Розділ 4

До кінця тижня у всього офісу була нова розвага, бо нова мітла розпочала мести по-новому. Новоспечений директор звільняв й приймав на роботу. Першою постраждала вірна секретарка Любов Віталіївна. Не можу сказати, що зраділа тому рішенню, бо хоч Любов Віталіївні було вже трішечки за п’ятдесят, вона свою роботу знала й могла підказати, порадити та й тримала вона суворий порядок.

     Вчителька за освітою виявилася не затребувана на ринку й коли наша фабрика тільки ставала на колію Валентин Андрійович  запросив її до себе на роботу. Дорідна жіночка своєю постаттю уже викликала повагу.  Тож, як тільки Любов Віталіївна заходила, то усі машинально вирівнювали спини й готові були її слухати. Вона ніколи не підвищувала голос, проте її чули.

    А тепер на її місці запросили довгоногу кралю… Й Любов Віталіївна передавала їй справи... Що поробиш, пан як пан та панята - хоч утікай з хати... Але я упереджена. Й це факт. Може краля - надійний помічник свого шефа. Й за ним хоч у вогонь, а хоч і у воду. А я люто заздрю. Й відчуваю себе розколошканою. І ця агонія ще продовжиться три місяці. Фантастично! Вітаю тебе, люба, в особистому пеклі.

  На додачу, свіженький директор від мене переховувався. Це було особливо прикро, бо передавати мудрість не було кому. Що ж так все не по-людськи?

  А сам офіс перебував, як в зоні прифронтових дій. Усі ходили та оглядалися, а чи не прилетить їм якась несподіванка. Були й ті, хто тішився новій владі й моєму майбутньому звільненні. Хто б міг подумати, що я у багатьох стояла кісткою посеред горла? Я? Та я ні в зуб ногою…

    У мене все було простенько. Якщо людина робить свою роботу, то мене не обходило усе інше. Але ж як і в кожному підприємстві були ті, хто працював, ті хто імітував бурхливу зайнятість й ті хто паразитував. І якби стрімко й успішно не розвивалася роботехніка, проте без кваліфікованого спеціаліста не обійтися. Й коли я прийшла в компанію, то все це відчула на собі. Старі кадри, що почили ще з Валентином Андрійовичем не хотіли вчитися, змінюватися й суттєво гальмували роботу по впровадженню нових технологій. Сам Валентин Андрійович, в певну силу обставин, теж не поспішав вирішувати цей кадровий колапс. Я ж була позбавлена цих тонких, проте напрочуд міцних ниточок, що з’єднували мене з тими людьми. Тож, як тільки переобладнали новий цех, я безжально позбулася усіх тих, хто вважав, що на роботі можна просто перекрутися з ранку до вечора й за це отримувати досить пристойну зарплатню. Не з першого разу вдалося задовольнити кадровий голод. Але з часом на фабрику все частіше приходила талановита молодь, яка готова була вчитися. І ситуацію ми переломили. Валентин Андрійович переконавшись, що від моїх рішень фабрика тільки у виграші дав мені більше волі й поклав більшу відповідальність. А вимагати він умів. Особливо з тих хто віз тягнув. Незадоволені мною й моїми рішеннями були. Як же без них. Але наразі їм усім здалося, що над ними засяяла нова зірочка. Й нове начальство цих ображених, звісно, оцінить. Й посиплються на них блага, бо ж дотепер тільки я одна стояла цьому на заваді. Але біда!!! Бо я влаштувала їм усі умови для росту і розвитку. Як ту насінину посадила у поживний ґрунт, вчасно поливала, турбувалася за освітлення та підживлювала. І я не розумію, як я ще можу мотивувати насіння рости?

   Але офіс чекав дива. Особливо ожила прекрасна половина. Так і чула нові шушукання з приводу, який наш новий шеф імпозантний й, кажуть, що неодружений. І в незаміжніх дівицях замайоріла мрія, що може доля так поверне й шеф саме на неї зверне свою увагу…

    А от мої надії якось не поспішали втілюватися у життя. Бо новоспечений директор від мене успішно переховувався. Я до нього вже тричі підходила й ще жодного разу так і не змогла поспілкуватися. Загадково то все як… Але сьогодні я була налаштована його таки зловити.   

      Карантинні обмеження суттєво зменшили наші продажі в офлайні. Вони й в онлайні теж не радували. В якісь місяці було геть важко. Але після року карантину ми вже всі якось почали пристосовуватися й виживати у тих умовах які є. Єдине, чим я себе втішала, що то можливо відстрочений попит. Бо люди все одно рано чи пізно завершать ремонт й стануть перед проблемою меблів. Тож наразі намагалися наростити більше онлайн продаж.

    Пам’ятаю, коли вперше відкрила сайт фабрики, то мало не розплакалася. Він був такий кривий, косий, що наче його лівою ногою робили. Довелося все, що було знищити й створити новий. Зі світлинами у кількох ракурсів. З конструктором на сайті, щоб можна було й меблі побачити у будь-якому кольорі і якщо ввести планування й розмір кімнати, то й побачити розкладку меблів. Й він себе цілком окупив. Комфортний, інтуїтивно зрозумілий, практичний. Моя маленька гордість… Й саме про продажі треба було поговорити з новопризначеним.

  В кінці дня зробила ще одну спробу дістатися до тіла шефа. Цього разу на секретарському місці сиділа сама Карина чи Марина. Й відразу дівчина повідомила, що шеф зайнятий.

- Нічого страшного. Я зачекаю, - спокійно повідомила секретарці й влаштувалася у крісло.

- Але…але…Демид Сергійович, має плани на вечір й не зможе вас прийняти.

- Нічого страшного. Ми лише відмітимо віддалені перспективи.

- Можливо буде краще, коли я вас на завтра запишу?

- Минулого разу ми так і зробили. Я все розумію. Зайнятість директора не дозволяє мати вільного часу…

- Але Радано Дмитрівно, Демид Сергійович справді зайнятий…

- Пані Карино, не хвилюйтеся, я не стану даремно займати час Демида Сергійовича, - розважалася я.