Розділ 7

  З ранку моя крихітка не завелася. Стартер крутить, але мотор не заводиться. Я відкрила капот і чесно туди позаглядала. Ну, коли твій рівень знань двигуна звук: вжжжж, ввжжж, вжжж, то ця дія успіхом не увінчалася.   

  Напевне, це була якраз та соломина, яка ламає спину верблюду, бо я просто сіла в машину і розплакалася. На роботі у мене якась дурня коїться, сім’я мене ненавидить, машина не заводиться…Як зі мною все це могло трапитися? Я ж намагалася жити за правилами. Прагнула бути конкурентним працівником, доброю донькою та гарною сестрою й у мене нова машина, якій ламатися ще зарано…І чого…чому…та ЗА ЩО?

   Декілька хвилин мої думки бігали та істерично репетували, що все пропало й дарували мені незабутні відчуття, як мінімум великомучениці. Як тільки ентузіазм страждати зник, то темна сила всередині мене розпочала набирати оберти й натякати, що зламатися під час кризи, то все ж розкіш, яку я не можу собі дозволити. І я закусила губу й твердою рукою витерла сльози.

   Ще раз потерла очі, а потім зрозуміла, що то ще й за вікном зарядив сніг з дощем. Я повитріщалася на це погодне неподобство, а потім істеричненько розсміялася. Таки не мій день. Кілька хвилин я просто сиділа. Видно відшукувала рішучість в організмі. Щось знайшла. Важко видихнула та оцінила усі варіанти. Таксі намарно викликати. З першими сніжинками місто надійно стає у затор. Вітаю тебе громадський транспорт. І на роботу я сьогодні запізнюсь. Та трясця йому!

    По тому відомому усім закону… зі своїм директором я зіткнулася в холі, коли ми обоє поспішали до ліфта. Новопризначений виглядав на усі сто. Елегантного вигляду йому додавали  стильне темно-сіре пальто та обгорнутим один раз довкола шиї шарф. А з мого одягу нахабно капала вода. Контраст був разючий. Як принц і замазура. Але я тільки спокійно підняла брову на його критичний погляд. А він навіть і не подумав удавати, що витріщатися на людей в ліфті не зовсім пристойно.

  Вийшовши з ліфта я уповільнила крок і помилувався гордою спиною шефа, який стрімко наближався до дверей нашого офісу і понуро поплелася слідом. 

   Я навіть не встигла привести себе до ладу і випити чашечку кави, як від новоспеченого прилетіло завдання. Демид Сергійович вирішив влаштувати анонімне опитування й провести письмове анкетування. А що? Усі начальники зайняті, пихтять, працюють, займаються оцінкою персоналу. Персонал пише, що він хоче від начальників. Ще ніколи в цій писанині я не бачила чогось важливого. Так, якась нісенітниця типу, мені не вистачає тимбілдингу, я хочу розвиватися, відправте мене на курси тайм менеджменту, керівництво мене не цінить, для більш успішної роботи мені бракує виду з вікна на море…Але усі зайняті. Може й сенс нашої роботи в тому, що неважливо, що ви робите, головне, щоб втомилися добре? Але це я, звісно, прискіпуюсь. Бо кожен має право на свій досвід і свої помилки. Цікаво, скільки збереться записульок про те, що я ходяче зло цієї компанії?

  Кажуть, що є багато способів як зіпсувати собі настрій й можливо життя. Один з них це думати якими якостями ви повинні були б володіти й зосередитися на тих, якими ви опанували в найменшій степені…І страждати… Ще можна перерахувати свої недоліки. Виписати на листочку й читати їх спочатку згори вниз, а потім навпаки…І обов’язково страждати…Можна ще подумати, чого ви досягнули…і порівняти з тим, хто досягнув більше…Й можна впиватися відчуттям приниження і безнадії…Ой, а якщо подумати  про відносини з рідними…бо ж чужі діти слухняніші, а чужі чоловіки\дружини турботливіші. Й можна поринати у чисту, похмуру гіркоту…й пошукати дно страждання.

   От і мені б по-доброму треба зібратися, а не дурню в голові ганяти. І йти працювати. Поле не ходжене з цією роботою.

  Тернистий шлях ми з Валентином Андрійовичем пройшли перш аніж вдалося вмовити його  перестати шукати на посади кандидата одного за трьох й при цьому при 0,75 ставки. Довго його доводилося вмовляти, що коли хочуть фокусника за три копійки, то зазвичай отримують казкаря. Парадокс нашої держави, що коли потрібно знайти роботу, ти її не знайдеш, а коли потрібен спеціаліст, то… аналогічно. Й ми сильно відчули цей кадровий дисбаланс. Бо бажання  шукачів роботи все рідше перегукуються з можливостями роботодавця. Й спеціалісти є у нас такі, що за десять хвилин просте завдання можуть перетворити у безвихідну ситуацію з купою проблем. Талант! Воно, звісно, таланти різні потрібні. Але такого бідоносця  кльово було б в стан ворога відсилати…

  Отак день і пролетів там робота, там турбота, там проблема. А ввечері за мною заїхав Любомир. Бо я не втрималася і на питання: "Як справи?". Чесно поскаржилася, про фінт машини, а він взяв і приїхав. Завершивши справи я поспішила до ліфта. Доля була сьогодні явно немилосердною до мене. Бо в ліфті я удруге зіткнулася з новим директором і дівчиною, яка, здається, намагалася своїм язиком дістатися до його нутрощів. Розвернутися і непомітно втекти в мене не вийшло, він мене помітив і навіть відірвав від свого рота пристрасну дівицю. Тож я зайшла в ліфт і натиснула на перший поверх. Опинитися в його компанії знову, це останнє про що я мріяла. Я стояла поруч з контрольною панеллю. Як жаль, що в напівпустому ліфті стояти спиною до попутників не дуже пристойно. І довелося повернутися до них обличчям. І вткнути погляд у підлогу.

- Демид, давай у наш ресторан сходимо, - млосно зашепотіла дівчина.

- Валерія, я ж тобі вже говорив. Я сьогодні не можу, - невдоволено пробурмотів він.

- Ну, котику, я хотіла. Чого ти такий злий?

Від цього звіринця мені було некомфортно. Якщо зважити на сопіння директора, то моїй присутності він теж не зрадів. Як тільки двері ліфта відкрилися я чинно вилетіла з ліфта. І бадьоро почимчикувала на стоянку.  Любомир, зараза, в одному костюмі вигулювався поряд автівки. У мене аж зуби зацокотіли.