Розділ 15

 Сердито посопівши, пішла за ним слідом. Й розпочалася хуртовина. Але ми все йшли і йшли, а нашої групи видно не було.

- Хіба ми могли так далеко відійти від групи? - покричала я до нього.

- Не знаю. Не могли, певно.

- Ми, що заблудилися? - з відчуттям жаху перепитала я.

- Це Карпати. Це ж не Гімалаї. Тут трохи пройшовся та й село. Як у них можна заблудитися? - обурився він.

- А ми офісний планктон, а не останній герої. Не знаю як! Але нашої групи не видно!!!

- Не панікуйте. Ми не могли заблукати, - безпечно відказав він.

Ця дурня, що ми отак просто могли заблукати не вкладалася в моїй голові. ЦЕ було дико. Але стояти на місці, коли вітер збиває з ніг був не варіант. Й ми пішли крізь хуртовину.

   Коли ми їхали в гори, на вулиці була звична сірість. А тепер лютувала раптова хуртовина. Нас же не могли везти в гори, знаючи, що там таке буде? Правда ж? Але ми все йшли, а ознак присутності людей не було. Йти крізь сніг і несамовиті пориви вітру важко. Видимості майже не було. Заметіль все затягнула. Повне молоко й сильний вітер.  Попереду себе я бачила лише силует Демида Сергійович і йшла слід-у-слід. 

   Й відчуття страху починало виводило свою тягучу пісню. За ним підтягувалася розгубленість й пускала перші паростки паніка. Інстинкт самозбереження розважався як міг. Знесилено переставляючи ноги, я майже влетіла в спину Демиду, коли він зупинився.

- Так! Слухайте мене. Ми все ж здається, що заблудилися. Ні в якому разі не розділяємося. Мобільної мережі, - він дістав телефон й позаглядав у нього, - у нас немає. Ми з вами зараз спустимося на північ у напрямку села Пилипець. Видимість впала до кількох метрів. Тож ідіть слідом за мною, бо за такої видимості загубитися можна і в добре знайомій місцевості. Зрозуміли?

- Зрозуміла. А ми не можемо тут зачекати поки з нашої групи хтось підійме рятувальників?

- Не можемо. Якщо будемо стояти на місці, то просто отримаємо переохолодження. Я вже не один раз був на Гимбі. Спустимося.

- Ви впевненні, що знайдете спуск? - пройшлося по нервових закінченнях занепокоєння його впевненістю.

- Впевнений.

В його впевненість я вже ні в чорта не вірила. Але трохи постоявши на місці я оцінила той лютий холод. Й плекала сподівання, що спуститися буде легше, аніж піднятися на гору. Та й страшенно хотілося дістатися до людей…і тепла.

- Тоді йдемо, - пристала я на його пропозицію.

  І я знову поплутала слідом за цим білолицим вождем. Зовсім скоро я втратила лік часу й лише машинально переставляла ноги. Рухатися схилом з якого вітер здував сніг виявилося дуже важко. Коли зовсім стемніло я запанікувала. Хуртовина ні на мить не спинялася. А дертися крізь пухкий сніг ставало все важче. Складалося враження, що ти просто тонеш в цьому морі зі снігу. Я борсалася, але сил було катма і я все частіше падала. Й Демид спинився.

- Радана, ти як?

- Ми заблукали. Якби тут було село, ми б до нього вже вийшли б, - сказала я очевидне.

- Думаю, що так, - задзвенів його голос. - Спуски дуже схожі. Ми могли не туди звернути. Йти далі неможливо. Звернімо до узлісся й там заночуємо.

- Де заночуємо? - пискнула я.

- Під деревами. Лютого морозу немає. А нам треба перепочити.

   Розумом я була згодна з ним. Втома, не виникає раптово, так наче повернув рубильник, вона накопичується поступово. Й відпочити треба було. Бо сил йти далі вже не було. Але ЯК? І що нам робити далі?

   Поки мене доїдали істеричні думки, Демид завернув до узлісся. До нього я дійшла чисто на відчутті впертості. Зуби цокотіли… й це було нервове. Я якось по-справжньому усвідомила, що на дворі ніч, хуртовина мете й ми не зможемо вийти до теплого й затишного готелю, чи хоча б якогось села. Ми взагалі зможемо кудись звідси вийти? Нас тут знайдуть?

   Битися в паніці мені не дозволила роками загартована воля. Холодний розрахунок бачив, що від того ніякої користі не було. І я дотарабанилася до Демида, який під деревом розгріб місце. За розлогим гіллям було спокійніше, принаймні не так сильно вітер кидав снігом. Ми безсило опустилися під ялинкою. Демид поліз у свій наплічник й дістав звідти пляшку з водою й пакунок з бутербродами. Розгорнув папір й простягнув мені бутерброд. Я була така втомлена, що їсти не хотілося. 

- У мене лише бутерброди й вода з собою. Треба поїсти, відпочити й набратися сил.

Бутерброд я взяла й повільно почала жувати. Він зі своїм набагато швидше впорався й запив його водою.

- Ти як? - запитав він, передаючи мені пляшку з водою.

- Не знаю. Я ніколи в житті не губилася… І у мене трохи дах зриває…й він їде…і не гальмує…- криво усміхнулася я.

- Вибач! Я…я…не знаю… я винен, що ми загубилися, - пробився в його голосі переляк.

- О!!! Послухайте, Демиде Сергійовичу, моя істерика, милим, пухнастим котиком уже по ногах треться. А паніка, накачуючи картинками «ми всі помремо», облизується в передчутті апокаліпсису місцевого розливу. І для цього всього, ваш ледь чутний страх в голосі, що тротилова шашка.  Рване і мало не покажеться. Шукайте у своїх речах щось заспокійливе, так щоб якнайдалі бути від мого морального занепаду.