Глава 12

Наступного дня всі чекали на візит барона з полковником. Прислуга снувала по будинку, розставляючи вази з квітами, пересуваючи меблі під керівництвом Роуз. Джек намагався уникати Джейн. Та й вона не прагнула його товариства. Джек цілий день сидів у кабінеті, намагаючись зосередитися на оповіданні, але в нього не виходило написати жодної строчки. Думки розбігалися, не даючи сконцентруватися, і постійно поверталися до Джейн. Зрештою, злісно відкинувши від себе папір і ручку, Джек спустився. Щоб подивитись на приготування.

- Ти вирішив взяти участь? - запитала Роуз, побачивши брата.

- Краще за тебе, ніхто не здатний прийняти гостей, - похмуро відповів Джек.

Роуз засміялася, прийнявши його слова за комплімент.

- Я так хвилююся, щоби все пройшло ідеально. Не кожного дня до нас приходить свататися такий завидний наречений.

- Я думаю, що твоє прагнення до ідеалу відлякує чоловіків, - Джек сердився на себе і хотів спустити це почуття на Роуз. - Ти занадто піклуєшся про думку оточуючих. Можливо, варто забути про них, і жити так, як хочеться - бути собою.

- Це дуже велика розкіш, - гордо відповіла Роуз. – Жінки не можуть собі такого дозволити. Саме тому я така рада, що прийдуть свататися до нашої навіженої Джейн. Я дуже переживала, що на неї не знайдеться нареченого.

- За такою, як Джейн вишикувалася б черга з наречених, якби вона цього захотіла, - люто промовив Джек. – Вона буде ідеальною дружиною для…

- Для такого мрійника, як ти, - закінчила Роуз. - Можу собі уявити, до чого приведе такий шлюб. Гуляння лісом у пошуках небезпечних пригод, повний розгардіяш у домі і як наслідок – злиденне існування.

- Чому ти мене недолюблюєш?

Джек не хотів лаятися з Роуз. Він завжди проковтував її образи на свою адресу, просто намагався не чути їх: мрійник, розсіяний, не пристосований до життя. Але в теперішньому стані йому потрібно було випустити пару, роздратуватися на когось, виплеснути негативні емоції.

Роуз закотила очі і похитала головою.

- Ти не здатен на вчинок. Живеш у ілюзорному світі і сподіваєшся, що хтось вирішуватиме за тебе всі проблеми. Пливеш за течією.

- Це ти зробила мене такою! - Джек підвищив голос. - З самого початку, як ми оселилися в цьому будинку, ти взяла на себе кермо влади в сім'ї. Коли приходили гості, ти відсилала мене до своєї кімнати, бо я «забув про манери». Ти вирішувала всі питання, не підпускаючи мене. Я бачив, що тобі подобається домінувати, подобається приймати рішення, і я дозволив тобі це робити.

- Дозволив?! – очі Роуз войовничо сяяли. – Та якби не я, ми б давно тягли злиденне існування. Ти думаєш, мені не хочеться стати тендітною жінкою, покластися на когось? Я була найстаршою в сім'ї. Ти був хворий, сестри були надто малі, щоб допомагати. Я дбала про вас, виростила. І замість слів подяки, ти смієш говорити, що дозволив мені домінувати? Які ж усі чоловіки лицемірні!

- Останнім часом я дуже часто це чую!

- Що за крики? - запитала Британі, входячи до вітальні. – Вас, мабуть, на вулиці чути.

- Джек вирішив згадати про те, що він чоловік, і повинен стати главою сім'ї, - трохи охолонувши, відповіла Роуз.

Британі здивовано підняла брови, перевела погляд з Роуз на Джека і сказала:

- Здаэться, йому час одружуватися.

- Ось за що я люблю тебе, Британі, - посміхнулася Роуз. – За те, що інколи у твоїй голові з'являються геніальні думки.

Джек розлючено розвернувся і пішов геть із кімнати.

- Якщо хочеш нарешті почати приймати рішення, спробуй сам підібрати собі наречену, - услід крикнула Роуз.

Сварка з Роуз не допомогла Джеку забути про Джейн. Вона лише ще більше розбестила його рану. Розмови про одруження змусили уявити щасливу Джейн у білій вінчальній сукні… поряд з ним.

- Все котиться до стобісового батька, - тихо зітхнула Роуз. - Джек не схожий на себе, Джейн зображує великомученицю. Вони можуть розкрити нас.

- Що ти пропонуєш? - запитала Британі. – Одружити їх?

Роуз окинула Британі довгим поглядом.

- Сестро, ти сьогодні встала не з тієї ноги? Запам'ятай з якої, тому що мені подобається твій стан. Іноді, коли ти вже дуже близький до мети, треба зупинитись і замислитись. Можливо, це не головна мета, а лише проміжна, і чи варто нею поступитися, щоб досягти більшого?

Увечері, коли прийшли барон із полковником, Сториші вишикувалися на сходах. Внизу стояв Джек, за ним Роуз, Британі та Джейн. Барон привітно посміхнувся і надіслав повітряний поцілунок Роуз. Полковник був зібраний, хмурний і окинув сім'ю важким поглядом, затримавшись на Джейн. Джек з жахом побачив якийсь нездоровий вогник у цьому погляді.

Барон представив полковника, і перейшов до сім'ї Сторишів. Всіх він нагородив захопленими характеристиками, а Джейн і взагалі змалював, як сонячний промінь у темному царстві. Після цього всі пройшли до їдальні.

Роуз була іскрометна і дарувала променисті посмішки барону та полковнику. Вона весь час намагалася викликати полковника на діалог, але здавалося, що той нічого не чує. Усю вечерю він сидів дивлячись немигаючим поглядом на Джейн, ніби удав на кролика. Джейн не відривала очей від тарілки і заливалася багряним рум'янцем. Джеку важко було дивитися на те, що відбувається і, зчепивши міцніше щелепи, щоб не сказати зайвого, він лише підтакував Роуз, коли та зверталася до нього.