Розділ 14

   Їхати в гори мені не хотілося. Але ж Валентин Андрійович, вибору не залишив, ще й приурочив тимбілдинг до дня народження компанії. Одним капцем, так сказати, вирішив усіх мух вбити. Тож нас чекав гірськолижний курорт Пилипець з усіма цими командними розвагами. Ура-ааа… Колектив радів, а мене щось й знаний курорт не тішив.

  В перший день, використовуючи "тіко" авторські методики, з нами проводили тренінг колективної взаємодії. Для себе я винесла головне, що на усіх цих тренінгах я найвдаліше треную критичне мислення. Бо інакше з цими мудрими порадами, типу, оточуйте себе успішними, розумними людьми, які будуть вірити у вас і тягнути вас на верх…прокидається цинізм, якому так і хочеться запитати…а навіщо ти, усім цим успішним людям?

  Вранці, поки колектив ділився враженнями від вчорашнього дня проведеного для об’єднання команди, я в барі п’ю каву. Попри карантин було доволі людно. Люди втомилися сидіти в домівках, а звично поїхати за кордон цього року у багатьох не вдалося. І усі, здається, кинулися за враженнями в Карпати. Я відсторонено спостерігала й за закоханими парочками, й за компанією з друзів, й за сімейними парами.

   Панувала жива атмосфера, люди довкола фонтанували радісними почуттями й це було заразне. Дивлячись, як вони посміхалися, хотілося й собі посміхнутися. На новачків, що спустилися в зал, погляд я перевела машинально. Він в джинсах й білому в’язаному светрові тримав її за руку, а вона якось прохолодно трималася. Не знаю, чого склалося таке враження, можливо, що він до неї тягнувся, а вона лише це приймала. Й тільки, коли вони вийшли з тіні я впізнала у молодику Демида. О, то наш новоспечений пан директор приїхав зі своєю дівчиною. Кльово! Комусь усе. Й посаду й особисте життя. А комусь нічого. Але заздрість, мене ні до чого доброго не доведе. Буває. Так складаються обставини.

  Може, то я не ту роботу обрала? Було ж у мене дві пропозиції. Одна у компанію, що торгувала презервативами, а інша ця. Хто його знає, якою була б моя доля, зроби я інший вибір. Але ж це дуже нерозумно плакати за втраченими можливостями. Переді мною їх безліч. Я можу знову розпочати все заново й можливо навіть зроблю це мудріше. Й точно займусь своїм особистим життям. Бо куди подівся Толік, я й не помітила. Спочатку я була зайнятою, потім він, потім знову я, він все рідше дзвонив, а потім просто зник. Набридло чоловікові чекати, поки я на нього увагу зверну. А до Толіка був Владик й все закінчилося аналогічно. Я була зайнята…зайнята…зайнята, аж поки Владик не знайшов дівчину простішу. І хто мені винен?    

    Від солодкої парочки я відвела погляд й бездумно повтикала у вікно. На вулиці теж були люди з чашками хто кави, а хто й з веселішим вмістом чашки. І, якщо вчорашній день я  прожила споглядаючи, як бізнес-тренер шукав у нас командний дух, то сьогодні у нас планувався похід на гору Гимба.

   Який люди ловлять кайф, отак гуртом сунути в гори мені не відомо. В гори я підіймалася, один раз, сама. Бо на людей в той час вже не могла дивитися. Й вивчивши маршрут пішла в гори, тільки тоді було літо й часу в мене було доволі. А тут повзи гусінню за усіма. Щастя мені ці перспективи не додавали. Але ж усе керівництво було тут…і усі радісно передчували похід. Щоб підтримати свій дух, нерви, волю і кістки забрела в магазин й нагребла шоколаду та батончиків.

  Для згуртування колективу в автобус вліз навіть сам пан Демид, щоб йому не спалося. Й потряслися ми до нашого місії «полізь взимку в гори»…В якому місці я мала відчути колективний дух, я так і не розуміла. Й сиділа похмура, як сич та зирила на місцеві красоти. А згодом автобус дотрусив нас до місця дислокації.

  Й під галас, стогнання, кректання колективу та бадьоре щебетання гіда ми вивантажилися й поповзли в гори.  Ненависть до життя виросла до гігантських розмірів.

 Всоте пошкодувала, що бісова посада не дозволяє мені прямо зараз прикластися до термоса з коньяком. А хотілося, але не можна. Повзу у хвості. Видимість не дуже добра. З термоса таки зробила ковток й гори мені стали на крапельку більше подобатися.

    Правду казали, що зимові походи чимось схожі на міжгалактичну подорож. Ти, наче втрапляєш в інший світ зітканий з гір, снігу та величавих сосен. Безперечно краса в тому була. Хвойні дерева у пухнастому снігові дарували чарівний аромат. Високі ялини були прикрашені шишками, а подекуди крижаний вітер обліпив снігом та льодом дерева й вони виглядали, як витвір абстрактного мистецтва.

    Чи то коньяк мене збадьорив, чи довколишня краса, але я з естетичною насолодою оглядала все довкола. Сходження було нескінченне. І я була щаслива до писку, коли ми все ж подолали підйом. Не всім колегам далося то легко. Тяжко було усім.

    На горі видихнула з полегшення й оглянула навколишню красу у сірій димці. Гідові щось така погода не сильно сподобалася й він розпочав комусь дзвонити.

   Мій телефон теж знайшов одну нещасну позначку мережі й показав мені 43 пропущених дзвінки. Безліч дзвінків й більшість з цеху. Відчуття тривоги кігтями обійняло серце. Набрала, але мережа знову зникла. Відійшла в сторону намагаючись відшукати хоч якийсь зв'язок. Телефон знову задзвонив.

- Алло? Що сталося? Я в горах. Поганий зв'язок, - покричала я.

- У нас ЧП…вся вибух…в це...ху…де лакують меб…

- Що? Вибух? Хтось постраждав? - погано розібрала я в тому що сталося.

- Кажу…вентиляція….вогненебезпечні….речовини… - намагався докричатися до мене наш начальник безпеки.