Глава 24

- Ні, ти їх бачила? - обурювався Сева, відтираючи від мантії мерзенну буру пляму. - Я їм життя, можна сказати, врятував, всі зразки витратив, а вони!
- Жодна добра справа не залишається безкарною, - розвела я руками.
Потім скривилася і потерла свій багатостраждальний поперек. Я і раніше сливи не дуже любила, але тепер вже точно жодної не з’їм.
- А звідки на тобі ця штука взялася? - Влізла з конструктивним питанням Уля.
Я так зрозуміла, що вона про щит.
- Здогадайся, - реготав Каратай.
Але гадати не довелося. Довелося злякатися і схвильовано здригнутися, коли в коридорі спочатку грюкнули двері, а потім пролунало ревно-обурене:
- Данно!
Невиразне бубоніння всюдисущого Лук’яна. Мій куприк став нити виразніше, мабуть, відчув масштаби неприємностей, що наближаються до нього. А ще в мене було таке невиразне відчуття, що дістанеться мені по ділу. А ось чому воно було, це відчуття? Не знаю. Але я так зрозуміла по гуркітливих кроках, що мені зараз усе роз’яснять. І не помилилася ж. Двері відчинили з такою силою, що Каратая ледь не здуло зі столу. А після того, як я глянула на Яра, від страху мало не здуло мене. Але єдиний шлях для втечі був перекритий драконом.
- Світло моє, - з лагідним таким гарчанням звернувся до дружини змій, - що незрозумілого було в проханні сидіти вдома?
– А? - пискнула я.
Ну, просто коли Яр такий, у мене і мова, і мозок відмовляють. А боягузтво та панічні напади загострюються.
- А в чому справа? - вліз у розмову Каратай. - Ти чого на дитину репетуєш?
- Тобто ви моє прохання теж не почули? - ще лагідніше промовив Яр.
Каратай непомітно зробив крок назад. Сева, що раніше завмер з мантією в руках, повільно підвівся. Уля так і сиділа, притиснувши долоню до грудей. Я? Я знала, що на мені щит, тому намагалася раніше часу не панікувати. Виходило погано, але я старалася.
- Ма-майстер, - неприродно хрипко промовив Лист. - Це я...
- А я здогадався, - Яр ще й усміхнувся.
Сівко посірів, Уля зковтнула від переляку.
- Отже, мої хороші, я б хотів поговорити зі своєю дружиною наодинці, - веселість з Яра злетіла вмить. - Тож розчинилися всі. Живо!
– А? - Севу, мабуть контузило, бо він ще й сперечатися спробував.
- Хлопчику, на Данні щит, майстра не шкода, - знову ласкаво-лагідно промовив дракон. - Якщо я зараз рознервуюся, вас із Нагоре залишиться тільки розвіяти над морем.
Я не знала, що можна так швидко йти з кімнати. Ось були тут Уля та Листик. А ось залишилися я та Яр. І ще майстер Каратай, який вирішив, що смерті не боїться.
- Вас щось затримало, майстре? - звернувся змій до ворона.
– Ти! Ти на мене не ричи, зміюка, – промовив пернатий маразматик. - Я тобі не підневільний. І на Даню кричати не дам.
- Мені начхати, якщо чесно, - знизав плечима Яр. - Поїдете до Вільхи підкопченим. Вона тільки рада буде.
Каратай рота відкрив, насупився, груди випнув. Яр усміхнувся. Каратай рот закрив і, злетівши на підлогу, вислизнув у щілину дверей. От сиджу я на стільчику, притискаюся до нього, як до рідного, і думаю, що тепер зі мною буде. І вже зрозуміло, що буде за діло.
- Тепер ти, - Яр схопив сусідній стілець і, розгорнувши його до мене, сів, закинувши ногу на ногу. – Данно, я просив сидіти вдома.
Це я вже зрозуміла. Тільки якщо скажу, що забула, то поїду додому підкопченою. А ще, зважаючи на все, після хорошого такого шмагання. Яр може, він у мене чоловік рішучий. А в мене і так філей ниє після тісного контакту з бруківкою. Стильно! Страаашно.
- Я думала, це був жарт, - тихо так промимрила я.
- Жарт, - кивнув злий дракон. - Тобто я, по-твоєму, граю в ігри, так? Справ у мене інших не лишилося?
На останніх словах Яр закричав і схопився. Ми зі стільцем майже поріднилися, так сильно я ще ні до кого не притискалася. Навіть до Яра. Якщо дракон ще раз крикне, то стане свідком найбільшого у світі дива — дифузії людини та меблів. На потіху буде...
- Данно, - зітхнувши і сівши на стілець, промовив дракон, - я не вимагав, не наказував. Я попросив.
- Вибач.
-Ти хоч розумієш, що я ледь не з глузду з’їхав, поки сюди летів, - сказав змій. - Полум’я б тебе захистило, але будь-який щит можна пробити.
– А звідки він? - безглузде запитання, я знаю.
Яр якось дивно зиркнув на мене, зітхнув:
- Данно, у тебе чоловік хто? - вкрадливо спитав дракон.
– Ти.
Логічно ж? Я просто якось ошаліла від усього навколо того, що твориться, так що була підозра, що поводжуся по-дурному. Мій чоловік теж запідозрив неадекватність дружини.
- А я хто? – з усмішкою уточнив Яр.
Мовою крутилося «псих», але вголос я пискнула:
- Змій.
- Я маг, Данно, - розреготався дракон. - На твою думку, я залишив би тебе без захисту?
- Обряд, так?
- Ні, мала. Прірва сили і моє щире прагнення тебе захистити, - хитро промовив дракон. - Отже, я чекаю на виправдання.
- Їх немає, - знизала я плечима. А потім додала: - І треба було зрозуміло пояснити. Виразно.
- Куди вже виразніше?
Сиджу, мовчу, вже філій від єднання зі стільцем боліти почав. А що скажеш? Так, винна. Яр так само сидів, холодно дивлячись на мене.
- Ковен оголосив евакуацію з сіл і передмість, - наче ні до кого не звертаючись, повідомив Яр. - Людей перевозять у фортеці та замки. Туди, де їх хоча б не дістануть. Ми не контролюємо прориви. Магічні академії відкликають студентів. З магів формують захисні загони. Ковен намагається вигадати, як перекрити портали.
- Яр... Все, так? - Скинувши голову, тихо запитала я.
- Не знаю, все чи не все, - знизав плечима дракон. - Але краще підготуватися до того, що настане, - і вже тихіше додав: - На моїх очах ціле село пішло під землю. В одну мить земля тріснула і розійшлася, затягнувши в ущелину три десятки будинків. І тут сигнал від твого щита. Сигнали тривоги із столиці. Я мало з глузду не з’їхав, поки до порталу летів.
- А чому вартових немає?
— А тому, що їх портал виплюнув на іншому кінці князівства, — нервово реготав Яр. - А потім ще кілька разів у дуже несподіваних місцях. Довелося летіти по прямій, благо востаннє вискочили недалеко. А ти в геройство зі своєю схибленою компашкою граєш.
- Я не граю, - ображено озвалася я. – Ми до Р’яве ходили.
Яр мовчав, зло дивлячись у віконце. А я вирішила виговоритися, поки час є і поки він меблями кидатися не почав. А ще з мене ідеї лізли, як тісто з бочки, тож:
- Я знаю, чому нав не бере магія.
- Це ви з Р’яве надумали? - з глузуванням уточнив Яр. - Чи Анісій на ідею наштовхнув?
- Ні, бруківка, - у тон дракону огризнулася я. - Від удару об неї куприком думки потрібні з’явилися.
- Яка цікава у вас, алхіміків, анатомія, - Яр задумливо опустив погляд на нижню частину мого тіла.
- Несподівана, - розлютилася я. - То ти мою теорію слухатимеш?
- А чи є вибір?
- ЯР! - Ну давай, викладай свою теорію, - здивувався змій.
Я схопилася зі злощасного стільця і ​​пройшла по кімнаті. Мені завжди на ходу і говориться легше, і міркується краще.
- Ти сам казав, що бойові маги випромінюють магію смерті, - почала я. - А що, якщо нав, у випадку на неї впливу цією силою, вбирає рідну для неї магію?
- Логічно, якщо врахувати, що ця форма магії з’явилася насправді тоді, коли в ній залишилися представники наві, - Яр потер перенісся.
- Та й вогонь, вода, вітер, захисні заклинання так само працюють проти наві.
– Залишилося з’ясувати, що відбувається з порталами.
- А це і я тобі скажу, - кивнув дракон. - У них змінилося випромінювання сили, змістився напрямок енергії. Раніше вирва не випромінювала магію наві, а тепер активно транслює її у наш світ. Нав вже потрапляє не в чужий для неї світ, вона почувається тут комфортно, чужа магія робить її сильнішою.
- І як це сталося? - Розгубилася я і розгубила потрібні для теорії думки.
- А сталося це, маленька, тоді, коли храмовники перший портал замкнули. Спочатку почав косити один портал, а потім силові лінії викривилися вже у десятках. Тільки відбувалося це повільно та непомітно.
- І, мабуть, почалося із земель храму.
- Догадлива моя мишка, - оскалився чоловік. - А ці придурки у балахонах своїми обрядами посилювали перекіс. Ну а маги довершили неподобство. Це як снігова куля, повільно розганяється, набираючи масу, але потім уже мчить з шаленою швидкістю.
– І що з цим робити? - я розгублено вхопилася за край столу.
- Старійшини шукають спосіб перенаправити потоки і знову замкнути портали, - вигляд мого дракона був не кращий за мій.
– І як пошуки?
- Паршиво, в минулому замкнули портали, коли нав була менш агресивною, - скривившись, сказав Яр. - Зараз же навова сила хлюпоче в наш світ, як вода в пробоїну.
Я продовжувала стояти, тільки обійняла себе за плечі. Було страшно і моторошно, ось так в одну мить усвідомити, що світ навколо може зникнути. Не буде мирного неба над головою, не буде веселощів і радостей у житті, а твої близькі можуть стати жертвою чудовиськ у будь-який момент. І ти нічого не можеш з цим вдіяти, тільки стояти і мовчки ковтати сльози, думаючи про найгірше.
- Мишко, не панікуй, рано ще, - Яр підвівся із стільця і ​​рушив до мене.
Я не панікую, я просто усвідомлюю масштаби майбутнього лиха. Навіть не біди, того жаху, що на нас чекає у випадку, якщо межі між навом і дійсністю зітруться. Цей світ заполонять чудовиська, тисячі тих страшних тварин, що нам довелося вже зустріти. І їх буде більше, і за ними прийдуть інші, ще страшніші та жахливіші. А порятунку немає. Якби було, старійшини вже вигадали б вихід.
- Данні, - Яр ніжно обійняв мене зі спини, притискаючи до себе.
Він хотів заспокоїти, підбадьорити, але й брехати мені не міг. До чого? Я не ідіотка, в якій живе віра у диво. І мені було боляче, що я так бездарно витратила той відрізок свого життя, де познайомилася з Яром. Як багато було в мені страхів та недовіри, сумнівів, образ. Я сама обікрала себе. Забрала те щастя, що почалося б ще навесні, зважся я прийняти почуття дракона. І не було б тих сліз та болю. Скільки днів я витратила на сумніви, не бажаючи бачити очевидного, переконуючи себе в іншому. Як боляче усвідомлювати свої помилки.
Тоді здавалося, що попереду все життя, і я будувала плани на нього, хотіла отримати диплом, працювати в лавці, продовжити справу батька та майстра. Жила майбутнім, не помічаючи сьогодення. І що тепер? Про що я шкодую зараз, коли кожна секунда може стати останньою? Про крамницю? Про ліцензію? Мої думки лише про те, як мало я була з моїм драконом. Як неможливо мало ми провели разом днів і ночей, скільки слів кохання я йому не сказала, скільки зізнань ще не почула. І тепер можу не почути та можу не встигнути сказати. Ну чому справжні цінності в житті ми помічаємо лише ризикуючи їх втратити?
- Я переправлю тебе з друзями в Нуїр, - так само обіймаючи мене, шепнув Яр. - Немає бажання залишати вас тут.
Я спробувала непомітно витерти сльози. Не час, та й як Яру дивитися на дружину, що реве? Обережно обернулася до чоловіка.
- Але як? – тихо запитала я. – Адже портали не працюють.
Яр мої сльози все ж таки помітив. Усміхнувся, витираючи вологі доріжки на щоках. Поцілував у кінчик носа.
- Завтра загін магів звідти перекидатимуть порталом до столиці, - пояснив дракон. - Ви можете піти назад.
Так, адже можна й так. Просто для такого порталу сили прірва потрібна. Напевно, і Кінар, і ще десяток викладачів пупки надриватимуть. Це ж не одну людину на сажень перекинути. Це загін за сотні верст направити треба. Мда, потрібна штука були стаціонарні портали, все ж таки творити портал з нуля це і складніше, і силовитратніше. Але й проблеми від стаціонарних порталів масштабніші.
– А хто прибуде? - пробурмотіла я, погладжуючи вишивку на рукаві Яра.
- Бойовики, старший курс, - задумливо простягнув дракон. - Молодші залишаться в академії, триматимуть оборону.
Так, це логічно, в академії і викладачі, і учні, і навіть прості городяни здебільшого маги. А іншим містам захист потрібен. Ось так, ізгоями ми були в мирний час, а як біда, одразу кинулися на захист людей. І в процесі цих міркувань мене пронизав інший, моторошний здогад.
- А ти? – перелякано запитала я у чоловіка. - Ти підеш з нами?
Яр мовчав, так само задумливо дивлячись мені в очі. Він мовчав, але й говорити вже не потрібно, зрозуміло, що залишиться і ризикуватиме життям, рятуючи інших. Тих, для кого він зроду, нав, тих, хто у мирні дні готовий був убити його просто за те, що він не людина.
- Я залишаюся, - хитнув головою змій. – Потрібно зустріти молодняк, роз’яснити ситуацію. А ще вивезти людей із навколишніх сіл.
- Ні! - я навіть вирватися з обіймів спробувала, але дракон утримав мене.
- Навіщо?
- Це мій обов’язок, Данно, - спокійно повідомив дракон.
- І ти ризикуватимеш собою заради тих, хто тебе ненавидить? - верещала я, вже не намагаючись приховати сльози.
Навіщо? Мій Яр, шляхетний і відважний, проливатиме кров за тих, хто навіть спасибі не скаже?
- У всьому, що коїться, винні однаково і храм, і ковен, - говорив далі дракон. - Їхні ігри гублять наш світ. Я не можу стояти осторонь і просто дивитися.
- Але ти потрібен у Нуїрі! - Хапаючи чоловіка за плечі, вигукнула я. – Ти можеш допомогти і там.
- Я прилечу, обіцяю, - так само обіймаючи мене, шепнув Яр. - Тільки все тут улагоджу і одразу ж прилечу.
- Але чому вони шкодять, а ти за них повинен відповідати?
- Шшш, мишка. Припини, - змій заспокійливо погладив мене по волоссю. - Данно, я присягав охороняти всіх без розбору. Це мій обов“язок.
- А як же я? - Закликала до останнього аргументу.
Підло, знаю. Знаю, що так не можна ставити перед вибором того, кого любиш. Як Яру обирати між коханням та обов“язком? Знаю, що підло, але це мій Яр, і якщо це допоможе, я і на підлість, і на шантаж піду, аби відвести його далі від біди.
- Данні, ось я про тебе і думаю, - обіймаючи моє обличчя долонями, шепнув дракон. - Я хочу, щоб наші діти жили у світі, де немає чудовиськ.
- Але...
- І гинути я не збираюся, - мотнув головою Яр. - Нам ще дітлахів стругати, так що спробую берегти себе з цією думкою.
А я продовжувала зі сльозами дивитись на чоловіка. Такого непробивно-спокійного, все з тією ж трохи хуліганською усмішкою на тонких губах. Маска. Я знаю її, під цією бронею Яр ховає біль та страх. Адже він теж боїться більше мене не побачити. Я читаю цей страх у його погляді — надто яскравий колір очей, надто округлі зіниці. Яру боляче й гірко, як і мені. Надто мало нам відміряла доля днів, проведених разом. І нам обом моторошно від думки, що ось так, обійнявшись, ми, можливо, стоїмо востаннє. Востаннє, може, дивимось у вічі один одному. Як пізно ми починаємо цінувати дрібниці, з яких складається життя!
- Я тебе дуже люблю, - шепнула я Яру, притискаючись щокою до його грудей. - Просто знай це і постарайся не загинути.
Як легко ховати сльози за усмішкою, а біль за жартами.
- Я тебе теж люблю, рудик, - цілуючи мене в маківку, шепнув змій. – І нагадую, що у планах у мене були довгі роки з тобою. А у мене все завжди йде за планом. Так, ми обидва звикли до тих масок, що носимо вже довгі роки. Але, на жаль, ми якраз і здатні розгледіти, що під цією маскою приховано. Тож ні жарти, ні глузування приховати біль і страх не змогли.