Розділ 10

    Вранці я довго розглядаю своє зображення у дзеркалі. У своїх трішечки за тридцять вже гарно видно й мімічні зморшки й темні кола під очима. Кривлюсь побаченому. На роботу зовсім не хочеться йти. Як подумаю про цього модерного керівника там і млосно стає. А раніше я навіть з задоволенням на роботу ходила. З вечора у мене був складений список справ й цілий день був еге-гей до нових вершин. Тепер у мене з вечора печія, а вранці стійке загострення та абсолютне небажання піддавати себе тортурам і йти на роботу, яка стала ненависна. Як швидко все може змінитися… Вичавила з себе посмішку й пішла одягати пальто. Шкода, що робота не вовк, й цей директор нікуди не може побігти…

   Але ж не в ньому проблема. Правда! В тобі. В тому, що ти нічого не досягла в цьому житті. Кар’єри немає, сім’ї немає, дитинки й тієї немає. А ще собаки, улюбленого фікуса і пістолета під подушкою…Фу! Серцем відчуваю, такі думки до добра не ведуть. І злість, яка хрускотить, як сніг під ногами ясного морозного дня, тонко натякає, що ще трохи й пекло змеркне. Хух! Видихнула. Давай, пані своєї долі, потьопали на роботу. Нас там неприємності чекають. Хіба ж можна їх змушувати чекати?

   На роботу я приїхала рано. Видно, доля змилосердилася, бо доїхала майже без заторів. Знайшовши поглядом вільне місце я, начхавши на відчайдушні крики розуму, дозволила собі чисто дитячу витівку й поставила машину на місці для паркування, яке обмилував наш свіженький директор. Щоб його жахи мучили! Бо мене вони якраз і мучать. І замість порядних думок в голові бовтається суміш відчаю та агресії. Та океан терпіння мені в поміч.

   Я надихалася, як могла. Й навіть змогла чин по чину дожити до обіду. А потім прибігла Карина й тремтячим голосочком повідомила, що мене терміново викликає директор.

   Гм! Ці виклики в мені вже викликають тріпотіння тільця.

- З якого приводу? - цікавлюсь я у секретарки.

У неї стають страшні очі й тихцем вона повідомляє, що у кабінеті директора відвідувач.

Стає все цікавіше. Йду. Стукаю у двері кабінету. Заходжу. Й ловлю сердитий блиск очей нашого дорого замовника Скрипника Олександра Сергійовича. Шановному Олександру Сергійовичу було вже за сімдесят, але він досі себе бачив молодим та гарячим. Любив до нестями жінок і всяко пестив їх своєю увагою. За роки роботи я до цього звикла й припасувалася і порадувати його, приймаючи знаки уваги й тримати ці знаки в етичних межах. Олександр Сергійович мав невеличкий меблевий магазин і от вже впродовж багатьох років був нашим незмінним клієнтом.

- Раданочко, щасливий тебе бачити. Що у тебе тут коїться? - напосів він на мене, як тільки я зайшла.

- Дорого дня, Олександре Сергійовичу! Буду вдячна, якщо проясните, що саме коїться? - спокійно запитую я.

- Та як же? Доставила нам партію стільців і всі з браком. Я звернувся до начальника, як того хлопця Олексія, щоб замінив, а він десь пропав. А потім розпочав розповідати, що «і я не я і морда не моя», бо, бач, всю документацію мої дівчатка підписали. То як розуміти? - обурився чоловік.

- Олександре Сергійовичу, я думаю, що то виникло якесь непорозуміння, яке ми досить швидко владнаємо.

- Мені теж цікаво, як? - втрутився у розмову новоз’явлений директор.

- Звісно, ми замінимо увесь брак. Вибачте за вчинені незручності.

- Радано Дмитрівно? - прошипів Демид Сергійович.

І я перевела на нього погляд. Ще не вистачало, щоб він мені все зіпсував.

- Демиде Сергійовичу, дайте мені декілька хвилин на залагодження цієї справі й ми з вами поспілкуємося, - якомога переконливіше намагаюсь виглядати я.

- Ви не занадто багато собі дозволяєте? - ричить він.

- А чого це ви на неї кричите? - несподівано втручається у розмову Олександр Сергійович. - Молодий чоловіче, що це ви собі дозволяєте? Хіба можна так з жінкою говорити? Те, що ви директор не дозволяє вам підвищувати голос на ЖІНКУ, - палає він праведним гнівом.

Відчуваю дику незручність і за Демида й за пана Олександра. Щокам стає жарко від гніву та сорому. Чомусь мені стидно за них усіх. За цю недолугу спробу мене захистити, бо я не потребую ніякого захисту. За директора, який ні в чорта не володіє ситуацією й може просто втратити такого важливого для нас замовника і розірвати любовно підписані договори.

- Олександре Сергійовичу, усе гаразд! - спиняю я цей єралаш. -  Демиде Сергійовичу, я зайду до вас, як тільки ми розберемося з цією прикрістю, -  підозрюю, що  у моєму погляді зараз пояснення «чому жінки вбивають», бо новоспечений пригальмовує й машинально киває.

- Пане Олександре, дозвольте я скористаюсь вашою присутністю та пригощу чаєм й покажу деякі наші новинки.

   Він пихтить й неозброєним оком видно його незадоволення, але дозволяє мені вивести себе з кабінету директора. О, сам Демид Сергійович виглядає, наче уже усі боєголовки наведені й чекають пуску. Ще мить і від удару залишиться лише ядерний гриб. Та в дуплі я тебе бачила, дятел невмирущий. У тиранозавра Рекса були маленькі лапки й тому він не міг договори читати, а тебе які виправдання, морда ти директорська? Теж мені вершитель долі.

   З Олександром Сергійовичем я проводжу годину. Він клієнт і прагне уваги. І увагою я його забезпечую. Демонструю усі нові зразки, щось його навіть зацікавило, пригощаю його чаєм, слухаю його історії й, звісно, запевняю, що браковану партію ми замінимо, звичайно за нашим коштом. Задоволеним й потішений він все ж відкланюється.