Розділ 19. Про сім‘ю, злих чаклунів і….

— Ти не боїшся цього злого чаклуна, я сподіваюся?

— Ні, не боюсь..

 — Та мене більше турбує, що ми можемо зустріти зграю вовків..

— Краще вже зграю вовків, ніж зграю людей, з вовками хоч домовитися можна!

— Ми взяли тебе..ти був наймолодший із трьох.  Дитина, яку носила Маша померла ще до того, як ми довезли її до пологового будинку.  Нічого надприродного.  Зупинилося серце.  У цей же час я дізнався, що рано-вранці в цьому ж пологовому будинку з'явилися на світ троє близнюків.  Три богатирі.  Мати зникла практично відразу, ніхто й не запам'ятав її до ладу.  Але як би ми не хотіли, ми не могли взяти вас усіх.  Становище не те було, та й можливості не дозволяли.  -батько стомлено потер перенісся.  - Я тоді простежив, щоб їх відправили до гарного будинку малюка.  Але через рік нам повідомили, що їх певели.. Куди? Невідомо.. зникли хлопчаки..

Більше інформації я дізнатися не зміг.

Я слухав батька.  І не перебивав.  Він розповідав свою версію.

**********************

Я знаю дуже багато.  Але мені треба було знати все.

Ми зіткнулися з ними випадково, в одній із гарячих точок, де був я.  Хлопці вже тоді були найманцями.  Нас сплутали, а потім мені стало просто цікаво, хто ті хлопці, до братів яких мене зараховують. 

Коли мене комісували, я повернувся додому.  Вже тоді ми з Яром працювали разом, тому, повернувшись у свою охоронну агенцію, почав шукати. Яр зголосився допомогти.  Можливостей було достатньо в різних структурах і, приблизно через півроку пошуків щодо збігу, я вийшов на них.

********************

Батько стомлено розвернувся і важко сів на стілець.  Налив у грановану склянку горілки і залпом перекинув у себе.

- Мішо!  - схлипнула мама, що тулилася в кутку кухні.

- Що, "Міша"!!  - прогримів тато і з гуркотом поставив порожню тару на стіл.  — давно треба було розповісти.  Дотягнули!.. - і продовжив далі.

- Коли тут з'явився Саня, я одразу впізнав його.  Не міг не впізнати. Ви ж як дві, точніше, як три краплі води.  Ти тоді знову у війнах своїх був.  А я так хотів вас познайомити.  Так хотів.  Впевнений, що ви потоваришували б.. Зійшлися ми з ним на спільних інтересах, полювання він любив, та і і Аня, звичайно.  - Ну як же, "полювання"… тільки трохи не в тому розумінні, що і мій батько.  - Вона ж, вважай, на наших очах виросла.  - зітхнув тяжко і відвернувся до вікна.  - Саня ж був до нестямно закоханий в неї. На руках носив, нікого до неї не підпускав.  Коршуном вився над нею.  І мати її на відстані тримав.  Нікому не давав образити дівчинку.  - Батько колко глянув на мене.  - І ти такий самий.  Доля у вас така.  Справжня!  Чоловіча.  А ми з матір'ю, злякалися тоді.

- Це все ваше виховання, тату. - відповів йому.  Він лише криво посміхнувся і махнув рукою, знову відвертаючись від мене.

На мої плечі лягли теплі руки матері.

- Славко.., ти наш син.  І ми любимо тебе.

Я поцілував мамину руку.

- Аня у лікарні.  Сергій стріляв.  Вона кинулася мене боронити... — промовив я тихо.

Мати з жахом прикрила рота долонею і по щоках покотилися гарячі сльози.

- Дівчинко!!!!  Як же так…….

- Саня з Серьогою займалися більш ніж незаконними справами.  Я вийшов давно на них.. Чекав удару…  - Стукнув по столу долонею.  - Дочекався, чорти б їх прибрали…Сергій був проти стосунків Сані та Ані і... вирішив позбутися..-- я не домовив, бо сам боюся своїх висновків.  - А тепер він просто мститься мені.

- Ох, хлопчики! Що ж ви накоїли?…. — захитала головою мама, обійнявши себе за плечі.. —  Але ж ти ні в чому не винен, синку!  - скрикнула мама, кидаючись у мої обійми.

- Так, мамо.  Тільки я ріс у коханні та ласці, а вони.... У них склалося, як склалося.

— Але ж ми не могли знати...

— ... але й скривдженій дитині ти цього не поясниш.  - гладив я маму по згорбленій спині.

- Що з Анею?  - спитав батько.

- Кульове в плече.  Її життю нічого не загрожує.  І онуку вашому теж.

- Онукові????  - схаменулась мама.

- Так, мамо.  Лікар підтвердив.  Мої парубки вчасно спрацювали.  …Ми ​​взяли Сергія.

- Що з ним буде?  - спитав суворо батько.

- Пап.  Я здам його владі.  Він робив замах на мою родину...

Батько лише кивнув.

*******

Але ця розмова була вже після.

А до того.  .

Біг з неприиомною Анею на руках, розштовхуючи колег і нічого не бачачи перед собою.  Аби швидше.  Відправити її до лікарні!  Нехай мою дівчинку швидше підлікують!  Нехай із малюком усе буде добре!  Молився всім богам, яких згадав, хоч особливо ніколи не був віруючим.  Намагався віддати їй частину своєї сили, щоб моя дівчинка боролася, щоб змогла.  І хоч розумом розумію, що поранення не смертельне, але серце переживає з нею той самий біль, що зазнає Анюта зараз.

Але і з хвилюванням відчуваю просто вир емоцій!  Гордість, щастя, агресію, все разом, біль....ох....

Ризикувала собою! Моя справжня жінка!

- Тримайся, моя маленька!  Тримайся рідна ... все буде добре ... - шепотів я ій.  - Дорогу!!  РОЗЙДІТЬСЯ!!!!!  - Співробітники з жахом і нерозумінням розходилися і відсахувалися в сторони!

Біля входу до офісу вже чекала машина швидкої допомоги та мій знайомий лікар.

- Так!  Все!  Біжи рятуй світ.  Ми подбаємо про неї.  - промовив док., А хлопці з бригади вже укладали Ганну на ноші.

- Дякую .... Я скоро.

- Все з твоєю..

-- ...дружиною ...-- док здивовано вигнув брову.  Давно з ним знайомий.  Ще з армії.

- Все з нею буде добре.  Біжи.

*****++++++*

Коли хтось каже, що "події розгорталися, як у дешевому бойовику", мені стає смішно.  Бо я знаю, що таке справжній бойовик.  У справжньому бойовику немає нічого смішного та дешевого.  У житті, це свист куль над головою, від звуку автоматної черги ти прокидаєшся ночами, бо це переслідує тебе ще дуже довго у снах.  Справжній бойовик.  Це коли ти несеш пораненого друга на спині через поле бою, обіцяючи йому швидше добрати до укриття. А коли розумієш, що йому вже нічим не допомогти, все одно не скидаєш, бо прикривається його тілом, як щитом.