільха, хапаючись за ложку.
Зважаючи на все, Каратая чекало роз“яснення на тему „хто тут головний, а хто тут нахабна ворона“. Непомітно для інших забрала зі столу ніж. Так, про всяк випадок. За вікном з’явився порятунок для моїх вух та життя Каратая. Тремкнув дзвіночок.
— Добрий день, — повідомив порятунок голосом Северина Листа.
Скандал блискавично загас і Каратай знову уникнув долі бути обскупаним і звареним.
— Севочко, здравствуй, рідненький, — розквітаючи, як маків цвіт, проспівала Вільха. - Сідай їсти.
— Я їв, тітко Вільха, — відмахнувся Сева, але за стіл поряд зі мною вмостився. — Поїв він, — хмикнула боровичка, накладаючи Севі вареників у тарілку. — Охляв так, що одні глазюки залишилися.
Сева повернувся до мене з німим проханням врятувати його від насильницького годування. Я мовчки засунула до рота ложку зі сметаною і розвела руками. Мовляв, „я тут права голосу не маю, сама боюся слово казати“.
- А давайте чай у кабінеті поп’ємо, - пошепки попросив Каратай, бочком підібравши до мене.
Сева зиркнув на страшну гору вареників у своїй мисці і теж з тугою глянув на мене. Так, там їжі на полк солдатів і ще жебракам у дорозі залишиться. Я важко зітхнула і глянула на войовничу берегиню Вільху, яка увірувала в свою місію. Без бою нас не відпустять. Але нас багато і ми сповнені рішучості.
— Тож куди це? - Уточнив у мене Сева з тацею в руках.
— На стіл став, я спиртовку запалю, — запропонувала я, зачиняючи ногою двері до кабінету.
У руках у мене теж була таця. Від Вільхи ми таки відбилися. Але якої праці нам це коштувало, і скільки нам із собою для чаювання було видано і навантажено, що їй-Богу, краще б варениками відбулися.
— Дідько дери Вільху з її турботою, — озвався Каратай, що сидів на моєму плечі. - У неї стрес, - нагадала я ворону.
— У мене стрес від її стресу, — огризнувся ворон.
— Потрібно бути мудрішим, — реготнув Сева, шльопнувшись у крісло майстра. — Тобі треба, ти й будь, — пирхнув Каратай. - Гей, ти куди вмостився?
Я махнула другу рукою, дозволяючи лишитись на місці, а то Сева спробував звільнити крісло. Сева ще трохи поялозив на сидінні і, зсунувши убік тацю, присунув до себе чорнильницю.
— Ну, де кабальна угода, яку я маю підписати? — складаючи руки на столі, як школяр, запитав Лист.
Я посміхнулася другу і, взявши собі стілець, присіла поряд.
— У столі, верхній ящик, — підказала я Севі, — прочитай і розпишись.
Сева кивнув, вийняв із скриньки списаний моїм найкрасивішим почерком аркуш паперу, дістав зі своєї сумки свиток, перев’язаний червоною стрічкою, розгорнув і заходився вписувати до укладеного договору номер своєї ліцензії та диплома.
- А прочитати? - Уточнила з посмішкою я.
— Тихо, Даню, — обірвав мене Каратай, — Хай пише. Я ж казав, що треба довічне рабство вписати.
Я беззлобно замахнулася на ворона пером, Каратай вдав, що злякався, і перебіг на інший бік столу. А я встала, поставила грітись на спиртовку чайник для святкування угоди. Майстер часто в кабінеті чай пив, от і спиртівкою обзавівся, бо бігай серед ночі з чайником на кухню. Майстер заощаджував сили для розумового процесу. Ех, пусто тут без нього, все не те й усе не так.
- Все, - повідомив Сева. — Відтепер я твій вірний раб, а за сумісництвом і штатний алхімік.
- Дякую, Сева, - зітхнула я, знову сідаючи на свій стілець.
— Спасибі на хліб не намажаєш, — підморгнув мені лукавий алхімік.
- Ти на „намажеш“ спочатку зароби, - відгукнувся стеживший за дотриманням усіх формальностей Каратай.
— Я тобі повидлом хліб намажу, — посміхнулася я другові.
— Ось одразу видно, хто тут дбає про кадри, — радісно сповістив Сева.
- Ти ще підпис не поставив, „кадр“, - нагадав наш пернатий буркотун.
Листочок розмашисто намалював на листку свою фірмову закарючку. Я подякувала другу бутербродом з повидлом.
— Ласкаво просимо до штату, — обізвався ворон.
З сьогоднішнього дня пост фармацевта у нашій лавці було передано Северину Листу. Вибачте, майстру Северину Листу. Адже отримання мною у спадок лавки майстра Болота ще не давало права на виготовлення зілля та продажу медикаментів. Для продовження роботи нам був потрібний дипломований спеціаліст. І він у нас тепер був. І нехай у дипломній роботі у Листика йшлося про вибухові речовини та їх застосування, значення мало наявність ліцензії на ведення практики.
Тож перед законом ми були чисті. Залишилося мені оформити на Каратая довіреність на ведення справ, оскільки, не отримавши диплом, а з ним і ліцензію, я вести справи в крамниці не мала права. Але це в майбутньому, а поки що ми хоча б вирішили питання з провідним алхіміком.
- Як ти взагалі? — відклавши перо, поцікавився у мене Листок.
— Нормально. Справ багато, страждати ніколи, — знизала я плечима, складаючи папери в папку.
Ще заповнимо їх у нотаріуса, і можна буде збиратися до столиці.
- Спиш нормально? — Сева, мабуть, серйозно стурбувався моїм здоров’ям.
— Сева, я вже доросла дівчинка. Я впораюся, — заспокоїла я друга.
— Тільки реве щоночі, як білуга, — втрутився, як завжди не доречно, Каратай. — І кошмари її замучили.
- Майстер, а ви Вільху на кухні відвідати не бажаєте?
- Ні. Ковбаса тут, — пояснив ворон і стягнув із тарілки шматочок ковбаси, поданої для бутербродів.
Мстиво відсунула блюдо від ворона і перемістила ближче до Севи. Каратай хмикнув і перебіг слідом за блюдом. Тремкнув дзвіночок унизу. Почувся перестук каблучків по сходах і в кабінет, де ми укладали угоду століття, увірвалася Уля. В руках у подруги був величезний пакет із фірмовим тавром пана Римке. По кімнаті поплив аромат здоби, бутерброди були забуті, шлунковий сік почав вироблятися у потрійній дозі.
— А ось і я, — повідомила очевидний факт Уля. — І Данчині улюблені булочки з корицею.
Пакет шльопнувся на стіл, ковбаса була прибрана з очей геть.
— І ще ось, — Улька порилась у сумці і вручила мені зв’язку стрічок та яскраве намисто.
- Для підняття настрою.
- Дякую, - щиро подякувала я подругі.
Ось такі дрібниці Улька тягала мені з дня похорону майстра Болота. То мережива, то сережки, то шпильку для волосся. Копійчані дрібнички, але для мене вони були дорожчі за золоті, адже так подруга піклувалась про мене і бажала підбадьорити. Я майже ніколи не залишалася сама, то Лист приносив книги і ми готувалися до поїздки до столиці, то Улька, як сорока на хвості, приносила зібрані плітки. Від розчулення я ледве стримала сльози. Як добре, коли є близькі поряд. З ними навіть біда не здається такою вже чорною та безпросвітною. З роздумів висмикнув свист чайника, який сповістив про закипання води.
— Та тут ще й цукерки! — засунув зухвалий дзьоб у пакет, сповістив Каратай.
— А це молодший Римке поклав. Безкоштовно, — розкладаючи булочки на блюдо, просвітила Уля. — Тут кожен норовить Данні передачу сунути, варто заїкнутись, куди я йду.
Чай був розлитий, булочки поділені між усіма присутніми, цукерки були віддані нам з Улькою на поталу. Життя потихеньку налагоджувалося. Каратай, усвідомивши, що запаси ковбаси та сиру вичерпалися, втратив інтерес до спілкування з молодим поколінням та пішов добувати хліб насущний серед запасів Вільхи.
— А що ж тут учора за скандал був? — облизуючи забруднені в цукровій пудрі пальці, уточнив Лист.
- Коли? - вирішила я прикинутися дурною.
— Кинь, Даню, — хихикнула Уля. — Як ти верещала, а потім з дому вискочив злий Дорхе, бачив увесь квартал.
Ой. Я навіть сказала б, ай-яй-яй. Я ж думала, він морок наклав або заклинання, що гасить шум. А він, сволота, тільки замкнув. Ось я зганьбилась!
— Нічого, за кілька днів втомляться кістки мити і забудуть, — заспокоїв мене Лист.
Я, втративши апетит, відклала цукерку назад на тарілку. Звичайно, Уляні совість, як і Каратая, не дошкуляє, і подруга стягнула залишену без нагляду насолоду.
— Давай викладай, — заклавши зчеплені руки за голову, зажадав Лист.
— Сволота він, — буркнула я.
— Це я й без тебе знаю, — погодився Листик. — Чого він хотів від тебе?
— Щоб я сиділа вдома і не лізла в розслідування смерті майстра, — пояснила я. Лист невдоволено скривився, поправив окуляри і з явною складністтю додав:
— Я в цьому згоден з Дорхе, — і помовчавши, наче сам собі видав: — Сам у шоці, що таке сказав.
— А чим ти хотіла допомогти? — озвалася Уля, яка вловила суть розмови.
Я коротко переказала друзям все, що ми з драконом дізналися за період нашого коротенького розслідування. Не забула розповісти про план, який так розлютив дракона, про те, що мені розповіли духи-охоронці.
— План логічний, — підсумував Лист. — Але все одно, я згоден із Дорхе. Не лізь. Самі розберуться.
— Не скажи, — похитала головою Уля. — З драконом, Бусом, з тим самим Кінаром говорять не так, як із нами. Їх побоюються та багато чого не домовляють. А ось з Данкою можуть і побалакати. Вона ж своя.
— Ще одна, що мріє бути оспіваною у поминальній промові, — підсумував Лист, зло дивлячись на Улю.
Допивши чай, я з друзями розпрощалася. Сева пішов залагоджувати свої справи з паперами, Улька наводив лад у кімнаті. Вільха та В’яз спорядилися у похід на ринок. Каратай після всієї з’їденої ковбаси і булок пішов відсипатися до кабінету. Хміль потопав копати хробаків для риболовлі. Залишилася я, самотньо сивши за стійкою вписуючи в журнал зроблені клієнтами замовлення. Просто при самому візиті клієнта я все в записник записую, а вже потім докладно і акуратно переписую в журнал, із зазначенням дати та імені клієнта.
Так завжди легше перевірити, що людина пила, від чого лікувалась, допомогло чи не допомогло зілля. Потім я відверто засумувала і, щоб не сидіти без діла, вирішила ще раз перечитати ту книгу, що так незрозуміло списав майстер Болот. Фоліант у сірій шкірі так само лежав на столі і, підхопивши його під пахву, я вже зібралася вийти з кабінету. Каратай мирно сопів на підвіконні, пригрівшись у плямі сонячних променів. Смішний такий, з розпластаними крилами і скуйовдженим пір’ям. Такий самий старий, тільки пернатий. Вони з Болотом були дуже схожі за звичками, обоє любили тепло, спокій та книги.
Книжка! Я полізла в кишеню сукні, добре, що на мені вчорашня було, а в ній взятий у бібліотеці листок. Тихенько, щоб не розбудити Каратая, назвала номер книги. Тиша.
Справа в тому, що книги з академічної бібліотеки зачаровані, і, щоб їх не шукати, потрібно лише назвати кодовий номер, і книга сама до вас прилетить. Тільки номери знають духи та майстер-бібліотекар, а студентам не кажуть. Адже нам дай волю, ми книжки по всьому залу бібліотеки ганятимемо. Тож нам уготована доля шукати книжки на книжкових полицях. А от духи у своєму відділі порожні місця на полицях знаходять, номери переписують. А потім по них книжку у залі шукають.
У кабінеті книжки не було. Що ж, то майстер її вже відніс. Шкода. І, обережно прикривши двері, я повернулася на свій пост, поєднувати роботу та цікавість. Сиджу, верчу книжку, над рунами звивинами порипую.
— Привіт, — пролунало над вухом.
Я й не підозрювала, що можна підстрибувати сидячи. Це складно фізично зробити. Але почувши це потойбічне „привіт“, я з диким вереском не тільки на лікоть підлетіла над стільцем, а й, змістившись, з тим самим вереском звалилася на підлогу, притискаючи руку до грудей, де було готове розірватися серце.
— На мою думку, треба було у двері вплисти, — задумливо підсумував інший голос.
— Так, живі, вони нервові, — відповів йому інший.
Наді мною, що лежала майже непритомна на підлозі, схилилися дві хмари, що повільно трансформувалися в Федота і Касьяна.
— Вам що, в колективі нового післясмерття не вистачає? — тремтячим голосом уточнила я. — Я ж трохи з переляка духу не випустила.
— Вибач, — зітхнув Касьян.
- Даня! — загорлав зверху Каратай.— Ти там жива? Шафи цілі?
— Жива, ціла, — відзвітувала я майстру. - Шафи на місці.
Крохтячи, піднялася з підлоги. На тремтячих ногах рушила до нашого столика та лавочок. Слідом сумно пливли примари.
— Уф... Аж занудило, — зізналася я, наливаючи собі води з графина. — А чого ви тут?
— Прокіп прислав, — зітхнув Касьян, зависаючи наді мною.
— Книжки у сховку немає, — підсумувала я.
— Ні, — кивнув Касьян.
Федот же, дбайливо, щоб не зачинилася, приніс з прилавка книжку і поклав переді мною.
— І в нас немає, — зітхнула я і, вдячно посміхнувшись, кивнула Федоту. - Дякую. Примари повздихали. Я теж замислилась. А потім невгамовний Касьян сказав: — Хто це таке створив? Ти? — і тицьнув пальцем у списані аркуші книги.
- Ні. Майстер Болот, - пояснила я. - Він так думав. Ось ідея спала на думку, він її так записав.
— Це про вбитих магів? — забувши про свою справу, почав розпитувати Касьян. - Так. Чи то шифр, чи то просто каляки, — зітхнула я. — Руни як руни,
— вивчаючи написи, промовив Касьян. — Смерть, життя… народження.
— Переродження чи зцілення, — сказав Федот.
Примара, на відміну від Касьяна, не висіла поряд зі мною, а плавала по залі, вивчаючи обстановку. Особливо примару зацікавили полиці з баночками та флягами. Звідти Федот своїм висновком і поділився.
- В сенсі? — в один голос озвалися я і Касьян.
— У сенсі це можна трактувати і так, — підпливаючи ближче, пояснив Федот. — Ці руни разом можна прочитати, як переродження. Розумієш? - і привид вказав на руни „Смерть“ та „Народження“. — А якщо „смерть“ та „життя“ читати, то як зцілення. Це якщо справді шифр.
Я вилаялася. Ось ніколи слів з лексикону Каратая не вживала, а тут прямо не втрималася. Привиди докірливо дивилися на мене. Почервоніла, зніяковіла.
— І що це означає? - Протягнув Касьян, розгортаючи книгу до себе.
— Давайте думати, виходячи з того, що тут написано, — я тицьнула пальцем у написане в книзі. — І з того, що майстер узяв у бібліотеці книгу з цілительства. — Яка зникла, — нагадав Федот.
- Мда... І що ми отримуємо? — задумливо промовила я.
— Загадку, — так само задумливо промовив Касьян.
— Що ми знаємо про цілителів загалом та про їхні здібності зокрема? - продовжувала я міркувати у слух. — І що такого в них є, що майстер напружився?
Ось у мене подруга з цілителів, а я про них майже нічого не знаю. Ось я вже капелюх!
- Здатність до зцілення, - пояснив Федот, що „ожив“.
- Це так. Щось ще має бути. У них особлива магія, — продовжувала я ритися в запорошених засіках своєї пам’яті. — У мене подруга каже, що у них навіть напрям сили інший, зовні... Магія життя у них. Ось. І що нам із цього?
— Це полярна здатність до некромантії, — додав Федот.
Ми з Касьяном подивилися на духа.
— Поясни мені, як невченому? - вимовив Касьян.
— Я теж не знаю. Я не маг, — залізла в розмову я.
— Ну, некроманти — це прямі маги смерті, — промимрив Федот. — А маги життя...
— Цілителі, — кивнула я. - І?
- Ось. По суті, це сили, що взаємодоповнюють одна одну, — продовжив Федот. — А разом, це фактично спіраль нескінченності. Тільки в одному тілі ці дві сили не вміщуються.
- А Каріс ким був? - Вирішила навіщось уточнити я.
— Некромантом, — теж насторожено промовив Федот.
— Він у цілителі! — вигукнула я, грюкнувши по столу долонями.
- Хто? - не зрозуміли духи.
- Каріс. Це він. Він живий і продовжує вбивати. - заволала я.
— Даня, тебе там знову ріжуть? — невдоволено гаркнув зверху Каратай.
- Мовчу!
- Я чую тут, як ти там мовчиш! - скандалив на всю горлянку ворон.
- Все. Я мовчу, — озвалася я і пошепки пояснила духам. - Каріс якимось чином знайшов нове тіло. Він...
Дзеленькнув дзвіночок. Ми втрьох, як захоплені на гарячому злочинці, відсахнулися від книги, як від трупа вбитого.
— Добрий день, майстер Ждан, — пискнула я.
- О, як у вас весело, - усміхнувся чоловік, оглядаючи моїх примарних гостей. — А я зайшов довідатися, як ти. Впала вчора так.
- Все добре. Дякую. Чаю? - І я встала з-за столу.
— Мабуть... а що тут у вас? — і Ждан потягнув книгу майстра.
— Так, дрібниця, — озвався Федот і зачинив книгу.
Касьян якось задумливо похитався у повітрі, а потім підплив до мене.
— Слухай, ми поки що до бібліотеки повернемося, — прошепотів дух. - Книжки підберемо. А ти закінчиш, приходь.
- Дякую, - зраділа я. - Я швиденько.
- Це тобі дякую. Я почуваюсь знову живим! — усміхнувся Касьян і поплив до Федота.
Федот же продовжував зависати біля столу де сидів Ждан. Задумливий такий, насуплений (Федот). До нього підплив Касьян і Федот, відклавши утримувану книгу, виплив із приятелем з крамниці.
— Дивні хлопці, — кивнув на духів Ждан.
— Корисні, — віддаляючись на кухню, озвалася я. — Вам чай який?
- Липовий! — почувся голос Ждана за спиною.
Майстер зайшов слідом за мною на кухню і тепер стояв у дверях, притулившись до одвірка плечем.
— Клен казав, ти заходила, — сказав Ждан, який стежив за моїми діями.
- Так. З майстром Дорхе, — я замислилась, відсипаючи чай у чашки. — Але це вже не є актуальним. Я багато чого дізналася. Але дякую, що зайшли.
— І що нового ти дізналася? - Уточнив майстер.
- Ем. Це тільки домисли, — ухильно озвалася я.
Неприємно було стояти спиною до гостя, відчуваючи його погляд. Неприємно та чомусь страшно.
— Домисли ведуть до висновків, — почулося зовсім близько. Над вухом. - А ти дуже розумна дівчинка. І надто діяльна. Ти ж докопаєшся...
Мені якось погано стало. І я різко обернулася до чоловіка, мало не уткнувшись йому в груди носом.
- Майстер?
— Мені шкода... Дуже шкода, — сумно промовив Ждан і схопив мене за горло. Я захрипіла і з жахом зрозуміла, що ноги повільно відриваються від землі, а світ починає пливти перед очима. — І цей дракон, всі карти сплутав. Я ж міг втекти, міг піти, і ви жили б далі, — говорив Ждан, повільно мене вбиваючи. — Але ні, вам треба дізнатися, хто? Навіщо? А вищий сенс вам байдужий.
— Кехі, — сказала я.
Бо більше ні на що не здатна була.
-Ти дуже схожа на Болота. - мовив Ждан, - Розсіяна на вигляд, так що і значення не надаєш, але потім у вас обов’язково просвітлення відбувається і факти в мозку самі собою на повну картинку вишиковуються. Ти вже зрозуміла? Я правий?
Кивнула. А чого мовчати? Я вмираю, між іншим.
— А потім і дійшло б, у чиєму я тілі... Чи вже дійшло... Шкода. Не хотів тебе вбивати, але треба... На жаль.
 Ждан сумно усміхнувся і... дзвінкий „бамц“ ознаменував втрату майстром свідомості. Його кремезне тіло повалилося на підлогу, відкривши Хмеля, що стояв за його спиною, з лопатою. У дверях завис стривожений Касьян.
- Хмелик! — падаючи навколішки, прохрипіла я.
- Жива? — відкидаючи лопату, Хміль кинувся до мене. - Даня?
— Жива, — хрипким шепотом повідомила я, підводячись з колін. - Хмелік, ти мій герой.
Встала, хитаючись, переступила Ждана, що лежав у відключенні, і вдячно обняла боровичка.
— Люди, я не хотів би заважати... — Касьян якось дивно глянув на нас і тицьнув кудись убік.
Тихий хрип за спиною мені одразу не сподобався. Знайомі скрегіт і невимовна аура смерті лише підтвердили підозри, що повертатися не варто. Варто бігти без оглядки.
— Тікаємо! - Запропонував Хміль. Він, на відміну від мене все побачив.
І ми рвонули геть із кухні, на ходу пройшовши наскрізь Касьяна, який застиг у дверях і захоплено дивився на те, що гналося за нами. Так, йому можна, він уже помер. Ми на повному ходу вискочили з кухні, а в двері лавки на ще більшій швидкості увірвався Дорхе. Злий, розпатланий і з мерехтливою сіткою в руці. За драконом стояли стражники на чолі з Бусом та Озим із такою ж мережею.
Трохи осторонь, через вітрину, на те, що відбувалося в лавці, дивився Федот, сумно тремтячи в повітрі. Дорхе на ходу тицьнув пальцем у бік прилавка і, я так зрозуміла, цим жестом запропонував мені закритися в підвалі. Не стала сперечатися і рвонула за прилавок, щойно вискочила з кухні, потягнувши за собою Хмеля. У підвал не полізла, там нічого не чути.
Все відбувалося дуже швидко. А з укриття видно нічого не було, зате дуже добре було чути злий рик Каріса і насмішкувате від Дорхе:
— Майстер Каріс, яка зустріч, — зі щирою радістю промовив дракон. - Радий. Безмірно радий.
— Ти... — тихий шелест.
— Складно з цим сперечатися, — озвався дракон. — Ви виходьте з кухоньки. Здавайтесь. І вам, і мені ясно, що тікати вам нема куди.
— Ти робиш помилку, вартовий.
- Так? Помилкою було зв’язатися з навією і віддати їй свою душу, — усмішка в голосі дракона. — Помилкою було вбивати заради своєї потреби.
- Що ти знаєш? - загарчала нав. — Що таке смерть, коли на кону відкриття, що змінить світ!
— Ну, поки що змінити ви змогли тільки себе, і то не на краще, — зітхнув дракон. - Майстер, давайте вже здавайтеся, і я спати піду. Слово честі, з вчорашнього вечора на ногах. Поки до Фарінха дістався, поки ваші кістки розрив. То чи самі в мережу лізьте, чи я вас туди засуну.
— Нахабне змієня!
І знову той же скрегіт, шелест, скрип. Мабуть, тварюшка пішла на прорив. Безглуздо. Дуже нерозумно. Тріск, виття, вереск. Ругань Озима, команди Дорхе. Тупіт. Шум.
— В’яжуть, — сказав мені Касьян, що підплив ближче і спокійно стежив за всім, висунувшись крізь стійку.
— А чому ви з Федотом повернулися? — дозріла я на запитання, притискаючи до себе Хмеля.
— А, це, — посміхнувся Касьян. - Це все Федот. Ми від лавки відплили, а він раптом завмер і каже „раптом це він“. А потім крикнув тікати і тебе вести, а сам рвонув у ратушу. Я й поплив назад, по дорозі цього зустрів з лопатою, і примара кивнула на Хмеля. - Пішли разом.
- Жваго, ви тут як? - пролунав голос Дорхе над головою.
Дракон перегнувся через прилавок і розглядав нашу трійцю, що гомоніла під полицею з сухоцвітами. Вийшовши зі свого укриття, я побачила, як пов’язаного монстра Озим та ще парочка викладачів з бойового тягнуть вулицею, а з кухні стражники виносять тіло Ждана.
— Та що тут у вас відбувається? — заволав Каратай, злітаючи на сходи. - Поспати не дали!
— Мені б ваші проблеми, майстре, — зі сміхом промовив дракон і вийшов слідом за іншими з лавки.
Залишилися тільки я, Хміль, два духи і злий ворон, що нічого не розуміє.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше