Глава 5

З того самого вечора я з Дорхе майже не бачилася. Він йшов рано, повертався за північ, замикався в бібліотеці і до ранку з неї не вилазив. Але ще частіше він не ночував удома, зникаючи невідомо, де і з ким. Звідки я знаю? Я не знаходила собі місця після тієї мерзенної сцени у парку. Мене палили образа й гіркота від сказаних ним слів. Але ще болючіше ображала та байдужість, якою він обпалював мене, коли я щосили намагалася знайти привід з ним поговорити. А я пробувала. Я із завмиранням серця шукала нагоди поговорити з Дорхе, вибачитись за свою витівку. Попросити вибачення. Пояснити свої мотиви.
Я навіть перед дзеркалом репетирувала. Але, натикаючись у коридорі на злий погляд дракона, я тікала геть, ковтаючи всі свої вибачення, і замикалася в кімнаті. Минуло два дні, а приводу поговорити не знайшлося. Спроб помиритися Дорхе не робив. Навпаки, всім своїм виглядом давав зрозуміти небажання спілкуватися зі мною. Мені було боляче від такого його ставлення, соромно за свою дурість. Мене поранило його підкреслено зле до мене ставлення. Ось і сьогодні, зустрівшись з ним у коридорі, на моє: „Доброго дня, майстер!“ я отримала невиразне гарчання. А після дракон зник за дверима своєї спальні. Я теж пішла до себе, де проридала більше години, закопавшись обличчям у подушку.
За що? Хіба йому неясно, що я не втекла з парку не через впертість, а через страх за його, Дорхе, життя. І з фонтану вилізла допомогти теж заради нього. Невже моя вина настільки велика, що заслуговує на подібний бойкот? Уля, бачачи мої переживання, спробувала допомогти. Подруга запросила мене на прогулянку до розважального парку, куди вони з Листиком збиралися з самого ранку.
Я відмовилася. Не хотілося отруювати веселощі друзям своєю кислою міною. Похитавшись по будинку, я замкнулася в звільненій бібліотеці дракона. Дорхе знову помчав у невідомому напрямку, тож моєму єднанню з книгами ніхто не заважав. Як завжди зі мною бувало, я спробувала відволіктися від тяжких думок, давши їжу і роботу розуму. Все ж таки те, що відбулося в парку, було не просто дивним, а виходить за рамки розумного. І я намагалася знайти відповіді у великих зібраннях книг Дорхе.
На жаль, варто було мені починати згадувати той вечір, і букви розпливалися перед очима, а по щоках текли сльози. Чи треба говорити, що й сьогодні мої наукові пошуки не мали успіху. Всі думки та ідеї витіснив спогад про нашу з Дорхе сварку.
- Пошта, пані Жваго, - Лук’ян виринув з-за шторки, до гикавки налякавши мене цим маневром.
Лакей Дорхе взагалі відрізнявся дивним умінням матеріалізуватися в найнесподіваніший час у найнесподіваніших місцях. Я навіть засумнівалася, чи людина він, ледве утримавшись від спокуси тицьнути Лук’яна вилкою за сніданком. У руках лакей тримав тацю з запискою, де акуратним почерком було виведено „ Д. Жваго. Терміново „ .
Подякувавши слузі і попросивши заварити чай, взялася за читання. Трудитися не довелося, текст був до непристойності коротким: „Пані Жваго, поспішаю повідомити, що відповідь на ваше прохання про оформлення ліцензії прийнята, але виникли деякі складнощі. Бажав би зустрітися з вами для обговорення деталей. Чекаю з чотирьох годин дня до шостої, сподіваюся на вашу відповідальність… „
 Далі йшла дата, підпис із зазначенням імені стряпчого. Зирнула на годинник, було без чверті п’ять. Тяжко повздихавши, я попленталася нагору, готувати хабар. Коляска домчала мене в потрібне місце майже блискавично. Слуги в будинку Дорхе взагалі поспішали мені догодити і кожне прохання виконували якщо не миттєво, то дуже швидко. Це дратувало. Я пом’ялася під дверима стряпчого, не наважуючись увійти.
Вдих, видих, і мені вдалося впоратися з нервовим тремтінням. Всоте поправила воріт сукні, пригладила покладене у вузол волосся і рішуче потягла двері на себе. Стряпчий зустрів мене до огиди щирою усмішкою і при моїй появі поспішно підскочив з-за столу.
- Пані Жваго! - крокуючи до мене, пробурмотів чоловік. - Радий, дуже радий. А де ваш супутник?
- Вдома, - коротко видихнула я. - Ви ж мене викликали листом.
- Ну так, ну так, - кивнув стряпчий, відсуваючи для мене стілець.
Обережно присіла на краєчок, стискаючи в руках витончену, розшиту бісером сумочку, в якій лежав гаманець із хабарем. Стряпчий, на моє невдоволення, залишився стояти, ставши переді мною і спершись філеєм на край столу.
- Прийшли папери з Нуїра щодо смерті вашого майстра Болота.
Я кивнула і підвела погляд на стряпчого. Мені була неприємна ця слизька і самовдоволена людина, я дуже хотіла якнайшвидше вирішити це питання і піти додому, пити чай з друзями і... Дорхе.
- Смерть вашого наставника була насильницькою... - простягнув стряпчий і вдавано схвильовано глянув на мене. - Дуже сумнівна обставина.
Мовчки і запитливо дивлюся на стряпчого.
- Винний був виявлений, і його вина доведена, - закивав стряпчий. - Але погодьтеся, ваше ім’я й так не сприяє успіху у справах, а тут знову скандал. Підуть чутки... Подібні збіги часто спричиняють настороженість комісії.
- Але яке це стосується торгівлі?
- Ваше успадкування справи викликає сумніви, - знизав плечима стряпчий. - Якщо комісія засумнівається у вашій законослухняності... А ще ці ваші складнощі з ліцензуванням...
- Майстер Лист отримав ліцензію, і в законодавстві зазначено, що можливо працювати.
– Він отримав ліцензію на приватну практику, – перебив мене стряпчий. – А ви хочете продовжити дію дозволу для торгівлі на своє ім’я. Згідно з успадкованим від майстра Болота правом на частку від наявної крамниці.
Мовчки кивнула, чекаючи на розвиток розмови. Не просто так була розпочата ця розмова з таким багатообіцяючим вступом. Сподіваюся, зібраних грошей все ж таки вистачить для залагодження цієї справи.
- І ще, ви не закінчили навчання... Дуже складна ситуація, торгує один, робить другий, володіє третім. Я, звичайно, розумію всю складність вашого становища, люба пані Жваго, - чоловік солодко мені посміхнувся, - і зі свого боку докладу всіх зусиль для позитивного результату цієї справи. Але обставини... Зважте на обставини.
Багатозначна пауза та вичікувальний погляд на мене. Я розгублено дивилася на стряпчого, а потім, різко прийшовши до тями, полізла в сумку.
- Так, так, - здавлено пропищала я, вивуджуючи з сумки гроші. - Я буду вкрай вам вдячна за старання.
Я майже вивудила гаманець на біле світло, але на мої тремтячі пальці лягла спітніла долоня чоловіка. Мені стало зовсім недобре.
- Пані Жваго! - докірливо простягнув стряпчий. - Ну що ж ви...
А я завмерла, передчуючи масштаб своїх проблем, але ще по-дитячому сподіваючись, що пронесе. Але не пронесло. Чоловік змінив своє положення і повільно став за моєю спиною, поклавши долоні мені на плечі. Мені погано стало повторно. Якою ж я дурою була, що приїхала сюди сама, та ще й сказала, що Листок вдома! Я наївно сподівалася дати хабар. Зовсім розгубилася з цими своїми переживаннями через Дорхе. -
 Така юна та мила дівчина, де ви набралися цієї вульгарності? - погладжуючи мої плечі, говорив стряпчий. А потім добив: - Ви така приваблива особа... звідки такі думки?
Запізно зрозуміла, що вже вечір, у будинку народу майже немає, кабінет далеко від сходів.
- Вибачте... - повільно підвівшись, я розвернулася обличчям до співрозмовника. - Мабуть, я піду.
- Я вам не ворог, люба, - роблячи крок до мене, видихнув чоловік. - І я горю бажанням допомогти такій чарівній дівчині.
І підійшов упритул. Ще й руку на талію поклав. Сволота. А я судомно розмірковувала, що мені робити.
– Я сподіваюся на справедливе рішення комісії, – знайшла я нейтральну відмовку та повільно зняла руки чоловіка зі своєї талії. – Зараз ще рано робити висновки. Знайду вихід. Не буває безвихідних ситуацій.
Повільно обійшла замерлого мужика і, піднявши зі стільця сумку, якомога стриманіше додала:
- Повідомте мені про результат справи. У разі відмови я обговорю з вами вирішення ситуації, - і попрямувала до дверей.
- А результат буде один, - кинули мені в спину.
- Що ж, я спробую щастя через рік, - так само стримано викарбувала я.
- А лавка? - Насміливе питання.
Я повільно розвернулася до чоловіка і з легкою посмішкою промовила:
- Знайду менш принизливий вихід.
- Треба ж, у болоті по шию, а горда, - змірявши мене поглядом, промовив стряпчий, одразу розгубивши всю нудотність тону. - Сподіваєшся, що до такої, як ти, поставляться з розумінням? Чи підуть назустріч?
Плювок в обличчя, а не фраза. Такий, як я, справді не підуть назустріч. Нерозумно сподіватися на допомогу закону, коли тебе весь час бачать за його межею, просто так, бо так повелося. Нерозумно було сподіватися на розуміння, або, на крайній край, підкуп. Він і не збирався мені допомагати, так, знайшов можливість безкарно розважитись. Як же бридко.
- Я не торгую собою, - видихнула я. - І ганьбити імена батька та наставника не збираюся. Та й своє теж не горю бажанням.
Мовчки взялася за дверну ручку, збираючись піти. Не дав. Схоже, моя поведінка злегка розбалансувала нахабця. Чоловік легко перетнув кімнату і, зачинивши двері, які я вже майже відчинила, глузливо уточнив:
- Думаєш, у тебе є ім’я? Гордість? Честь...
- Я обдумаю цю думку без вас, - кивнула я і знову потягла двері до себе.
- Я можу допомогти, - голос звучав біля самого вуха, від цього ставало страшно. - Тобою не втратять шансу користуватися. Такій апетитній дівчині складно вирішити справи без приниження... якщо немає покровителя. А в тебе покровителя нема.
Покровителя немає. А гордість є. А ще так бридко від думки, що я не одна така, кого в цьому кабінеті примушували до задовольняти цього типа. Як зручно вибір без вибору. Просто змусити, подарувавши примарну надію на допомогу. Але ж я знаю, що допомоги не буде.
- І цю інформацію я теж обдумаю без вас, - прошипіла зла я і знову рвонула двері.
- Я поводжуся більш ніж чемно, - чоловік продовжував пристрасно нашіптувати мені у вухо.
І мене, обхопивши за талію, притиснули до широких чоловічих грудей. МАТІНКО! А потім ривком відтягли від дверей.
- Пустіть негайно! - прошипіла я. - Або я покличу на допомогу.
- Клич, а я повідомлю, що ти сама прийшла сюди, пропонуючи себе в обмін на допомогу, - пролунало удавано-лагідне над вухом. Така дзвінка в голосі лють під солодким сиропом чемності. - Як гадаєш, кому повірять?
Даремно він так зі мною. Дуже дарма. Я дуже не люблю, коли мене примушують. І бути іграшкою для чужої гри теж не люблю. Думки про логіку і стриманість з вереском розбіглися перед моєю лютою люттю і гордістю, що недоречно прокинулася. Я розвернулась і заліпила нахабу по зухвалій пиці. І збиралася все ж таки відвоювати право відкрити двері і покинути це неприємне місце. Стряпчий здивувався. Але, мабуть, зганьблені надії на приємне закінчення вечора і бажання довести, хто тут головний, остаточно позбавили дядька розуму. Засопів, запихкав і, схопивши мене за зап’ястя, рвонув на себе.
- Я не відпускав вас, люба, - сальний погляд, мерзенна усмішка на губах.
Отже все так. Значить, не лише на словах? Було таке почуття, ніби я знову в одному зі своїх кошмарів, який маю розтанути з першим сонячним променем. Але то був не кошмар. На жаль. Це була реальність для тих, у кого не залишилося сильних заступників, для тих, хто залишився наодинці з жорстоким світом, де важливі гроші та влада, а не розуміння та почуття. Я з огидою спостерігала, як чоловік схиляється до мене, відчувала, як його широка долоня ковзає по спині, притискаючи мене дедалі тісніше. Від запаху дешевого парфуму замутило.
Я не вмію здаватися, і жертвою бути  вмію. Боляче штовхнула чоловіка в коліно. Той завив і схопився за ногу, згадуючи всю відому йому нав з усіма можливими епітетами. Епітети мчали в мій бік. Я мчала у бік дверей. Нажаль, за рятівну ручку я не встигла вхопитися, бо отримала такий ляпас, що, знісши стілець, впала на підлогу, вчасно підставивши руки і дивом не розбивши ніс.
На такий результат я не розраховувала. На погрози, чіпляння - можливо. Але на домагання в такій кричущій формі - ні. Це вже формене насильство! Схоже, мною вирішили скористатися ще того нашого візиту з Листиком. І користуватися незалежно від мого бажання. Мда. Запізнілий здогад. Втрачаю хватку.
- Підвелася, живо! - Гнівний рик над головою.
Так, я його теж добре приклала. Продовжую лежати, судомно вигадуючи спосіб втекти. Буду бита, але без бою не дамся. Це я в академії так розслабилася, там далеко ніхто не зайшов би. А тут... Ех, а тут у кабінеті повно гострих та важких предметів. Мене різко рвонули за волосся, змушуючи підвестися.
- А я ж пропонував по-доброму, - заглядаючи мені в обличчя, видихнув мужик. - Могла б і справу свою вирішити і... не подобаюсь, так? Горда? Принца тобі подавай!
- Ну, не принца, - нервово реготнула я. - Але й не таке мурло, як ви.
- Чи не надто багато пихи у вас, пані? - Чоловік нахилився нижче, схопивши мене долонею за обличчя. Не втрималася і цапнула цього виродка між великим і вказівним пальцем.
Просто щоб знав - я без бою не здамся. А якщо й здамся, то так вимотаю, що вже не до втіх буде. Стряпчий завив і з силою смикнув мене за волосся. Від болю мимоволі виступили сльози. Занесена рука обіцяла новий ляпас. Бий, бий, а я поки що подумаю, куди тебе ще лягнути або за що цапнути. Не на ту нарвався! Гордість - це все, що в мене залишилося, і за неї я ще повоюю... Це я на вигляд мишка мишкою.
- Руки прибрав, - тихий, але повний вбивчих ноток голос перервав знущання над моєю персоною.
Стряпчий повільно обернувся до дверей, де завмер Дорхе у чорній зі сріблом формі вартового. Спокійний, розслаблений, який недбало притулився до одвірка. Лють дракона видавали тільки очі, що яскраво горіли. Мене різко відпустили.
- І відійшов від неї, - так само не рухаючись, гаркнув дракон. - Жваво!
Стряпчий відійшов і завмер за два кроки від мене, що стояла на колінах. Дорхе повільно зміряв поглядом мою персону, що завмерла в потрясінні, потім відштовхнувся від одвірка і ступив у кабінет, прикривши двері.
- Чим можу служити, пане вартовий? - пропищав стряпчий.
- Не чув, щоб розгляд ліцензування проводили ввечері, та ще й у такій оригінальній манері, - Дорхе перетнув кімнату і простяг мені руку, допомагаючи підвестися.
Я охоче прийняла допомогу. Дракон обережно взяв мене за підборіддя, змусивши закинути обличчя. Зло примружився, роздивляючись те місце, куди заліпив мені стряпчий. Ясно, синець вже налився.
- Це непорозуміння, майстре, - видихнув стряпчий.
Стряпчого відкинуло. З гуркотом він перелетів через стіл і ляпнувся на підлогу, загальмувавши об стіну. Дорхе повільно опустив підняту руку, так само зло дивлячись мені в очі. З-за столу почувся здавлений стогін, а дракон, переставши свердлити мене поглядом, пішов до стряпчого.
- Майстер? - перелякана діями Дорхе, я поспішила за ним.
Піди знай, що він у такому стані утне. А потім його посадять. І все через мене.
- Заткнися, Данно, - було мені відповіддю.
Тут якось навіть сперечатися не хотілося. Я замовкла. А Дорхе за кілька кроків перетнув кімнату і підняв тремтячого чоловіка за комір.
- Ну що ж, любий. Ви хотіли обговорити справу пані Жваго? - Видихнув дракон, повільно піднімаючи мужика до рівня своїх очей. - Починайте, я весь в увазі. Жадаю подробиць!
- Ви... я скаржитимусь! - промимрив стряпчий.
- Та на здоров’я, - вдавано ласкаво вишкірився дракон. - На кого скаргу писатимемо? У ковен? На варту? На вартового, який запобіг побиття і насильство над його підопічною, що навчається в магічній академії?
Чоловік посірів, а Дорхе так страшно вишкірився, що навіть я ледь утрималася від непритомності. Таким моторошним я дракона ще жодного разу не бачила. Я зараз повірила б у те, що він може вбити. З таким обличчям вбивають і мук совісті не відчувають, швидше за все, відчувають задоволення. Мені стряпчого стало шкода. Дракон зміряв глузливим поглядом блідого чоловіка:
- Усвідомлюємо, значить, глибину гнойової ями, в яку ухнемо? - посміхнувся Дорхе. - А ось настав час усвідомити, що ображати слабких - заняття небезпечне. У слабких можуть бути сильні друзі та захисники. Чи не замислювалися?
Чоловік зблід ще більше.
 - М... Йдемо далі, - кивнув Дорхе і взяв чоловіка іншою рукою зручніше... за шию. - Де папери пані Жваго?
- На к-к-комісії, - прокряхтів стряпчий.
- І як там справи? - немовби на світському прийомі, уточнив дракон.
- ліцензування під розглядом. Є певні сумніви.
- Так зроби так, щоб сумніви відпали, - тихий рик, що ледве проривається в мові, змусив навіть у мене волосся стати дибки.
– Як? - спитав фальцетом стряпчий.
- Як хочеш! - гаркнув дракон... і лацкани піджака стряпчого повільно обсипалися попелом на підлогу, а брови та вії обгоріли під надто гарячим диханням.
Чоловік гикнув і перелякано глянув на завмерлу мене. Дорхе обережно сперся вільною рукою об стіну і довірливо повідомив на вухо стряпчому:
- Роби що хочеш, але ти досягнеш позитивного рішення комісії. І через пару днів папери з ліцензією мають бути доставлені пані Жваго, - стряпчий хотів було заперечити, але під драконячою долонею почали повільно зітлівати шпалери. Почорнілі пластівці опадали на підлогу. Заперечення також відпали.
- А якщо ні, то мені доведеться відвідати цей кабінет знову. А совість мене зроду не мучила. В мене ні сорому, ні совісті... ні жалості.Ти мене зрозумів?
Чоловік закивав так охоче, що я побоялася, щоб у нього голова не відірвалася. Дорхе теж кивнув і розтиснув руку. Насильник, що не відбувся, сповз по стіні і залишився сидіти на підлозі, поки Дорхе зі звірячим виглядом розвертався до мене. Стряпчий продовжував сидіти на підлозі, а мене зовсім неввічливо вхопили за лікоть і витягли геть із кабінету.
- Майстер! - Спробувала вирватися я.
- Краще мовчи, Данно, - прошипів Дорхе, буксуючи мене сходами. - А то зірвусь і пошкодуємо ми обоє.
- Та чого ви на мене знову з’їлися? - верещала я, коли мене вже тягли надвір.
- Чого? - зло мружачись уточнив дракон.
Мені знову стало погано. Підкоряючись його жесту, прибув екіпаж, і мене мовчки і досить грубо вштовхнули всередину. Дракон застрибнув слідом і зачинив двері. Потім гепнув кулаком у стіну, даючи сигнал візниці.
- Та що ви собі дозволяєте? - Спробувала пручатися я і навіть стала для солідності.
– Я? - гаркнув Дорхе, теж повільно підводячись.
Екіпаж рушив, і я пляснулася на сидіння. Дракон встояв, зігнувшись і нависнувши наді мною.
– Ви! - Тремтіння в голосі стримати не вийшло.
- Тобто я ще й не правий? - нависаючи наді мною ще нижче, прошипів дракон. - А скажи мені, Данно, чим ти думала, поїхавши сюди на ніч дивлячись? Перелякано дивлюсь у потемнілі від гніву очі. Дракон кивнув і, так само не блимаючи і моторошно скалячись, промовив: - Дай вгадаю – ти взагалі не думала. Тобі це властиво.
- Я думала, він хабар хоче, - зірвалася я на вереск. – Він натякнув на це у першу зустріч.
- І ти понесла йому гроші, поперлася сюди одна, вночі?
В екіпажі стало спекотно. Дуже жарко, ніби десь горіло величезне багаття, а блідий, як полотно, дракон продовжував нависати наді мною. Мене вистачило тільки на жалюгідний писк:
- Вечір же...
– А розповісти мені не доля? — гримнув голос Дорхе в тиші закритого екіпажу, а повітря мало не обпалювало шкіру.
- Вас удома не було, - пискнула я. - І я чекала на щось подібне.
Я чекала, що він вимагатиме хабар. Може, гидоту яку запропонує. Але я не очікувала, що мене просто захочуть зґвалтувати. Цього ні, не чекала.
- І чекала, що тебе захочуть мати на додачу до отриманої грошової подяки? - рик на межі звіриного. - Хіба неясно, що це за один і що йому було потрібно?
Я ще щільніше втиснулася в спинку сидіння, перелякано дивлячись на Дорхе.
- Ні! – я викрикнула на межі можливості зв’язок. - Я... Я не чекала.
І сльози все ж таки потекли по щоках. Страх і пережите приниження далися взнаки. Тихо схлипуючи, я відвернулася до вікна.
- Небо, дай мені сили, - втомлено видихнув дракон і шльопнувся на сидіння навпроти.
В екіпажі повільно відновлювалась нормальна температура повітря. Я продовжувала мовчки ковтати сльози, дивлячись у вікно. Дракон теж мовчав, зло блищачи очима в напівтемряві екіпажу.
- Як ви дізналися, де я?
- Лук’ян записку передав, від цього... - крізь зуби видихнув Дорхе, закидаючи ноги на сидіння поруч зі мною.
Чесно маю визнати, що Лук’ян вчинив правильно. А Дорхе вкотре врятував мене. І проблеми у нього точно будуть, після того, що він влаштував. І знову все через мене. Стало соромно. За свою дурість, через те, що незручності дракону створюю. За те, що змусила його хвилюватися, а він через своє благородство тепер підставився під удар. Чому я вічно все псую?
- Дякую, - ледь чутно озвалася я.
- Та на здоров’я, - так само зло і не дивлячись на мене, видавив Дорхе.
- Пробачте мене. У вас тепер будуть проблеми?
- Розберуся, - крізь зуби гаркнув дракон.
- Не варто було, - злякано видихнула я.
- А що трба було? - блиснувши очима, озвався дракон. – А? Данні?
Дорхе обернувся до мене, напружений і злий, як сотні злиднів із парку. Мене аж пересмикнуло від страху.
- Але... - спробувала я донести до дракона свої побоювання. - Але ж це протизаконно, нападати на необдарованого, користуючись силою.
Крива усмішка та єхидне:
- Примушувати беззахисну, позбавлену заступництва дівчину до інтиму, користуючись становищем - теж.
- Я... Я вам вдячна, але...
- Так, так... Я пам’ятаю, ти всі свої проблеми вирішуєш сама, - глумливо закінчив за мене дракон. – Ти у нас все сама вирішуєш. Виходить, щоправда, погано. Але ти намагаєшся.
- Я справді вам вдячна, - прозвучало нікчемно. - І просто не хотіла докучати своїми проблемами... і...
- Давно вже дав зрозуміти, що мені не начхати на твої проблеми. Я привіз тебе до столиці. Ти живеш у моїй хаті, і я несу за тебе відповідальність.
Я не очікувала, що почути це буде так боляче. Але все правильно. Він за мене відповідає перед рідними. Він дав слово Каратаю, він почувається винним майстру. Все правильно. Чому ж мені так боляче, ніби гарячою олією облили? Хіба я цього не хотіла? А? Данно, ти ж просила його лишити тебе! Так радуйся, йому тепер до тебе й діла нема. Він просто вірний своєму слову. Радій, Данно, твої бажання збулися! Я стиснула кулаки, до крові вганяючи нігті у шкіру.
- Я розумію, що ви відчуваєте за мене відповідальність, - тихо пробурмотіла я, намагаючись вибачитись перед Дорхе. - І я вдячна за це. Але ви не повинні брати на себе обов’язки мого наставника. Почуття провини — це не привід звалювати на себе подібний тягар.
– Що? – уражено уточнив дракон.
І мені б, почувши його тон, замовкнути. Так ні, я з завзятістю самогубці продовжувала говорити про свою подяку дракону.
- Я ж бачу, як ви стали дбати про мене після смерті Болота. Ви звинувачуєте себе у його смерті, хоч я й не бачу для цього причини, – винувато посміхнулася я. - Я розумію, що вроджена шляхетність не дає вам залишити мене без опіки. І я дуже ціную це. Я вам вдячна, але ще раз повторю, чи не варто через почуття провини так ризикувати.
- І давно ці думки оселилися у твоїй гарненькій, але порожній голові? - прошипів Дорхе, напружено випрямляючись на сидінні.
Злякано втиснувшись у спинку сидіння, я зацьковано дивилася на дракона, що знову закипав. Даремно я рота відкрила. Сиділа б, мовчала, дивишся, він би й забув, що сталося. І чого мені не мовчалося?
– Я допомагаю тому, що хочу! Зрозуміла? - прогарчав дракон, знову схиляючись до мене зі свого місця і упираючись руками у спинку мого сидіння. І злі, майже чорні очі біля самого мого обличчя. Жах. - А не тому, що мене до цього примушують якісь зобов’язання чи вина! Тому що можу! Бо мені боляче бачити твої жалюгідні потуги жити самостійно і тягнути лямку за всіх! Тому що мене бісить твоє небажання шукати в когось допомоги, а ти про неї ніколи не попросиш, навіть якщо надірвешся! - і дракон злісно шарахнув кулаком по стіні поряд з моєю головою. - І ти не даєш мені захистити тебе від цього мерзенного світу! Чому ти не хочеш бачити очевидного?
Карета тим часом зупинилася, Дорхе, стусаном відчинивши двері, вискочив назовні. Я дивилася, як дракон пройшов по брукованій доріжці і, зло грюкнувши дверима, зник у будинку. З каети мені допоміг вибратися візник.
- Ох, майстер і шалений сьогодні! - Видихнув хлопець. - Я його ще ніколи не бачив таким.
- Я теж, - кивнула я і попрямувала до будинку.
У будинок я спробувала прошмигнути якомога непомітніше, але коли це мої сподівання справджувалися? Уля якраз розгублено дивилася на сходи, Лист повністю повторював її поведінку. Значить, дракон прогарцював нагору. Це добре. Але мою появу помітили – а ось це погано.
- Даня? - У Севи очі недобре так примружилися, Уля притиснула долоню до рота.
- Я дуже втомилася, - видихнула я, обминаючи друзів.
- Хто це зробив? - Бліднучи обличчям, видихнув Сева.
- Не Дорхе, - правильно зрозуміла я натяк. - І якби він за мною не поїхав, то синцями я б не відбулася.
- А хто? - підходячи до мене та вивчаючи моє обличчя, уточнила Уля.
Довелося все розповісти друзям. Принагідно вислуховуючи сентенції Севи про те, що він попереджав, і Улі про те, який Дорхе герой і яка я дурепа. Навіть сперечатися не стала, на правду не ображаються. Але користь від розмови була, бо, крім моралі, я отримала від Уляни настоянку від гематом, і моє обличчя, що почало синіти, набуло первозданного вигляду.
Якби й спогади так само легко стиралися, як синці та шрами з тіла... Весь вечір я просиділа в спальні, боячись зіткнутися в коридорі з розлюченим Дорхе. Моєї думки, мабуть, дотримувалася більшість домочадців, і в коридорах величезного будинку було напрочуд тихо і безлюдно.