Крилата. Небо для двох

Глава 22

Я покидала Ельрушаель із важким серцем. А як інакше, коли незрозуміло, що несе наступний день і чим він закінчиться. А може, це взагалі наш останній день у цьому світі? Так до столиці ми з Яром і долетіли, перекидаючись короткими фразами і напружено дивлячись на всі боки. Першим, що ми почули, переступивши поріг будинку, було:
- Листе, одоробло ти короткозоре! - репетував Каратай з надр вітальні. - Що ж ти всюди своїх порошків наставив! Ти смерті моєї бажаєш?
Проти волі посміхнулася, почувши цей буркотливий голос. І страх відступив, варто було згадати моїх боровичків, майстра, нашу лавку. Може, все ще налагодиться? Яр же казав, що орден контролює ситуацію.
- Я порошки в одному місці склав, - долинув у відповідь крик Листа. - Я не винен, що ви всюди свого дзьоба сунете!
- Та як ти зі старшими розмовляєш! - обурювався ворон.
- Це який вік рахувати! - огризався розлючений алхімік. - Цій тушці років сім від народження. З яких ви шість у ній сидите!
- Та я ще твого батька в пелюшках застав!
- Але ви потім померли. Забули? – єхидно відповів Лист. - Лічильник обнулився! Далі йшла комбінація, що слабо передається, зі слів, погано пов’язаних за змістом, але окремо несших серйозний образливий зміст. Каратай у цій справі майстер, все ж таки два життя живе, матюкальник ще той. Ми з Яром завмерли і переглянулись. З-під сходів знову нечутно вибрався Лук’ян, прийняв з рук Яра мою шаль. Вилітали ми рано, так що на вітрі було дуже мерзлякувато.
- Ну, ось і закінчився наш медовий місяць. Я б навіть сказав, пролетів, — з глузуванням промовив Яр. - Як я подивлюся, майстер тут щосили обживався.
- Знахабнів він, - буркнув Лук’ян і, спіймавши мій глузливий погляд, жалібно так додав: - Сил немає, примхливий, як дитя. Все йому не так.
- А ви його злою боровчицею налякайте, - пошепки порадила я. - Або каструлею. Це діє, я неодноразово перевіряла.
- Я просто майстру Листу наступного разу заважати не стану, - добив мене Лук’ян і швидко змотався до себе під сходи.
Отже, Каратай Севу вже настільки довів? Зверху на несамовиті крики вийшла Уля. Побачила мене і, підібравши спідниці, рвонула що духу вниз. Яр, пам’ятаючи минулий обіймальний напад Нагоре, поспішив піти з траєкторії руху Ульки.
- Даня! - повисаючи на мені, радісно скрикнула Улька і продовжила зненацька: - Як ти з ним живеш?
Яр підняв брову, дивлячись на мою подругу, я теж спохмурніла. А з вітальні мчало:
- Хам пернатий! - Це від Листа.
- Бовдур вибухонебезпечний! - це вигалявся у виразах Каратай.
- Він нас дістав, - жалібно прошепотіла Уля. - Як ти його терпиш?
Нарешті зрозумівши, про кого каже моя подруга, я з усмішкою повідомила:
- Ось тому в мене й характер такий поганий.
У вітальні нас застало видовище двох ворожих загонів, що засіли в засідці. Каратай, злий, скуйовджений і сяючий, сидів на шафі. Сева, такий же скуйовджений, але без дивного свічення, зло блищачи окулярами, перекладав якісь ковбаски на столі. Хмелик, мабуть, був присутній для запобігання смертовбивчому результату в цій баталії, і, як і належить партизанському загону, вдавав, що його тут немає. Боровичок засів у засідці з ганчіркою в руках і робив вигляд, що його дуже хвилює пил на комоді. На нашу з Яром появу обидва ворожі табори відреагували по-різному. Сева перестав хмуритися і, підскочивши, кинувся до мене з наміром обійняти і поцілувати, на ходу витираючи руки об мантію.
- Даня! Я так сумував за тобою! - І алхімік захотів мене обійняти.
Захотіти він, може, і захотів. Але поруч стояв Яр. І як стояв! З таким виглядом кат сокиру для відсікання голів тримає. Начебто й смирно стоїть, і обличчя спокійне, але очі злі. І в цих очах стільки обіцянки позбавляти Севу життя довго і болісно... Обійматися зі мною Лист передумав відразу. Навіть крок назад зробив. Я тяжко зітхнула і полізла обіймати алхіміка сама. Бракувало, щоб Яр моїх друзів розлякував. Нехай не вигадує собі всякі дурниці.
- Даня! - жалібно так покликав Каратай. - Ти подивися, що цей злидень зі мною зробив.
І для наочнішої демонстрації ворон сумно розправив крила. Мда. Скажімо так, для лазнево-пральних процедур поле діяльності було широким. Каратай був весь від носа до хвоста вивазюканий у якійсь зеленій жижі, яка не тільки світилася, а й дуже бридко пахла. Останнє стало виразно відчуватися, коли ворон злетів з шафи і побіг до мене.
- Я зробив? - Образився Сева.
- Тобто з визначенням «злидень» ти згоден? - єхидно так уточнив птах.
- Уль, засвідчиш стан афекту? - крізь зуби видихнув Лист.
- Оу, мала, пропоную вдати, що нас тут не було, - подав голос Яр, який до цього мирно стояв за моєю спиною.
Зло глянула на дракона і штовхнула його ліктем убік. Ойкнув, образився, відійшов і похмуро звалився в крісло.
- Я, між іншим, про твою спадщину дбаю, - ображено відгукнувся дракон. - Лист зараз майстра укокошить, а ти у нас будеш повноцінною володаркою всіх склянок і колб, що залишилися від Болота. Гріх упускати шанс.
Ми всі вчотирьох вражено дивилися на Яра. А той нічого, сидить собі, іклами сяє, ірже, з нас кепкує. Гад. Хоча, що з наві взяти. Нав, вона і є нав, а нижча вона чи вища, різниці немає. Хоча слова Яра подіяли, Лист трохи заспокоївся, Каратай перестав розмахувати крилами, а це дуже посилювало сморід. Останнім до мене підійшов Хміль. Поважно вклонився Яру, а потім нахабно обійняв мене за коліна. Головоньку свою кучеряву скинув, в очі жалібно зазирнув і не менш жалібно промовив:
- Як вони всі мене дістали?
Я завмерла, дивлячись на добродушну моську Хмелика. Отже, баталії тривають тут увесь цей час?
- Так, а тепер розповідайте, в чому річ, - складаючи руки на грудях, зажадала зла драконова дружина.
- Він мене понівечив, - простогнав ворон.
- Даня, - втомлено зітхнув Сева, - я банку з фосфором на полицю прибрав.  А він, - вказівка ​​пальцем на ворона, - поліз туди без спросу і все перекинув на себе. У чому я винен?
- А ти фосфор свій у моїй вітальні місив? - так само розвалившись у кріслі, уточнив Яр.
- Я на ганчірочці, - злякано мотнув головою Листик. - І все, що розсипалося, одразу ж витер.
- Тією ж ганчірочкою? - з глузуванням уточнив Яр.
Уля здавлено хихикнула. Ворон і алхімік, мабуть, втомившись мовчати, відновили суперечку на тему «хто з нас двох дурень». З почутих у запалі суперечки погроз, звинувачень, образ і обіцянок я винесла лише одне - предмети, що лежали на столі, схожі на свічки, це винайдені Севою вибухові шашки. Отже, Листик змішував у вітальні Яра вибухівку. Чудово. Судячи з погляду Яра, якщо в банці ще залишився фосфор, то його дракон особисто згодує алхіміку в грубій і принизливій формі. Але що тішило, до бійки так і не дійшло, хоча дуже прагнуло.
- Я реактиви змішував у Р“яве, - чесно дивлячись на дракона, видав Лист. - І банку ту туди віднести хотів.
- Ось і продовжуй змішувати цю гидоту там, - зітхнувши, промовив Яр. - Я, звичайно, добрий і щасливий, але голову відгвинтити можу навіть у такому стані.  Листок кивнув. Чітко так, з почуттям. У вікно щось тихо вдарилося, потім знову і знову. За склом бився в раму глиняний голубок із розписними крильцями. Яр ураз став похмурим і серйозним, підвівся і, підійшовши до вікна, впустив у будинок вісника. Так само мовчки сунув у кишеню фігурку пташки і вийшов геть. Уля і Листик переглянулися, але лізти з розпитуванням не стали.
- Листик, - задумливо промовила я, знову дивлячись на Каратая, - а там у банці блискучих ложок не було?
Каратай, що все ще сидів на підлозі і навіть намагався відчистити з пір’я варево Листа, завмер і, злодійкувато втягнувши голову в плечі, перестав поганити дубовий паркет.
- Була, - розгублено озвався Сева.
- Що й треба було довести, - знизала я плечима і потяглася до ворона.
- Я випадково, Данко. Чесно, - жалібно так скрикнув ворон. - Воно саме.
- Ясна річ, саме, - кивнула я. - Не вистачало, щоб ви спеціально капостили. Для Улі з Сєвою наша з вороном розмова залишилася загадкою. А я не стала лаяти Каратая за його заскоки. Піди знай, що там у цих пташиних мізках коїться. До кімнати зайшов Яр. Такий самий похмурий і задумливий. Окинув наш балаган побіжним поглядом і, дивлячись мені в очі, тихо повідомив:
- Я виїду. Буду пізно, - і вже менш різко і з сумним зітханням додав: - Прошу тебе, не вляпайся в біду, поки мене немає.
- В сенсі? - Здивувалася я.
- У сенсі, сиди вдома і... - дракон знову пробігся очима по всіх нас і видав: - Каратая он помий. А то смердить наш майстер, ніби знову помирати почав.
Я мовчки випросталась і, підійшовши до дракона, обережно взяла його за руку. Не можу ж я відпустити чоловіка казна-куди і навіть не знати про суть проблеми. Яр кивнув і потягнув мене геть із кімнати, коли двері за нами зачинилися, я тільки й змогла, що злякано пискнути:
- Яр, що трапилося?
- Поки що нічого, - похитав головою мій дракон. - Докладніше повідомлю після приїзду.
- Все дуже погано, - впалим голосом сама собі повідомила я.
Яр скривився і, запустивши пальці у волосся, повідомив:
- Погано. Ще сім проривів. Ковен у нагальному порядку збирає вартових для координації подальших дій. Так що я мушу поїхати.
- Ага, - злякано закивала я.
- Данні, - Яр обережно мене обійняв. - Я сидітиму в вежі з товстими стінами. З’їсти мене складно, вбити проблематично. Не хвилюйся.
Дуже хотілося заплакати. Тут таке діється, а Яр їде казна-куди. І піди знай, правду він мені каже чи бреше. Швидше навіть бреше. Цей же мені не зізнається, навіть якщо на смерть піде.
- Все, йди, відмивай майстра від фосфору, - обережно поцілувавши мене в губи, шепнув Яр. - Він зараз у більшій небезпеці. Його Лист придушити хоче.
- Його всі хочуть придушити.
- Ось і йди, рятуй старого. А за мене не бійся, - так само спокійно шепнув Яр. - Все я пішов.
 І дракон неохоче відсторонився від мене. Посміхнувся, намагаючись заспокоїти, послав повітряний поцілунок і потопав геть із дому в дбайливо відчинені Лук’яном двері. А я дуже намагалася заспокоїтись. Дуже-дуже старалася, але виходило з рук геть погано. Але, з іншого боку, що я можу? Побігти за Яром? Влаштувати істерику, вмовляючи його залишитись? Зрозуміло, що це не допоможе. Вдих-видих, і я з безтурботним виглядом повернулася до вітальні, де змовницьки шушукалися Уля і Лист, а Каратай усе так само сидів на підлозі, гидливо розчепіривши пір’я. Зітхнула, сумно оглянула ворона і вирішила все ж таки уточнити дещо у Севи.
- Сева, ця капость хоч не токсична?
- Не дуже, - якось невпевнено обізвався Лист.
На нього всі так глянули! І я, і Уля, Каратай навіть застогнав так приречено. Хмелик, що натирав ручки на комоді, завмер і теж на Севу глянув. Зло так, зовсім не по-боровичківськи. Сева перейнявся, кивнув. Потім схаменувся і відчайдушно замотав головою. Потім ображено так видав:
- Я ідіот, чи що, в будинку отруйні хімікати змішувати?
- У мене є на цей рахунок аргумент, - сварливо озвався ворон.
Хмелик глянув на мене, кивнув на Севу, потім на Каратая, потім стомлено закотив очі. Отже, Сева з майстром не спрацювалися. І настільки не спрацювалися, що зуміли дістати навіть лагідного Хмелика. Справи! Я виявила на дивані серветку, яка саме підходить для захисту мене від контакту з невідомою субстанцією. У серветку я майстра і загорнула. Уля запропонувала свою допомогу у віддратуванні ворона, Лист просто мовчки пішов до прислуги за теплою водою. Ми з Улею вирушили до вбиральні відмивати майстра. Хмелик, подумавши, припустив за нами слідом.
- Майстер, ви б себе хоч контролювали, - все ж таки не втрималася я від зауваження.
- А що я? Я ж не спеціально, - сумно озвався ворон. - Просто це пташині проблеми.
Я завмерла в коридорі з вороном у руках. Уля, що злегка відставала від мене дорогою, від несподіванки врізалася в мою ж застиглу персону. Хмелик повторив той самий маневр. Як ми встояли, залишалося загадкою, але спина в мене тепер боліла до божевілля. Я підняла птаха, розгорнула до себе дзьобом і обережно уточнила:
- Майстер, нагадую, ви не птах, - спокійно, як у розмові з психом, повідомила я. – Це просто інстинкти.
- Я знаю, - сумно озвався птах. - Я намагаюся.
- Намагайтеся краще, а то в гонитві за черговим брязкальцем втратите друге життя.
Просто переродків не так багато. Їх всього у світі лише десяток нарахувати можна. Закон забороняє вселяти духів у мертві тіла людей. Ну, це і зрозуміло, кому хочеться, щоб його родич після смерті світом хитався. Та й труп підтримувати некромантам доведеться. Отже, переродки все в тілах звірів. У тих і душ за визначенням немає, і інтелект слабкий, так що сильніша душа людини звірячий початок підпорядковує і живе собі щасливо. Ну, це теоретично. Я ж говорю, питання це невивчене. Одне можу сказати точно, душі, може, у звірів і немає, але їхні інстинкти опираються придушенню з моторошною силою.
- А може, він уже має маразм? - Зробив припущення Хміль. - Може, він того?
- Чого „того“? – образився ворон. - Я нормальний!
- Нормальний, - кивнув боровичок. - Але ж винести вас сил немає! - і потім, віддано дивлячись на мене, попросив: - Дань, давай його притопимо, га? Я навіть підтримаю.
Каратай хотів ще щось сказати, але я йому дзьоб затиснула і рішуче мотнула головою, відкидаючи пропозицію Хмеля. Хоча ця дія стільких людей і нелюдів зробила б щасливими... Зирнула на майстра. Притихлого і задумливого.
- Пам’ятайте мою доброту, - кивнула я птахові. - Я від такої пропозиції заради вас відмовилася.
- Даремно, - реготнула Улька. – Я б підтвердила, що він сам.
І ми знову рушили до нашої з Яром спальні. Я зайшла до вбиральні, набрала в таз для вмивання води з глека. Сунула туди ворона.
- Холодно! Ти зовсім озвіріла? - образився птах.
- Озвіріли ви, - нагадала я про поведінку майстра. – А від гарячої води випаровування посилюється. Знати таке вже треба.
Каратай, зло дивлячись на мене, пляснувся у воду, розправивши крила. Вода повільно набувала зеленого кольору і м’якого світіння. Сморід, за моїми спостереженнями, поменшав. Чи це мені відняло нюх?
- Даняяяя, розповідай, - занила Улька, що стяла за спиною.
- Сівка зачекаємо, - коротко попросила я, намилюючи руки.
Улька, зітхаючи, теж почала намилювати ворона. До моменту, коли Сева приволік відро з окропом, майстер уже нагадував біло-зелену кулю з піни.
- І починай, - кивнула моя подруга, вихлюпуючи брудну воду з тазу.
- Починаю, - розводячи холодною водою налитий Севою окріп, відповіла я. Перевірила воду, обережно сунула туди ворона, акуратно відібрала у Севи відро з окропом і поставила подалі, посунула табурет ближче до Хмелика. І тільки тоді коротко сказала:
- Яр - драконів княжич.
Не знаю, я у своєму житті, хвала небу, прояви правця не спостерігала. Але, на мою думку, то був він. Цілковитий і безапеляційний правець. Тиша повисла мертва. Сева повільно стягнув з очей окуляри, Уля просто завмерла, розкривши рота, Хмелик все ж таки сів. Ага, знову мовчки і знову на підлогу, проігнорувавши табурет. І тільки майстер залишився вірним собі:
- Щоб мене розірвало!
Соромно зізнатися, але наші з майстром мрії співпадали. Я теж мрію іноді, щоб його розірвало. Але не судилося. Далі розповідати мені ніхто не заважав. Ми з Улькою знову намилили Каратая, промили йому пір’я, виполоскали залишки хімікату. І весь цей час я не затикаючись розповідала про все, що було в Ельрушаелі. Яке чудове це місто, які гарні у драконів землі. Які славні у Яра брати та мачуха. І яка скотиняка у Яра батько. Все видала, як на сповіді.
- Так, Даня, - вражено видав Лист. - Ти так багато тексту видала вперше за весь час, що я тебе знаю.
- Спілкування з драконами зробило з тебе людину, - хихикнула Уля.
Далі ми відмивали Каратая, обговорюючи моє заміжжя та знайомство з родиною змія. Так і половина дня пронеслася, а враховуючи, що Яр все ще був відсутній, мені не завадило б зайняти й другу половину. Але ось чим?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше