Глава 7

Сонце кокетливо заглядало в щілину між шторами, лоскочучи теплим промінцем голу п’яту. Я простогнала і сховала кінцівку від зазіхань, прикривши її ковдрою. Було добре, легко, радісно. І прокидатися зовсім не хотілося. Двері з тихим скрипом відчинилися і в кімнату вплив піднос. Я кілька разів розгублено моргнула, грішучи на ігри сонного розуму. Ні. Піднос так само спокійно собі плив по повітрю. Слідом зайшов Яр із букетом. Дракон ніжно поправив пелюстки на квітках, скептично оглянув букет, труснув, наче перевіряючи своє творіння на міцність, і з загадковою усмішкою повернувся до ліжка, прикривши двері.
- Так не чесно! - зітхнув Яр, дивлячись на мене, що прокинулася.
- Це мав бути сюрприз.
Піднос благополучно встановився на стіл біля вікна і наш сніданок почав швидко сервуватися. Чашки з блюдцями вистрибнули на розстелені серветки, столові прибори, виблискуючи на сонечку рушили за ними. Останньою на стіл стала величезна ваза.
- Це він і був, - загортаючись у ковдру, видихнула я.
- Ммм... - змій задумливо оглянув мене, лежавшу в ліжку.
– Тоді продовжую дивувати!
І рушив до розгубленої дівчини з таким провокаційним виглядом, що я навіть злякалася. Не миготливо дивлячись на мене, ця нахабна рептилія шльопнулася на ліжко, простягнувши мені букет, і з глузуванням повідомила:
– З тебе поцілунок. Я ці... - дракон клацнув пальцями, згадуючи назву квітів. - Як їх там...
- Півонії, - підказала я, обіймаючи букет.
І такі променисті-променисті очі у дракона. І усмішка до вух, і погляд такий хлоп’ячий, трохи шалений. А в руках ніжні, запашні квіти. До горла підкотив ком. Невже це все насправді? Невже я не сплю? Невже дивовижний і незвичайний Ярвіолас Дорхе вчора освідчився мені? І то був не сон?
- Ось, - кивнув дракон. - Я їх весь ранок містом шукав, омлет смажив, прислугу перелякав... Сюди йшов, тебе здивувати-розбудити. А ти не спиш!
- Як мені не соромно! - Підтримала я приємну забаву.
- Так! – кивнув дракон. - Тож з тебе поцілунок як компенсація.
- Ти точно мені не снишся? - Починаючи посміхатися до вух, запитала я.
- Знаєш, - довірливо повідомили мені, - скажу тобі по секрету, я теж вночі прокидався разів з двадцять, обмірковуючи, чи не плід моєї фантазії наші з тобою поцілунки серед книг.
Від згадки минулої ночі стало соромно. Навіть, схоже, рум’янець проступив. Значить, не сон. Що ж, це гаразд.
- Що правда? - Прошепотіла я.
І сама потяглася до його обличчя, ніжно провівши пальцями по гладкій щоці. Дракон замружився і накрив мою долоню свою.
- Правда, - охоче кивнув Яр. – Ми, дракони, дуже чутливі натури. Просто під лускою це непомітно.
- Ти неможливий, - з усмішкою запускаючи пальці йому у волосся, зітхнула я.
- Мммм, - мрійливо мружачись, муркнув дракон. - Я тільки почав... То де моя компенсація?
- Ти так її потребуєш?
- Невимовмно, - видихнув Яр, нависаючи наді мною, перекинуту на спину.
Я розгублено прикусила губу. Обережно торкнулася пальцями його щоки, відвела пасмо, що вибилося з коси, обличчя, несміливо притулилося губами до його щільно стиснутих губ. Слизнула ближче, притулившись усім тілом, вкладаючи в поцілунок всю любов і ніжність, на яку здатна, благаючи відповісти на мою ласку.
Відповідь була негайною. Владний, сповнений пристрасті поцілунок, від якого закружляла голова, а думки одна за одною покинули мою помутнілу свідомість. У голові утворився чарівний вакуум, а в тілі зароджувалася болісна томля. Хтось поряд скрушно зітхнув.
- Сніданок, - дивним, осиплим голосом повідомив Яр.
Дракон ніби знехотя відірвався від мене і, зіскочивши з ліжка, попрямував до сервірованого столу. Мені знадобилося більше часу, щоб синхронізувати дії тіла та мозку. Голова ще крутилася, а руки тремтіли, як у досвідченого пияка. А ще ця ідіотська посмішка, що не хотіла покидати моє обличчя.
Я знову посміхнулася і, виплутавшись нарешті з простирадла, спробувала стати слідом за драконом. Простирадло з обіймів відпускати мене не поспішало, зроднилися ми з ним за цю ніч. Я так верталася уві сні, що тканина намоталася на мою персону коконом складної конструкції.
Звісно — з моєю грацією! Я на ногах не встояла і почала невідворотно прямувати носом у підлогу. Я, звичайно ж, спробувала цьому перешкодити і судомно розмахувала руками в повітрі, наче це могло сповільнити падіння.
- Ой, ти ж моє горе! - кидаючись до мене, прошипів дракон.
Моє падіння не відбулося, я просто зависла в мізинці від підлоги, розгойдуючись над пухнастим килимом. Підхопили, розгорнули та на підлогу поставили.
- Може, я сніданок у ліжко принесу? - посміхаючись, уточнив дракон. - Так безпечніше. І зручніше.
- Не треба, - я розгублено натягла сорочку на оголні ноги. - Тим більше, їсти в ліжку непристойно та незручно.
- А я не проти, щоб ти їла в ліжку. - зупинившись впритул до мене і вкрадливо понизивши голос, повідомив дракон. - І їла, і спала... і все це в нашому ліжку.
І ця його багатозначна пауза, і погляд такий пронизливий, трохи затуманений, і пальці, що лежали на моїх плечах, усе тепліше і тепліше. І серце знову шалено нарощує темп, і в голові безлад, і дихання зривається. І в цій напруженій тиші пролунав звук, який усе зіпсував. Гучне бурчання мого шлунка, що на весь світ повідомляв, що він до прийому їжі повністю готовий і на плани всіх інших йому глибоко і беззастережно начхати.
- Який наполегливий, - підвівши брову, повідомив дракон. – Зараз ми його заспокоїмо.
Продовжуючи поволі покриватися рум’янцем, я все ще мовчала. Бо соромно до смерті.
- Данні, - дракон, ласкаво прийнявши мене за плечі, схилився до самого вуха, - сніданок чекає.
І мене ласкаво потягли до столика, дорогою накинувши на плечі халат. Крісло було розгорнуто і встановлено так, що до дракона я виявилася дуже близько, при кожному русі зачіпаючи його то коліном, то ліктем. Дорхе, втім, теж використовував своє становище, іноді користуючись можливістю доторкнутися до мене. Так, ненароком, ледве відчутно, незмінно викликаючи в мене напад збентеження. Ось так я і снідала, згоряючи від збентеження навпіл з збудженням. Гримуча суміш, скажу я вам.
- Пропоную прогулятися в саду, - відсунувши тарілку, повідомив дракон. – Там зараз троянди цвітуть. Гарно та ароматно. Чайку поп’ємо на десерт. М?
- З радістю, - прошепотіла я, уникаючи піднімати очі на Яра.
- Тоді, - дракон клацнув пальцями і брудний посуд почав укладатися в стосик, - вмиватися, одягатися і в сад.
Я остаточно розгубилася і, отримавши легкий поцілунок у кінчик носа, була доставлена ​​у ванну, де, залишена наодинці з глечиком та тазом, змогла вдосталь наплескатися. Витираючи обличчя рушником, я задумливо дивилася на своє відображення. Біла як аркуш паперу шкіра, трохи дитячі риси обличчя, позбавлені тієї витонченості, що так часто зображують на картинах. Керпатий ніс, розсип світлого ластовиння на щоках, круглі, трохи злякані очі синього кольору.
Нічого особливого. Дівчина та дівчина. Симпатична, але не більше. Невже він і справді мене любить? Я розгублено відкинула намоклий рушник убік і пішла вдягатися. Знову згадалася вчорашня ніч, поцілунки та зізнання. Невже це правда? На губах моїх знову з’явилася та сама дурна усмішка. Ярвіолас Дорхе, приголомшливий викладач Нуїрської Академії, сутінковий вартовий, харизматичний та привабливий. Від нього підгиналися коліна не в мене однієї. Яр, якщо чесно, і кам’яну брилу зачарував би, май він на це бажання. Він такий! Дивовижний, загалом. І посмішка моя згасла.
Він такий, а я? Я просто конопата мишка. Книжковий хробак з величезною плямою на репутації. Непримітна зубрилка з четвертого курсу. Чи зможу я утримати його увагу, чи вистачить мені сил бути поряд і залишатися привабливою для нього? Страх зародився десь у шлунку і мерзенними щупальцями поповз по всьому тілу, сковуючи його, як у паралічі. Моя мерзенна риса - у всьому шукати каверзу - і зараз дала про себе знати.
Не виходить у мене дивитися на життя без очікування лиха. Ось знову я готуюся до поганого замість того, щоб насолоджуватися добрим. Я подобаюсь дракону, це видно. Його тягне до мене, це помітно. Але раптом це результат простого мисливського азарту? Що, якщо інтерес до мене згасне, варто нам зблизитись настільки, наскільки це можливо між чоловіком і жінкою... Або просто тому, що домагатися мене тепер не потрібно.
Як відомо, чоловіки легко зізнаються в палких почуттях, бажаючи добитися від жінки ласки, а потім остигають, варто піддатися їхнім умовлянням. Найсолодший плід – заборонений. Адже він колись казав, що так буде. Я сама зізнаюся в почуттях, а він... А він чекатиме. Я судомно зроковтнула, відганяючи мерзенний холодок у тілі. Не буду про це думати, не хочу. Я не чекала від життя казки, не сподівалася на неї. То чого я боюся? У моєму житті буде казка, ніжність, турбота... а як довго тільки богам відомо. Хочу вірити, що це буде довго. Але обманюватися не буду. Я люблю, а все інше мені не цікаво.
Я зло струсила волоссям, відганяючи мерзенні думки. Яр не такий, він міг отримати будь-яку жінку, завоювати увагу тої, що йому сподобалася, а він возиться зі мною. Точно любить. І, повторюючи цю замову, я продовжила одягатися. Але відлуння тих слів, що дракон сказав мені колись у напівтемряві комори, луною віддавалися у вухах.
Я саме доплітала косу, коли двері відчинилися, являючи дракона, уже одягненого для прогулянки, з кошиком у руках і пледом під пахвою. Яр був чудовий, як завжди. Йому шалено йшла біла, розшита сірим сорочка, чорні вузькі штани, заправлені в чоботи, довгий жилет, розшнурований на грудях. Волосся зібране в косу. Тепер, дивлячись на дракона, я всоте відчула свою непоказність, конопатість, низькорослість і далі, далі, далі. І навіщо я йому? Невже він серйозно?
А в мозок цвяхом вгвинчувалася сказана ним же фраза: “А я небайдужий тобі. І ти незабаром зрозумієш це сама... Тебе тягне до мене і, коли страх відступить, ти сама прийдеш. Я почекаю. Я вмію чекати... Данна”. Дочекався.
- Ну, мишка, до прогулянки готова? - блиснувши очима, спитав Яр.
- Так, - усміхнулася я, намагаючись відігнати мерзенне почуття, що оселилося в душі.
Не можна так жити, не можна завжди вагатися. Не можна прорахувати все довкола, іноді треба й ризикнути, довірившись долі. Я знову посміхнулася до дракона. Яр зміряв мене задумливим поглядом, посмішка повільно згасала на обличчі дракона, поступаючись місцем настороженості.
- Що трапилося?
Я посміхнулася ширше, зусиллям волі заглушивши дзвінкий голосок у мозку, що твердив про мою нікчемність поруч із Дорхе. Я його люблю і хочу бути поруч із ним. Кокетливо посміхнулася і, намагаючись пом’якшити ситуацію, здивовано вигукнула:
– Де?
Оберну все жарт. Ні до чого нам з’ясування стосунків. Я, так само посміхаючись, зробила крок до Яра, простягла руки, бажаючи його обійняти. На жаль, мирно налаштована була лише я.
- Не знаю, де і з ким, - з ричанням, що погано приховується, видихнув дракон. - Але я залишив тебе в розслабленому та спокійному стані. А застаю знову розгублену і наїжачену. Що трапилось?
- Нічого, - вже напружено озвалася я.
Якщо чесно, то такого Яра я боюся. Знаю, що він не чіпатиме, але коли його обличчя змінює вираз із веселого на зле, навіть скажене, мені стає дуже страшно. Спілкування з Ярвіоласом Дорхе нагадує прогулянки біля вулкана. Красиво, хвилююче, але моторошно... того й дивись — або каменем заб’є, або лавою засмажить.
- Ні-чого, - видихнув дракон завантажуючи речі в крісло. - Правда?
- Правда! – я радісно закивала. - Підемо гуляти.
- Не хочу, - хмикнув дракон і різко штовхнув мене на ліжко. - Не бачу сенсу.
Я пляснулася на ліжко, матрац весело прийняв мене у свої обійми, а потім підкинув угору. Мене ще трохи покидало, поки Яр не припинив ці безладні рухи, нависнувши наді мною, спираючись на руки.
– Що? - Злякано видихнула я.
- А що? - схиляючись до мене ще нижче, шепнув дракон. - Ти ж такої думки про мене. Що я бажаю скористатися твоєю довірливістю і викинути геть, коли набридне. Тож до чого ці ігри?
Мені стало відверто страшно, а ще його долоня жваво зім’яла поділ сукні, оголюючи ноги вище за коліно. Я спробувала смикнути сукню, але мої руки Яр легко відвів за голову другою рукою.
- Яр, що ти робиш? Що на тебе найшло?
- Намагаюся відповідати! - гаркнули мені в обличчя, принагідно відпускаючи моє стегно і стискаючи груди. - Я ж хтивий покидьок. Мені ж від тебе одне потрібне! Болючий поцілунок, болючі обійми. Страх, як муло з дна, піднявся в моїй душі, затопивши свідомість до країв.
- Яр, пусти, - благала я. - Мені боляче!
- Мені теж! - розлючено гаркнув Яр.
Дивлюся на нього. На побіліле обличчя, на вени, що здулися на шиї, на чорні від зіниць, що розширилися, очі. Страшно, моторошно. А ще цей надрив у його голосі...
- Ти не віриш мені, - так само зло підсумував Яр. - Вважаєш мене нікчемою, нездатним любити. Негідним кохання.
Мені стало відверто соромно за свої думки та дії. Адже я ні на хвилину не подумала про те, як відчувати недовіру, коли вся душа тягнеться назустріч коханню. Адже я ні на мить не допустила серйозності його почуттів. Своїх до нього – так. Його до мене – ні. Навіть тепер, почувши від нього пряме зізнання.
- Це неправда, - задихаючись під його тягарем, видавила я.
- Так? - тепер Яр підвівся на руці і нахилився ближче. - Що я маю зробити, щоб ти розслабилася і довіряла мені?
- Вибач, - видихнула я.
Я відверто каялася. І тепер, дивлячись у його роздратоване обличчя, відчувала пекучий сором. А що сказати? Так, я не вірила Яру до кінця. Я до кінця нікому не вірю. Така я вже є. А ще мені лячно. До нудоти страшно втратити Яра...
- Чому, Данні? - Злий погляд на мене.
Як пояснити? Як пояснити свій страх? Свою невпевненість? Розгубленість? Збентеження? Я до болю заплющила очі, по щоках потекли сльози. І що зі мною коїться? Знову реву.
- Данно? - Дорхе тяжко зітхнув і відпустив мої руки. - Ну що ж з тобою, маленька? - Не знаю, - я розгублено дивилася на дракона. - Мені страшно.
- Чому? - обійнявши моє обличчя руками, спитав Дорхе. - Ну, Данні. Мій відважний рудик, чого ж ти боїшся? Розкажеш?
Спокійний, впевнений голос, пронизливий погляд, ніжні торкання. Мене прорвало, остаточно вивернувши греблю, що стримувала мої страхи.
- Боюся, що це не по-справжньому. А я вже не можу без тебе, - ледь чутно видихнула я. - Боюся, що ти награєшся і підеш. А я залишусь із болем у серці. Не вірю, що я не чергова іграшка, - зацьковано глянула на дракона. – Я просто не можу повірити. Навіщо я тобі? Така нікчма, як я? Я навіть не вродлива, і не маг і не...
- Вишмагати тебе, чи що? - задумливо простягнув дракон.
– Що? - Треба визнати, подіяло, плакати я перестала.
- Як, - безпристрасно поправив Дорхе. - Якісно відшмагати, щоб вибити з тебе залишок цієї дурні, нав’язаної в притулку...
Я розгублено шморгнула носом, запитливо дивлячись на дракона. Відповіддю мені був ікластий оскал і очі, що випромінювали сміх. Ривок. Непомітний і незрозуміло як зроблений, але світ навколо мене закрутився і я виявилася лежачою животом на колінах Яра.
- Мммм. Яке апетитне поле для педагогічної діяльності, – простягнув дракон, погладжуючи долонею мій тил.
Я розлютилася і спробувала повернути собі пристойне становище тіла. Не дав. Дракон легко утримав мою тушку, хоч я і відчайдушно брикалася.
- Не смішно, - образилася я.
- А хто сміється? - глузливо промовили над головою. – Ми люди дорослі, у нас все серйозно.
А потім пішов ляпас по моєму м’якому місцю. Не боляче, але так смачно, щиро. За ним ще один. Більш образливі і глузливі шльопанці, ніж покарання. Я знаю, що таке побої, від них добу встати сил немає. Опиратися я перестала майже відразу, а дракон, награвшись у педагога, посадив мене до себе на коліна.
- Боягузка, - зі сміхом пирхнули мені. - Як по дахах бігати, вона не боїться, як демонів за лапу водити - теж. А як пристрасний кавалер запевняє у своїй любові та відданості – вона боїться, – поцілунок у ніс і сповнене ніжності: – Я люблю тебе, Данні. І повір мені, не маю наміру не тільки віддалятися, а й горю бажанням максимально зблизитися.
Остання фаза була вимовлена ​​провокаційним пошепки і підкріплена перспективним поглядом. А ще чиїсь пустотливі рученята ковзали моїми вигинами, даючи точно зрозуміти, яке “зближення” Дорхе має на увазі.
- Пробач мені, - видихнула я, дивлячись у бездонні фіолетові очі. - Я не мала права так про тебе думати. Будь ласка, пробач мене.
- А ти мене. Я, мабуть, теж у цьому винен, – присунувшись ближче, шепнув дракон. – Ми з тобою погано почали. Невірно одне одного зрозуміли. Я тебе не знав, ти мене. Зараз тільки все стало на свої місця, давай не отруюватимемо цю казку недовірою?
- Добре...
І сама потяглася до дракона за поцілунком. Яр стиснув обійми, зі стогоном відгукнувшись на мій поцілунок. Це було не прохання - вимога підкоритися, здатися остаточно та беззастережно. На жаль, полонених у подібних битвах не беруть. Але ще ніколи власна поразка не давала мені такої радості. Знову світ навколо нас розчинився і поплив, його затопила хвиля ніжності та любові. А ще безмежного щастя.
- Все, - задоволено усміхаючись, видихнув Яр. - Ідемо до саду. І більше не сміти ні про що думати! Ця риса дівчат навіть прикрашає.
Мене посадили на ліжко, сам дракон підхопив скинуті на крісло речі. Я віддихалася, вгамовуючи серце, що билося, і провела руками по волоссю, упорядковуючи зачіску. Щось зачепилося за волосся, і я здивовано піднесла до очей свою праву руку. Подивилася на палець, заплющила очі, знову подивилася.
Воно все одно було на місці. Тоненьке колечко з білого золота у вигляді лози, що обвивала безіменний палець, вона увінчувалася крихітними листочками, на яких подібно до роси виблискували камінці. Судячи з розміру каменів, обручка коштувала нечуваних грошей.
- Я захоплю шаль, - обізвався Яр, який все ще діловито перебирав речі. - Там сонячно, але вітер дме, а в саду так одні протяги...
- Яр, - заціпенівши від подиву, покликала я і продемонструвала дракону руку. - Це що?
– Де? - копіюючи мої наївні вигуки, обізвався гад летючий, обертаючись до мене. - Тут! - я навіть рукою помахала.
- Ах, це! - реготів Яр. - Це, радість моя, підтвердження моїх далекосяжних планів на тебе. У людей же така традиція є. Ви ж обручки даруєте?
- А... Ем... - мені відмовили і мова, і мозок.
- І врахуй. Я відмови не прийму, - серйозно сказав мені дракон. - А то, розумієш, страхи в неї. Визначитись вона не може. А в мене, між іншим, почуття. Я тільки почав смакувати і одного разу, - лукавий погляд на мене, - мені мало буде. У мене плани на довгі роки... а краще взагалі, поки смерть не розлучить нас.
В мене взагалі слів не було. Жодного... пристойного. У мене остаточно відмовив механізм, який відповідає за подив. Яр, аж до лукавої усмішки, задумливо вивчав моє обличчя.
- Це що, пропозиція? - Народила я нарешті питання. Ідіотське до остраху.
- А схоже ще на щось? - вдавано здивувався дракон.
- Я не очікувала.
- Ну, сюрприз все ж таки вийшов, - дракон радісно посміхнувся. - Я, правда, планував бухнутися навколішки в саду. Серед квітучих троянд вручити тобі обручку, розсипатися в клятвах, почути твоє щасливе “так”. Але ти ж у нас дівчина незвичайна, надмірно вразлива, самокопання обожнюєш, - пролунало з глузуванням. - У потрясінні зволила перебувати. У метаннях душевних фантазуєш багато. Я вирішив також бути оригінальним. Так що?
– Що? - хрипким голосом озвалася я.
- Даня, - схиляючись до мене, муркнув дракон, - говори вже „так“ і підемо пити чай у сад. Там твої улюблені тістечка із кремом. Відсвяткуємо!
- Ти добре все обдумав? - Вирвалося в мене.
Враховуючи проблеми з моїм родоводом, одруження могло серйозно зіпсувати репутацію дракона. Я була рада, але все ж таки не хотілося, щоб таке рішення він приймав похапцем. Адже будь-яка інша на моєму місці вже б з вереском вигадувала весільне вбрання і скликала гостей. Я точно бракована. Як наш амулет у лавці, що пропустив злидня.
- Хм? - Яр зміряв мене задумливим поглядом і сів поруч. - обдумав. Тягав обручку з собою, тільки випадок подарувати не підвертався.
Якби я не сиділа, то впала б. Бачить небо, я й зараз насилу сиділа. Я всяке підозрювала, але що б таке! У мене навіть слова знайшлися не одразу.
- І ти тоді вже був певен, що я...
- Ну, ти не була впевнена в собі, в мені, в усьому іншому, - підморгнув мені Яр. – Я вирішив бути впевненим за нас обох. Майстер Болот мене підтримав.
Та ні, механізм здивування зламалася в мене не до кінця. Я ще зуміла підняти брови і видавити:
– Що?
- Ага, - кивнув мені дракон. - Так і сказав: Давай, Яр, атакуй її. А то вона буде мучитися до свого сивого волосся, не наважуючись відповісти ні „так“, ні „ні“. Дерзай!!!”. Ну чи щось на зразок того, - Яр знову засяяв і потягнув мене за руку. - Даня, я дуже серйозний дракон із дуже серйозними намірами. Усвідом. Говори „так“ і пішли, тістечка тануть.
– А подумати? - Вирішила помститися я.
- Тобто, я тебе ще не переконав? - знову сідаючи поряд, видав Яр.
- Нууу...