Розділ 18. Я был любимейшим ребенком........

Вбирал я детских сказок соль,
И жили рядышком с пелёнок
Волшебник, фея и король.

Меня безмерно баловали,
Не против шерсти, только вдоль.
Мне чудо в книгах даровали
Волшебник, фея и король.

Мы повзрослели, оперились,
И жизнь свою дала нам роль,
С годами как в тумане скрылись
Волшебник, фея и король.

Нам нелегко порой бывает,
Порою душу гложет боль…
Пусть никуда не исчезают
Волшебник, фея и король.

© Лев Иовлев 315

Травень дуже швидко добіг кінця.  Не знаю чому, але чим ближче був День Народження Слави, тим більше мене охоплювало неприємне передчуття.  Може, я, звичайно, сама себе накрутила і демони минулого намагаються вирватися, проте, неспокійно на душі було дуже..

Першого червня в Україні відзначають Міжнародний День Захисту Дітей і цей день, ми зі Славою та його хлопцями вирішили провести за благородною справою.  
Проїхалися кількома дитячими будинками, передали продукти, предмети гігієни, дізналися які є проблеми та питання.  Серце стискалося, коли я бачила ці чисті очі, ці дзвінкі голосочки.

У моєї Маринки, яка поїхала за компанію з Андрюхою, взагалі трапилася істерика в одному дитячому будинку.  А все тому, що до неї підбігла маленька білява дівчинка, приблизно років чотирьох і запитала:

- Мамо, ти приїхала за мною?  - і міцно обняла її ногу.

Подругу, як прорвало!  Ніколи не бачила, щоб вона так плакала.  Впала на коліна поруч з дівчинкою, обіймала і гладила дитину по світлому волоссячку , погладжуючи по худенькій спинці, а поруч з ними, так само на колінах стояв Андрюха, обіймав дівчаток своїми величезними ручищами і шепотів їм заспокійливі слова.

Ми ненадовго залишили їх, бо зрозуміли, що там зараз вершиться доля трьох прекрасних людей і їм треба побути разом.

Слава міцно обійняв мене за плечі і ми поволі пішли до машини.

- Слава, завтра після роботи треба буде заїхати до магазину, мені треба дещо докупити до столу і забрати подарунок.-- промовила я спокійно.

- Мгм... - кивнув головою.  - Тільки найкращим подарунком для мене буде, коли ти з усіма валізами переїдеш до мене.

- Так!  Диктатор!  Охолонь!  — жартівливо стукнула його плече, на що цей котяра тільки відпирнувся від мене.  Смішний!  Мій!  Коханий!

Вже коли ми дочекалися заплакану Маринку та смиканого Андрюху, я помітила силует чоловіка на невеликій відстані від нас.  Він стояв у тіні дерев, його обличчя погано проглядалося, але було видно, що він у капюшоні і дивиться на нас із Владом.  Мене як струмом шибануло.  Занадто знайома енергетика виходила від цього суб'єкта, надто знайомою була поза, в якій він стояв.

Я вся стиснулася і спробувала сховатись на грудях у Слави.

- Маленька, ти чого?  - нахилився він до мене і тихо спитав.

- Слав ... там .. - я спробувала кивнути.

- Анют, ми засікли його ще на виїзді.  Я просто тобі не казав.  - спокійним, я навіть сказала, байдужим тоном промовив мій чоловік.

Я повільно, щоб не видати свого хвилювання, підняла на нього голову:

- Слава, ось ніколи тобі не грубила, - він реготнув, - але, ти... та ти.  Як ти міг не сказати?

- Що б сіпалася ще більше?

-- Ні, але..

- Ну от і я про це подумав.  Я сам не знаю поки що його мотивів.  Він поки що лише спостерігає.  І, гадаю, він чудово знає, що ми знаємо.  Він не боїться. але і не діє.  І, до речі, він пішов.

-- як ти знаєш?  Ти ж стоїш спиною до нього!

- Я десантник, Аню.  У мене очі на потилиці.  - відповів мені так само спокійно, Слава і притягнув до себе.  Чмокнув у маківку і дав прискорення за маршрутом "його обійми - салон автомобіля".  Сказати, що мене трусило від такої інформації, нічого не сказати і ночувати Слава лишився в мене.  Звичайно ж після його звичайного бурчання, але я все-таки змогла його умовити. Є в мене деяки методи впливу на цього нестерпного мужчину).

Півночі проборсалась в ліжку .  Точніше не так.  Півночі ми з Владиславом потопали в пристрасті та взаємній ласці, а решту ночі, я верталася з блку на бік, як вуж на сковорідці.

І ось уже сіріє червневий ранок і сьогодні день народження мого чоловіка.  І я його кохаю!  Сьогодні і моє свято, адже цього дня він з’явився на світ, з’явився для мене!

Занепокоєння давило і заважало дихати.  Я обережно вибралася з ведмежих обіймів Слави під його сонне бурчання і спустивши ноги з ліжка на холодну підлогу, тихо поплескала на кухню.

Як говорила одна моя знайома: хочеш їсти, попий води.  Ось і я вирішила налити склянку теплої води і трохи заспокоїти серце, яке шалено стукало в районі скронь.  Налила у високу склянку воду і влаштувалася біля підвіконня.

Мені завжди подобалася моя тюль на кухонному вікні.  Щільна, але легка, я довго шукала і вибирала таку, що з вулиці, не було видно нічого, що відбувається за нею.  Поверх у мене третій і за великого бажання можна цілком стати мимовільним свідком чужого життя.  Ось і зараз, я дивлюся на сонний зелений двір, як перші промені світаючого сонця пробираються крізь густі крони дерев, осяяючи собою паркування, спортивний майданчик, дитячі гойдалки.  Дитячі гойдалки, на яких сидить чоловік і дивиться на мене.  І я точно знаю, що він мене бачить.  Дивиться не відриваючись, не приховуючи страшної посмішки, тільки око не видно під козирком темної бейсболки, але я точно знаю, якого вони кольору.  Але не це мене лякає, ох, не це...